home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Пограбування потяга

«Сенат і палата громад парламенту Сполучених Штатів Америки постановили:

1. Територія штату Монтана і Вайомінґ неподалік витоків річки Єлловстоун за законом Сполучених Штатів оголошується державним заповідником, у якому будуть облаштовані можливості для культурного відпочинку населення, тож самовільне заселення, продаж чи приватне володіння цими територіями визнаються незаконними. Кожен, хто всупереч забороні оселиться тут або заявить свої права на власність іншим чином, буде відповідно до закону примусово виселений.

2. Контроль над цим парком переходить до відомства Міністерства внутрішніх справ, завданням якого буде встановити тут такі правила і розпорядок, які дозволять якнайкраще дбати про благоустрій парку[36]».

Коли я вперше прочитав цей закон, то дуже зрадів з такого рішення Конгресу США, бо це означало неймовірно щедрий подарунок народові, і не можна було допустити, щоб спекуляції і спрага власної наживи перешкодили здійсненню цього плану.

Мабуть, тисячі людей прочитали про цей закон, не підозрюючи, що саме це для них означатиме. Багато хто, мабуть, лише засміявся з того, що уряд США збирається перетворити 9500 кілометрів квадратних малопридатної для життя території посеред гір на парк розваг. Але час покаже, тобто вже показав, що ця ідея є чудовим прикладом для наслідування і буде з часом належно оцінена.

Цей парк насправді є незвичайною територією, іншої такої ж на планеті, мабуть, не існує. Перші, ще напівказкові повідомлення про неї генерал Воррен[37] отримав 1856 року. Він почувався зобов’язаним вислати туди експедицію, якій не пощастило досягнути мети. Аж через десять років іншій експедиції вдалося зібрати трохи інформації й повідомити світ про існування цього неймовірного чуда природи. Влітку 1871 року професорові Гайдену вдалося переконати Конгрес не віддати цю територію в руки підлому шахраєві.

По другий бік західних прерій, далеко за гірським хребтом Чорних гір, височіли гігантські скелі. Так і хочеться сказати, що тут попрацювала не так рука Бога, як його кулак. Де знайти циклопів, які можуть звести такі височенні башти? Де живуть титани, які можуть підняти високо в небо такі тягарі? Де той чарівник, який накрив усю цю розкіш вічним снігом і кригою? Тут творець поставив пам’ятник усім своїм чудесам, і цей пам’ятник не міг би бути величнішим та імпозантнішим.

А за цими гігантськими скелями земна кора ще й досі димить і пускає бульбашки, з неї виривається сірчана пара й велетенські гейзери випускають у тремтяче повітря гарячі струмені води зі звуком, що нагадує гарматний гуркіт. Підземний світ з хвилини на хвилину роззявить свою пащу, щоб викинути зі своїх глибин вогонь і всмоктати у вогняну прірву все довкола.

Тут кожен крок загрожує смертельною небезпекою. Земля може проламатися просто під ногою, і втомленого подорожнього ковтне паруюча безодня. Але зі смертельно небезпечних ці місця перетворяться на цілющі, і гарячі джерела дозволять багатьом вилікувати свої болячки, а комусь відкриють свої незліченні природні скарби і змусять милуватися ними.

Через кілька тижнів після описаних подій потреба впорядкувати фінансові справи спонукала мене вирушити до Гамбурга. Там я, як не дивно, зустрів одного зі своїх знайомих, з яким ми не раз полювали на болотах у долині Міссісіпі. Ми радісно обнялися й обмінялися новинами. Ця несподівана зустріч оживила мої давні й недавні спогади, і мене знову потягнуло на простори прерії, тому, коли знайомий запросив мене відвідати його в Сент-Луїсі, я вирішив скористатися його гостинністю і зібрався у подорож. Цей мій знайомий був багатим, навіть дуже багатим, тож сам оплатив усі подорожні видатки. Я зателефонував додому, щоб мені якнайшвидше надіслали всю мою зброю й решту амуніції, і через п’ять днів ми вже пливли уздовж Ельби до Північного моря.

Прибувши до Америки, ми удвох заглибилися в непрохідні ліси в низинах Міссурі, але потім мій товариш мусив повернутися додому, а я попрямував угору по річці до Омаха-Сіті[38], щоб звідти дістатися на Дикий Захід поїздом компанії «Пасифік-Рейлвей».

Мене тягла туди цікавість. Я вже бував у Скелястих горах, блукав по диких місцях від витоків річки Фрейзер до ущелини Гілл-Ґейт і від Північного парку на південь до пустелі Мапімі. Однак землі між Гілл-Ґейт і Північним парком залишалися мені зовсім невідомими, а це якраз найцікавіші місця. Отже, я надумав обстежити місце між сороковим і сорок шостим градусами північної широти, оскільки саме там стоять гори Тетон і Вінд-Рівер, Південний каньйон і витоки річок Єлловстоун, Шошоні і Колумбія.

Досі там не бував ніхто, крім червоношкірих і небагатьох далеких від цивілізації траперів, тому нічого дивного, що мене тягло туди. Мене вабили таємниці негостинних урочищ і каньйонів, населених, згідно з індіанськими легендами, привидами і злими духами.

Щоправда, розповідати про це значно легше, ніж здійснити. Тільки подумати, скільки приготувань слід здійснити тому, хто подорожує до Швейцарії, перш ніж він вирушить у пішу подорож Альпами! А що вже казати про небезпеки, які чатують у таких диких місцях на самотнього вестмена, озброєного тільки рушницею та надією на власні сили! Та про це європейці взагалі не мають жодного уявлення. Але саме ці небезпеки ваблять і заворожують. М’язи вестмена немов залізні, а сухожилля відлиті зі сталі, його тіло готове до будь-яких навантажень, а розум ясний настільки, що в найтяжчу і найнебезпечнішу хвилину дозволяє виплутатися з безвихідної на перший погляд ситуації. Тому вестмен воліє не залишатися надовго в цивілізованому світі, все його єство вимагає постійних вправ тіла й духу. Він сумує за дикою прерією і гірськими ущелинами, де його на кожному кроці підстерігає смерть, і що більшою є небезпека, то краще він себе почуває. Небезпека — це його стихія, вона додає йому впевненості й дозволяє перевірити на ділі власні сили.

Я мав усе потрібне для такої подорожі. Все, крім коня, без якого ніхто не наважується вирушати в цю похмуру та криваву країну. Однак ця обставина не дуже турбувала мене. Я продав старого мерина, який дотягнув мене на своїй спині до Омахи, а там сів у потяг, сподіваючись, що у прерії зумію зловити швидкого дикого мустанга та об’їздити його, як я вже не раз робив.

У ті роки рух поїздів був ще не налагоджений. Уздовж залізничного полотна ще працювали люди, будували мости, переїзди, клали рейки й відновлювали те, що було навмисно зруйноване. То тут, то там, наче гриби після дощу, виростали селища або просто наметові містечка, в яких жили робітники. Індіанці небезпідставно вважали будівництво дороги зазіханням на землі їхніх батьків і часто здійснювали набіги, палили, грабували й руйнували залізничне полотно.

Але були вороги, небезпечніші за червоношкірих. У цивілізованих східних штатах, де потроху почали наводити порядок, не залишалося місця для людей, які не хочуть жити за законом, і весь цей набрід пішов у прерії. Негідники збиралися у зграї та жили грабунком, нападали на селища, на робітників і на потяги, їх називали «руйнівниками рейок», бо вони зазвичай розбирали полотно, пускали під укіс поїзд, а потім добивали й грабували вцілілих пасажирів. Бандити не знали жалю ні до кого, і їм платили тим же. Робітники зі зброєю охороняли свої ділянки, тож схоплених бандитів чекала неминуча смерть.

Це було в неділю по обіді. Ми сіли на потяг і виїхали з Омахи. Всі пасажири були звичайними міськими мешканцями, втім і я сам зовні нічим не відрізнявся від них. Тільки наступного дня у Фремонті[39] у вагон зайшов чоловік, чий вигляд викликав у мене зацікавлення. Він сів біля мене, тож я міг досхочу розглядати його. Сторонній спостерігач навряд чи зумів би стримати посмішку, побачивши його. Я давно звик до, м’яко кажучи, своєрідної зовнішності мисливців і волоцюг, але й мені ледь вдавалося не розреготатися. Це був дуже товстий коротун, такий круглий, що його можна було б котити, як бочку. На ньому тріщав по швах баранячий кожушок, убраний хутром назовні. Те, що колись було хутром, витерлось і майже зникло, тільки подекуди на лисій шкірі кожушка стирчали острівці вовни. Кожушок колись підходив власникові за розміром, але з часом від снігу, дощу, спеки та холоду так збігся, що вже не застібався на кругленькому черевці, а рукави ледь прикривали лікті. Під розгорнутими полами виднілися червона фланелева куртка і шкіряні штани, які колись, мабуть, були чорними, а тепер відсвічували всіма барвами веселки. Складалося враження, що господар, як це зазвичай роблять вестмени, використовував їх і як рушник, і як скатертину, і як серветку, і навіть як носовик. З-під коротких штанин визирали посинілі від холоду голі щиколотки й пара грубих допотопних черевиків, чиє майбутнє було туманним і непередбачуваним, зате важке минуле вгадувалося з першого погляду. Їхніми підошвами, скроєними з товстої волової шкіри, з убитими всередину грубими цвяхами, можна було розчавити крокодила. На голові товстуна був дірявий капелюх із широкими полями. Замість пояса навколо його доволі опасистого живота був обмотаний старий вилинялий шалик, з якого стирчали древній кавалерійський пістолет і мисливський ніж. Там же висіли мішечок з кулями й кисет із тютюном, крихітне дзеркальце, таке можна купити на кожному німецькому базарі за десять пфенігів, обплетена пласка фляга й чотири підкови, які можна швидко пригвинтити до копит коня шурупами. Під пахвою він тримав полотняний згорток — пізніше я дізнався, що мій попутник возив у ньому приладдя для гоління, на мій погляд, геть непотрібне у прерії. Однак найдивнішою була фізіономія незнайомця. Вона була виголена так досконало, ніби він щойно вийшов від перукаря. Товсті обвислі щоки ніжно-рожевого кольору майже повністю приховували ніс, жваві карі очі запливли жиром. Коли він розтуляв рот, з-за товстих губів визирали два ряди білісіньких зубів, які навряд чи були справжніми. На лівій щоці вмостилася бородавка, що посилювала кумедність його обличчя. Він сів навпроти мене, затиснувши між товстих ніг рушницю, точну копію рушниці мого старого друга Сема Гоукенса, коротко привітався зі мною і втупився у вікно. Він взагалі дуже нагадував мені Сема Гоукенса і Священне Вухо водночас. Я його абсолютно не цікавив, тільки через годину він запитав у мене дозволу викурити люльку. Мене його прохання трохи здивувало, бо справжнім вестменам зазвичай і на думку не спадає, що їхня поведінка може комусь заважати або не подобатися.


Віннету ІІІ

Оґастен, вождь апачів. Арізона, прибл. 1886 рік. Фото А. Френка Рандала.


— Куріть скільки завгодно, сер, — відповів я. — Я сам покурю разом із вами. Чи не хочете спробувати одну з моїх сигар?

— Дякую, сер, але я звик курити люльку, — відмовився він. — Сигара — для мене занадто велика розкіш.

Коротка прокурена люлька з обгризеним цибухом на шнурку висіла в нього на шиї. Коли він набив її тютюном, я запропонував йому сірник, але він заперечливо похитав головою й витяг з кишені кожушка типову траперську «запальничку», в якій від тертя запалюється дерев’яна труха.

— Для прерії сірники — не вихід, — зауважив він. — Усі ці новомодні штучки нічого не варті. Не треба звикати до зручностей.

На цьому наша коротка розмова завершилася, і він не виявив ні найменшого бажання продовжити її. Коротун курив зілля з запахом радше листя волоського горіха, ніж тютюну, а всю його увагу поглинали простори за вікном вагона. Так ми доїхали до станції біля злиття річок Норд-Платт і Саут-Платт[40]. Там він вийшов, пройшов до першого вагона, в якому везли тварин, і зазирнув туди. Я зауважив там коня, який міг належати йому.

Повернувшись на своє місце навпроти мене, мій сусід мовчки просидів до обіду і тільки під вечір, коли поїзд зупинився біля підніжжя Блек-Гіллс[41], запитав:

— Ви не виходите тут, сер, щоб пересісти на потяг на Колорадо через Денвер?

— Ні, — відповів я.

— Ну що ж, у такому разі ми поїдемо далі разом.

— А ви далеко їдете? — запитав я.

— І так, і ні. Залежить від бажання і випадку. А ви?

— Я їду в Огден[42].

— О, то вам захотілося подивитися на місто мормонів?

— Спочатку подивлюся місто, а потім поїду в гори Тетон і Вінд-Рівер.

Товстун здивовано подивився на мене.

— У гори? Це мандрівка хіба що для дуже сміливого вестмена. Маєте товариство?

— Ні.

Він подивився на мене своїми крихітними оченятами й засміявся.

— Один? У гори Тетон? Туди, де бродять індіанці сіу і сірі ведмеді? А ви колись про них чули?

— Думаю, чув.

— Чи можу запитати, сер, хто ви такий?

— Письменник.

— Письменник? Тобто пишете книги?

— Так.

Він не витримав і голосно розреготався. Колись Священне Вухо точно так само реготав, почувши, що письменник збирається відвідати Скелясті гори, до того ж сам.

— Гідне заняття! — голосно сміявся мій супутник. — Мабуть, хочете написати книгу про гори Тетон?

— Можливо.

— А ви колись бачили хоч одну книгу з хорошим описом індіанця або ведмедя?

— Звичайно, — відповів я серйозно.

— І вам здається, що й ви теж так зможете?

— Думаю, що зможу.

— І у вас, напевно, є замотана у ковдру рушниця?

— Так.

— Послухайте мою добру пораду, сер. Виходьте з поїзда, поки він ще не рушив, і повертайтеся додому. Ви, щоправда, з вигляду сильний чоловік, проте я сумніваюся, що зумієте підстрелити хоча би білку, не кажучи вже про ведмедя. Книги затьмарили ваш розум. Було б шкода вашого юного життя, якби від першого ж погляду на дику кішку ви пережили серцевий напад. Ви читали Купера?

— Так.

— Так я й думав. До того ж ви, напевно, наслухалися розповідей про Віннету, Вбивчу Руку, Довгого Галлера та інших відомих вестменів.

— Так, — скромно відповів я.

Товстун відверто тішився, не підозрюючи, що мене наша бесіда веселить не менше, ніж його.

— Книги, — повчав він мене, — це страшенно небезпечна річ, бо вони надихають на легковажні вчинки. Читати їх, звичайно, приємно, можливо, приємно й писати, але не вважайте все, що там написано, правдою. Мені вас дуже шкода! Вождь апачів Віннету готовий битися з тисячею чортів, і можете бути певні, що він переможе їх. Вогняна Рука ще ніколи не промахнувся, а Вбивча Рука одним ударом кулака розтрощить голову будь-якому червоношкірому. Якщо хтось із них скаже мені, що збирається сам-один у Тетон, я здивуюся з їхньої сміливості, та все ж повірю, що вони так і зроблять. Але ви?! Де ваш кінь?

— У мене немає коня.

Тут він розреготався ще сильніше.

— Ха-ха-ха! Він зібрався в Тетон без коня! А ви часом не збожеволіли, сер?

— Думаю, ні. Якщо мені знадобиться кінь, я його куплю або зловлю.

— Де?

— Де буде зручніше.

— Ви хочете сам зловити собі коня?

— Так.

— З вами справді весело, сер. Я вже бачу, як у вас на плечі висить лас'o, але б’юся об заклад, що ви ним і мухи не вб’єте, не те що мустанга не зловите.

— Чому ж?

— Чому? Тому що ви не схожі на справжнього мисливця.

— Чому ви так вирішили?

— Це ж дуже просто! Бо ви вбрані в усе новеньке й чистеньке. Ви спершу подивіться на справжнього мисливця, а потім порівняйте його з собою: ваші чоботи виблискують, як дзеркало, штани з лосиної шкіри ще не протерлися, на сорочці індіанська вишивка! Ваш капелюх коштував не менше ніж дванадцять доларів, а ніж і револьвер, напевно, ще нікому не заподіяли шкоди. Ви вмієте стріляти, сер?

— Трошки. Колись я був членом Товариства стрільців, а одного разу навіть виграв змагання, — похвалився я з серйозним виглядом, хоч сказав правду.

— Боже, ви виграли змагання! Який успіх! То ви ще й німець?

— Так.

— Отже, ви — німець, ви стріляли в дерев’яного птаха і влучили! І хоч Вбивча Рука також німець, вас я благаю — негайно повертайтеся додому, бо тут на вас чекає смерть.

— Побачимо. Ви не знаєте, де тепер цей Вбивча Рука, про якого ви згадали?

— Хто може знати, де він? Нещодавно я заїхав на Фокс-Гед і зустрів там Священне Вухо, який їхав разом із ним. Він сказав мені, що Вбивча Рука поїхав чи то в Європу, чи то в Африку, в пустелю Сахара. Кажуть, він часто їздить туди і б’ється з місцевими червоношкірими, яких там звуть арабами. Його недарма прозвали Вбивчою Рукою, одним ударом кулака він збиває з ніг будь-якого здорованя. Подивіться тепер на свої руки. Вони білі і м’які, відразу видно, що ви заробляєте на життя, забруднюючи папір, і ніколи не тримали в руках іншої зброї, крім пера. Послухайте моєї поради і повертайтеся чимшвидше додому, до своєї Німеччини. Дикий Захід не для таких джентльменів, як ви.

Цим попередженням він завершив розмову й замовк, а я не намагався продовжити діалог. Але він говорив правду — я дійсно сказав Семові, що знову збираюся в Сахару.

Поїзд минув станцію Шерман ще до настання сутінків. На світанку ми проїхали станцію Ролінс. За нею простягалося поросле полином пустельне плоскогір’я. Місце без рослинності, річок чи інших водойм і схоже на Сахару, але без жодної оази. Від одноманітного похмурого пейзажу сухої землі, прямовисних скель і страшних проваль болять очі.

Саме в такому негостинному й похмурому місці розташована залізнична станція, яку назвали Гірким Струмком, хоча ніякого струмка там немає, а воду доводиться возити в бочках за сімдесят миль. Можливо, колись і тут почнеться справжнє бурхливе життя, бо в надрах гір знайшли невичерпні запаси вугілля.

Незабаром ми минули станції Карбон і Ґрін-Рівер. Тепер від Омахи нас відділяло вісімсот п’ятдесят миль. Сумний пейзаж зостався позаду, з’явилася рослинність, а з нею і яскраві кольори. Ми саме проминули якусь мальовничу долину і виїхали на рівнину, аж раптом паротяг видав кілька частих і пронизливих гудків, якими машиніст зазвичай попереджає про наближення небезпеки. Ми схопилися й кинулися до вікон. Заскреготіли гальма, поїзд зупинився, і пасажири висипали з вагонів.

Ми побачили страшну картину. Навколо валялися обгорілі уламки вагонів, мабуть, вночі бандити зірвали рейки, і поїзд з робітниками та їжею на повній швидкості впав з високого насипу. Можна було лише здогадуватися, що саме трапилося. Всюди лежали обвуглені останки загиблих під час катастрофи або вбитих грабіжниками людей. Здається, знищили всіх свідків злочину.

На щастя, машиніст вчасно помітив небезпеку і встиг загальмувати, інакше й наш поїзд полетів би під укіс. Паротяг зупинився лише за декілька метрів від того місця, де обривалися рейки.

Перелякані страшною картиною, люди блукали між обгорілих уламків і вигукували страшні прокляття на адресу грабіжників. Спершу намагалися шукати живих у ще теплих руїнах потяга, але рятувати вже явно не було кого. Тож не залишалося нічого іншого, як звільнити проїзд. Машиніст зібрав чоловіків, і ті взялися лагодити залізничне полотно, на щастя, у кожному американському потязі є необхідні для такої роботи інструменти й матеріали. Начальник потяга обмежився тим, що повідомив про нещастя наступну станцію, сподіваючись, що там вишлють когось на пошук злочинців. Тим часом я вирішив пошукати слідів грабіжників самотужки. Місцевість була відкритою, навколо росла висока трава, подекуди виднілися чагарі. Спочатку я відійшов назад і озирнувся. Бандити могли ховатися тільки праворуч від дороги, там, де росли кущі. І справді, на відстані приблизно трьохсот кроків від місця катастрофи я виявив зім’яту траву, на якій нещодавно сиділи люди. За їхніми слідами я знайшов місце, де вони ховали коней. Це місце я оглянув дуже уважно, щоб зорієнтуватися, скільки було злочинців. Пішовши далі, я зустрів біля насипу товстуна-попутника, який робив те саме, що і я, але по лівий бік від насипу.

— Що ви тут робите, сер? — із подивом запитав він мене.

— Намагаюся наслідувати вестменів. У такій ситуації справжній вестмен завжди шукатиме сліди бандитів.

— Ви? Що ви там можете розгледіти? Це були досвідчені й небезпечні негідники, вони зуміли замести сліди так, що навіть я нічого не знайшов.

— Можливо, мої очі бачили краще за ваші, сер, — відповів я всміхнувшись. — Чому вам заманулося шукати сліди зліва від дороги? Якщо ви справді досвідчений мешканець прерії, то мали б відразу побачити, що ліворуч немає жодного куща, а отже, там не влаштуєш засідку.

Товстун подивився на мене так, наче вперше бачив, помовчав і нарешті вимовив:

— Ну що ж, мушу визнати, що й у книгописа іноді виникають тверезі думки. І як, ви помітили щось?

— Так.

— Що саме?

— Вони сиділи он у тих кущах, а коней тримали в ліщині.

— О, тоді я мушу оглянути все сам. У вас око недосвідчене, і ви не зможете порахувати коней.

— Двадцять шість.

Товстун знову здивовано подивився на мене.

— Двадцять шість? — повторив він із подивом і недовірою в голосі. — Чому ви так вирішили?

— Порахував сліди, як же ще? — засміявся я. — Восьмеро з цих коней підковані, а решта — ні. Про бандитів можна сказати, що серед них двадцять три білих і троє індіанців. Їхній білий ватажок їздить на гнідому мустангові і кульгає на праву ногу. Вождь індіанців, який супроводжував їх, походить із племені сіу-оґлала, у нього чудовий вороний жеребець.

Обличчя товстуна витягнулося, рот відкрився, він дивився на мене, як на привида.

— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ви все це вигадали, сер?

— Подивіться самі, — запропонував я йому.

— Але звідки ви дізналися, скільки було білих і скільки червоношкірих? Як ви могли визначити, хто на якому коні їздить і на яку ногу кульгає? Звідки дізналися, з якого племені походить індіанець?

— Спочатку подивіться самі, а потім будемо сперечатися, у кого з нас краще око.

— Так і зроблю. Гаразд! Ходімо зі мною, сер! Я не я буду, якщо ви все це не вигадали!

Він засміявся й подався до кущів, на які я йому показав.

Коли я наздогнав його, він так був заклопотаний пошуком слідів, що навіть не звернув на мене уваги. Він ще хвилин десять все роздивлявся, аж тоді нарешті випростався, повернувся до мене і сказав:

— Ви не помилилися, в загоні розбійників справді було двадцять шість чоловік. Вісім коней підковані, а інші — ні. Але все решта — суцільні вигадки! Ось тут вони сиділи в засідці, а там стояли їхні коні. Більше нічого зі слідів дізнатися не можна!

— Тоді ходіть за мною. Зараз я змушений буду дещо показати вам.

— Із радістю, — єхидно відповів він і похитав головою.

— Зверніть увагу на ось ці сліди — трьох коней тримали окремо від інших і зв’язали їм не передні ноги, а передню праву і задню ліву. Такі пута використовують індіанці, а не білі.

Товстун нахилився, виміряв відстань між відбитками копит і перестав похитувати головою. Земля була волога, і сліди було видно дуже чітко.

— Боже, це справді так! Тут стояли індіанські коні!

— Тепер ходімо далі. Зверніть увагу на цю калюжу. Біля неї червоношкірі мили обличчя і наносили бойові фарби. Бачите круглі заглиблення в землі? Тут стояли мисочки з фарбами, що, як відомо, виготовлені на ведмежому жирі. На сонці жир розтанув, і кілька крапель впали у траву. Придивіться: чорна, червона і дві блакитних крапельки. А хіба чорний, червоний і блакитний — це не бойові кольори оґлала?

Товстун кивнув на знак згоди. На його здивованому лиці легко читалося те, про що мовчали губи.

— Ходімо далі, — продовжував я. — Судячи зі слідів, коли бандити приїхали сюди, вони зупинилися он біля того болітця. Коні стояли там довго, відбитки копит глибокі, і вода заповнила їх. Двоє проїхали вперед оглянути місцевість, і це могли бути тільки вождь індіанців і ватажок зграї. Природно, що кінь білого був підкований, а індіанця — ні. До того ж ви, мабуть, знаєте, що червоношкірі і білі по-різному сидять на коні? Індіанці сидять майже на шиї коня, тому жеребець вождя ступав важче передніми ногами, а жеребець ватажка — задніми.

— Мушу визнати, що все це правда, але як…

— Не поспішайте, — перебив його я. — А тепер увага! Ось тут жеребці почали кусати один одного. Те, що це були жеребці, поза всяким сумнівом, бо кобили сумирніші й не будуть битися після тривалого виснажливого скакання. Зрозуміло?

— Але як ви дізналися, що жеребці покусали один одного?

— Придивіться до слідів. Тут кінь індіанця стрибнув на коня білого. Сподіваюся, з цим ви погодитеся? На траві залишилися каштанові волосини — вони з гриви. А ось там лежить чорне волосся з хвоста. Сліди кажуть, що тут жеребець вождя вчепився зубами в гриву коня білого. Господар осадив його й погнав уперед, і тоді ображений гнідий вчепився йому в хвіст, ось чому каштанові й чорні волосини лежать за кілька кроків одна від одної. Тепер кожному ясно, що кінь індіанця вороний, а білого — гнідий. Ходімо далі. Біля насипу вони сп'iшилися. На м’якому піску сліди видно дуже добре. Придивіться. У білого одна нога залишає глибший відбиток, з чого можна зробити висновок, що він кульгає. Мушу визнати, що бандити поводилися вкрай необережно і навіть не спробували замести сліди. Це означає, що вони почувалися в безпеці, а це можна пояснити двома причинами.

— Якими?

— Перша: вони збиралися того ж дня виїхати, заїхати подалі й утекти від погоні. Проте їхні коні втомилися, і я думаю, що ймовірнішою є друга причина: десь поблизу є великий загін, до якого вони завжди можуть приєднатися. До того ж троє індіанців ніколи не довірилися б понад двом десяткам блідолицих грабіжників, тому я готовий битися об заклад, що на північ звідси розгулює загін індіанців племені оґлала, які вийшли на стежку війни. Там і слід шукати усіх залізничних грабіжників.

Товстун здивовано дивився на мене.

— Боже! — простогнав він. — Хто ж ви такий насправді?

— Я вам уже сказав.

— Е ні, дозвольте вам не повірити. Ви не ґрінгорн і не писака. Ви такий чистий і охайний, що могли б зіграти роль вестмена в опереті. Начищені до блиску чоботи й новенька зброя бувають тільки у ґрінгорнів, але я не знаю жодного вестмена, який би вмів так добре читати сліди. Боже мій, а досі я думав, що теж дещо вмію, але виявляється, що до вас мені ще дуже далеко!

— Однак я й справді письменник. Щоправда, мені доводилося не раз подорожувати по прерії, і дечого я навчився.

— А тепер ви дійсно збираєтеся в гори Вінд-Рівер?

— Ну звичайно!

— Але для цього недостатньо вміти читати сліди. Думаю, що для такої подорожі вам дечого не вистачає.

— Чого ж?

— Я б на вашому місці насамперед спробував знайти собі коня, а вже потім вирушав у невідомість.

— Я знайду його.

— Де?

— Спершу я куплю шкапу на станції, а потім виберу в дикому табуні найкращого мустанга і зловлю його.

— Ви такий хороший наїзник, що можете об’їздити мустанга? І звідки ви знаєте, що на Вінд-Рівер будуть табуни диких коней?

— Хіба ви не знаєте, що в цей час стада бізонів і мустангів перекочовують на північ?

— Отже, ви й вершник неабиякий. А як стріляєте?

— Хочете влаштувати мені іспит? — засміявся я.

— Щось на зразок іспиту, — підтвердив він із серйозним обличчям. — Я роблю це з певною метою.

— Можу я дізнатися, з якою?

— Трохи пізніше. Спочатку ви покажете мені, як стріляєте. Принесіть вашу рушницю.

Звичайно, я міг відразу ж сказати йому, що я — Вбивча Рука, і поставити його на місце, але він мене дуже тішив, тому я мовчки підкорився, піднявся у вагон і взяв свої загорнуті в ковдри рушниці. Пасажири, які здалеку спостерігали за нами, тієї ж миті підійшли й оточили нас. Американець, особливо із заходу, ніколи не втратить нагоди подивитися на змагання зі стрільби.

Коли я розгорнув ковдру, товстун здивовано вигукнув:

— Тисяча чортів і одна відьма! Та це справжній штуцер майстра Генрі! Скільки в ньому зарядів?

— Двадцять п’ять.

— Ого! Я про таке й не чув! Боже, як я заздрю на вашу зброю!

— Але мені більше подобається флінт, — відповів я, розгортаючи другий згорток.

— Відразу видно, що ви нічого не тямите в зброї, якщо віддаєте перевагу новенькій, блискучій від мастила рушниці, — глузливо промовив товстун. — Я сам волію старі, іржаві й перевірені.

— Чи не хочете ви подивитися на клеймо майстра, сер? — зупинив його я, простягаючи йому карабін.

Він кинув погляд на висічене клеймо і підстрибнув з подиву.

— Вибачте, сер, — вимовив він розгублено, — це зовсім інша річ. Флінти з таким клеймом можна перерахувати на пальцях. Мені навіть казали, що сам Вбивча Рука має такий. Але як до вас потрапив цей шедевр зброярської майстерності? А може, клеймо підроблене? Напевно, так і є, бо не дуже схоже, щоб ваша рушниця часто стріляла.

— Ну то випробуймо її. Куди мені стріляти, сер?

— Спершу зарядіть!

— Немає потреби. Вона заряджена!

— Ну тоді стріляйте он у того птаха на кущі.

— Він занадто далеко! — зауважив хтось із пасажирів.

— Подивимося, — відповів я.

Коли я витягнув з кишені окуляри й поволі, дуже обережно одягнув їх на ніс, обличчя товстуна розпливлося у широкій посмішці.

— Ха-ха-ха! Німецький продуцент книг збирається подорожувати в окулярах?

Інші теж засміялися, а я цілком серйозно запитав:

— Чому вам так смішно, панове? У людини, яка тридцять років просиділа над книгами, ясна річ, псується зір. Але краще стріляти влучно в окулярах, ніж промазувати без них.

— Все абсолютно правильно, сер. Але я хотів би подивитися на вас, коли ви зіткнетеся з червоношкірими! Поки ви будете протирати й одягати окуляри, з вас десять разів встигнуть зняти скальп. Дивіться, ви навіть птаха не встигли застрелити, він уже полетів!

— То пошукаймо якусь іншу ціль! — заявив я так само незворушно, як і перед тим.

Птах, про якого була мова, сів на кущ за кроків двісті від нас, влучити в нього міг би навіть не дуже вмілий стрілець. Аж тут високо в небі я почув спів жайворонка.

— Ви бачите жайворонка, джентльмени? — запитав я, задираючи голову. — Я спробую опустити його на землю.

— Ну, побачимо! — сказав мій співрозмовник, а після мого пострілу продовжив: — Ви тільки налякали птаха, і він утік.

— Зараз ви побачите, навіщо мені окуляри, — відповів я, відкладаючи флінт убік. — Жайворонок лежить за вісімдесят кроків від нас просто на рейках.

Пасажири юрбою побігли туди, куди я показав рукою, і через кілька хвилин принесли птаха. Товстун довго переводив погляд з мене на мертвого жайворонка, а тоді вигукнув:

— Чорт, ви справді влучили в нього, і не дробом, а кулею.

— Ви хотіли, щоб я стріляв дробом на таку висоту? А мені казали, що вестмени не опускаються до стрільби дробом, для них це дитячі ігри.

— Оце був постріл, я ще ніколи такого не бачив. А може, ви поцілили випадково? — і він хитро подивився на мене.

— Дайте мені ще якусь ціль!

— Не варто. Я вірю вам, сер. Напевно, ви хотіли пожартувати з мене, тож прикинулися ґрінгорном. Ну що ж, смійтеся на здоров’я. Ану-бо відійдемо вбік.

Він потягнув мене за собою, до того місця, де ми оглядали сліди розбійників. Там він дістав з кишені аркуш паперу і приклав до одного з відбитків копит гнідого жеребця ватажка.

— Все сходиться, — замислено промовив він. — Сер, скажіть мені чесно: ви маєте трохи часу чи повинні негайно їхати? Я просив би вас допомогти мені в одній справі.

— Я — вільна людина й можу робити все, що мені заманеться.

— Чудово. Вам колись доводилося чути про Фреда Волкера?

— Так, кажуть, що він досвідчений вестмен і хороший слідопит, до того ж знає кілька індіанських діалектів.

— Це — я, сер.

— Так я й думав. Ось вам моя рука. Радий з вами познайомитися, сер.

— Сподіваюся, що скоро ми познайомимося ближче. Річ у тому, що я маю вагомі підстави шукати зустрічі з таким собі Галлером. Його сумління й раніше було нечистим, а тепер він очолив зграю злочинців, які наробили чимало зла у прерії. Зараз він зі своєю бандою подався далі на захід, а я переслідую їх. На цьому папері ви бачите відбиток копит його коня, він такий самісінький, як і ті, що я знайшов раніше. А оскільки Галлер кульгає на праву ногу, я цілком певен: тут побував він, не хто інший.

— Галлер? — перепитав я. — Ви знаєте його ім’я?

— Його справжнє ім’я Сем, але він користується різними іменами.

— Самюель Галлер? Здається, я чув про нього. Чи не він служив бухгалтером у нафтового короля Реллоу? Кажуть, він утік від господаря і вкрав цілу купу грошей.

— Так, це він. Мерзотник умовив касира відімкнути сейф і тікати разом з ним, а потім пристрелив його, щоб не ділитися. Навздогін за ним рушили двоє поліціянтів, але він убив їх. Його схопили в Новому Орлеані, коли він сідав на корабель до Мексики. Але Галлерові й там пощастило — напередодні суду він задушив тюремного сторожа й утік. Він подався на Дикий Захід, бо нічого іншого йому не залишалося, адже награбоване в нього забрали. Відтоді він далі собі грабує й убиває. Час показати йому, що закон має довгі руки.

— Ви хочете зловити його?

— Він буде мій, живий чи мертвий.

— У вас із ним особисті порахунки?

Товстун Волкер якийсь час мовчки дивився в землю, а потім сказав:

— Я б не хотів розкривати всі карти, сер. Принаймні зараз, коли ми ще так мало знаємо один одного. Згодом я, мабуть, розповім вам усе. Бо дуже сподіваюся, що ми таки зазнайомимося ближче. Це просто неймовірне везіння, що я їхав у цьому поїзді, бо я би ще довго шукав Галлера, якби ви не звернули уваги на його сліди. Без вас я б не здогадався, що ватажок зграї їздить на гнідому жеребці та кульгає. Тому я негайно зійду з поїзда і кинуся навздогін за Галлером. Чи не погодитеся ви, сер, скласти мені компанію?


Віннету ІІІ

Золотошукачі за роботою. Роквілль, Південна Дакота, 1889 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.


— Але ж я ґрінгорн! — засміявся я.

— Ну що ви, сер! Я не хотів вас образити! Не зважайте на мої слова. Мене ввів в оману ваш вигляд, ви зовні більше схожі на того, хто щовечора ходить по світських салонах, а не ночує у прерії. Ніколи в житті ще не бачив, аби людина в окулярах влучила у птаха в небі. Тож прошу вже мені вибачити. Отже, ви згодні поїхати разом зі мною?

— А чи не краще буде приєднатися до людей, які незабаром прибудуть сюди з сусідньої станції, щоб рушити навздогін за бандитами?

— І не кажіть мені про це! Від них буде мало користі. Один вестмен вартий більше, ніж цілий натовп цих нездар. Я мушу чесно сказати, що справа це небезпечна, і ви ризикуватимете життям, але думаю, що ви — людина, яка любить пригоди, а гострі відчуття я вам гарантую.

— Я люблю гострі відчуття, — відповів я, — але мені не подобається пхати носа в чужі справи. Я нічого не маю проти Галлера, до того ж не впевнений, що буду для вас добрим товаришем.

Фред Волкер хитро примружився, його маленькі очиці зблиснули, і він сказав:

— Ви говорите одне, а думаєте зовсім інше: чи підійду я вам? Хіба не так? То вже говорімо відверто. Товстун Волкер не поспішає знайомитися зі всіма підряд. Я волію подорожувати сам, але якщо вже беру когось до себе в попутники, то ця людина повинна заслужити мою довіру. Ви мене розумієте?

— Тут я цілком із вами згоден. Вибирати собі супутника треба вкрай обережно. Адже буває так, що зустрінешся з приємною на перший погляд людиною, ляжеш спати ввечері, а вранці ти — холодний труп, а товариш подався геть із твоїм майном.

— Господи! Невже ви думаєте, що я здатний на таку підступність?

— Ні, не думаю, — відповів я, — ви схожі на чесну людину. До того ж, наскільки я знаю, ви — поліціянт, а серед них негідників майже не буває.

Товстун почервонів і вигукнув:

— Про що ви, сер?

— Спокійно, містере Волкере. Зовні ви не схожі на поліціянта, саме тому, напевно, ви — хороший детектив. Ви вважали мене новачком, але я вас розкусив. Надалі будьте обережніші! Щойно у прерії довідаються, що Товстун Волкер їздить туди-сюди, щоб вистежити кількох утікачів від правосуддя, його пригоди на Дикому Заході закінчаться раз і назавжди.

— Ви помиляєтеся, сер! — намагався переконати мене коротун.

— Не турбуйтеся, я приймаю ваше запрошення й охоче покараю злочинців. Небезпеки мене не лякають, тому що у прерії їх доводиться долати мало не щомиті. Однак мене насторожує те, що ви приховували від мене свої наміри. Якщо я погоджуюся взяти участь у такій справі, то я маю знати, хто буде моїм товаришем.

Фред Волкер замислено дивився в землю, потім підняв очі догори, нарешті перевів погляд на мене і сказав:

— Добре, сер, я відкриюся вам. Попри ваш вигляд, щось спонукає мене, старого вестмена, повірити вам. Я спостерігав за вами у вагоні, і ви мені сподобалися. Зазвичай я уникаю знайомств, я — відлюдник, але цього разу мені хочеться, щоб ви були поруч, тому буду відвертий з вами. Я справді працюю на приватне розшукове агентство доктора Самтера зі Сент-Луїса. Мені доручили вистежувати злочинців, які тікають у прерію. Ви ж розумієте, справа ця не найлегша, але я віддаю цій роботі всі мої сили й уміння. Потім, коли в нас буде більше часу, я розповім вам, чому мені довелося стати детективом. Повірте, це сумна історія. А зараз я запитую вас ще раз: ви поїдете зі мною?

— Так. Ось вам моя рука. Я готовий долати разом з вами всі труднощі й небезпеки.

Він радісно потиснув мені руку.

— Ви — чесна людина, сер, і я вам вірю. Дякую. Сподіваюся, ми станемо друзями. Тільки, будь ласка, не звертайтеся до мене «містере Волкере», називайте мене просто Фредом, це коротко і ясно, тоді я точно знаю, що кличуть мене. Дозвольте дізнатися, як звати вас.

Я назвався справжнім ім’ям та прізвищем і додав:

— Кличте мене просто Чарлі. Однак дивіться, рейки вже полагодили. Скоро поїзд вирушить у дорогу.

— Тоді нам слід поспішати, я повинен ще вивести з вагона мого Вікторі. Коли ви його побачите, будь ласка, не лякайтеся. Він має не найкращий вигляд, зате носить мене вже років дванадцять, і я не проміняю його на найпрудкішого жеребця. У вас залишилося щось у вагоні?

— Ні. Але, Фреде, як думаєте, може, нам варто сказати пасажирам, що ми маємо намір робити?

— Ні. Що менше людей знає про нас, то краще.

Товстун Волкер підійшов до вагона з тваринами і наказав відчинити двері. Поїзд стояв на високому насипі, дерев’яних містків не було, тож мені було цікаво, як він виведе коня. Але я й уявити собі не міг, як усе відбудеться.

— Вікторі, до мене! — покликав Фред.

Почувши своє ім’я, старий кінь визирнув, оглянув усе довкола, зіщулив вуха й одним стрибком подолав відстань від дверей вагона до землі. Всі, хто бачив його стрибок, заплескали в долоні, а кінь, немов розуміючи, що справді заслужив оплески, махнув хвостом і заіржав.

Ім’я Вікторі, тобто Перемога, йому зовсім не пасувало. Цьому худому тонконогому гнідому коневі було щонайменше двадцять років. Грива його вилізла, замість хвоста стирчало кілька волосин, зате довжині його вух міг би позаздрити навіть кролик. Я відразу зрозумів, що, попри свій непоказний вигляд, цей кінь чимало вартує. А коли один із глядачів простягнув руку, щоб погладити його, він кинувся убік і спробував укусити нахабу. Як читач уже, мабуть, помітив, Вікторі був дуже схожим на стару Тоні мого друга Священного Вуха. Він був осідланий і загнузданий, тому Фред сів на нього і спокійнісінько, ні на кого не звертаючи уваги, попрямував геть від поїзда. Я пішов за ним. Ніхто не намагався зупинити нас або хоч розпитати, чому ми не їдемо далі потягом і куди збираємося. Ми нікого не цікавили.

Коли ми трохи відійшли від поїзда, Товстун Волкер зупинився, чекаючи на мене.

— Тепер, Чарлі, — сказав він, — не завадило б і вам роздобути коня.

— Скоро я його матиму. На вашому красені Вікторі я швидко зловлю мустанга.

— На Вікторі? І не думайте! Він не дозволить вам сісти в сідло. Доведеться мені ловити мустанга.

— Побачимо!

— Запевняю, так воно й буде. Ми могли б зараз їхати по черзі, щоб ви не дуже втомилися, але Вікторі неодмінно скине вас. Тож доведеться вам іти пішки, поки ми не натрапимо на стадо мустангів, хоча через це ми і втратимо багато часу. Дивіться, пасажири сідають у потяг, він зараз поїде геть.

Усе було так, як він казав, потяг рушив далі на захід. Через кілька хвилин він зник із поля зору.

— Ви можете повісити важку рушницю на моє сідло, — запропонував Фред.

— Дякую, але я вважаю, що вестмен не повинен розлучатися зі зброєю ні на мить.

— Я їхатиму повільно, Чарлі.

— Можете їхати швидше. Я швидко ходжу.

— Тоді вперед!

Я закинув ковдру собі на плече, зверху на неї повісив рушницю і рушив навздогін за залізничними грабіжниками.

Їхні сліди вели на північ, і їх було так добре видно на траві, що нам зовсім нескладно було рухатися за ними. Близько полудня ми зупинилися, щоб дати відпочинок старому Вікторі, а самі вирішили перекусити. Ми пообідали тим, що в нас було, а було небагато. Ми так квапилися, що не додумалися поповнити свої запаси в потязі. Але мисливцеві, що має рушницю, не загрожує смерть від голоду в прерії. Патронів я прихопив із собою дуже багато, тож про їжу можна було не турбуватися.

Ми їхали горбистою місцевістю, порослою високою травою і лісом. Слід петляв уздовж річечки з порослими травою піщаними берегами. Кінські копита залишали на землі глибокі сліди. До вечора мені пощастило підстрелити жирного єнота, і коли стемніло, ми знайшли глибокий яр з кам’янистими схилами, де можна було розвести багаття, не побоюючись, що хтось помітить вогонь. Місце здалося нам таким надійним, що ми навіть вирішили не стояти на варті і спокійнісінько вляглися спати.

На світанку ми продовжили переслідування і пополудні натрапили на місце, де бандити зробили привал. Судячи з того, що вночі вони розвели кілька багать просто на рівнині, негідники почувалися у цілковитій безпеці. Оскільки вони випереджали нас на день шляху, ми теж не боялися несподіваної зустрічі з ними, хоч їхні сліди якось несподівано зникли. Ми далі рухалися уздовж річки й зупинилися на повороті, за яким починалася галявина. Ми вже збиралися повернути, але раптом обоє зупинилися як укопані, а наступної миті Фред уже кинувся на землю, сховавшись за Вікторі, а я зі штуцером у руках помчав до найближчого дерева. Просто попереду нас із-за дерев виїхав на вороному жеребці індіанець. Він вів за собою другого коня, навантаженого мішками.

Щойно індіанець помітив нас, він блискавично зістрибнув із коня, сховався за ним, як за живим щитом, і націлив на нас свою рушницю. Його рухи були настільки швидкі, що я навіть не встиг роздивитися ні його обличчя, ні постаті.

Фред так само миттю зістрибнув із коня і став за дерево. Ледве я встиг сховатися за товстим стовбуром, як у нього влучила куля. Якби я спізнився на секунду, ця куля дісталася б мені. Червоношкірий інтуїтивно відчув, що я для нього небезпечніший, ніж Фред, бо я міг обійти його ззаду і вистрілити.

Почувши постріл, я опустив штуцер. Чому? Досвідчений вестмен знає, що кожна рушниця має свій власний неповторний звук. Для звичайної людини надзвичайно важко відрізнити постріли двох різних рушниць, однак життя у прерії загострює слух до такої міри, що звук знайомої зброї неможливо сплутати навіть серед стрілянини численних гвинтівок. Бувають випадки, коли трапери, які роками не бачилися, впізнають один одного за звуком пострілів.

Так сталося і зі мною. Я ніколи не забуду звук пострілу тієї рушниці і ніколи не сплутаю його з жодним іншим. Я давно не чув цього звуку, але відразу його впізнав. Це була знаменита дубельтівка вождя апачів Віннету з оббитим срібними цвяхами прикл'aдом. Того самого Віннету, про якого згадував вчора Волкер біля потяга. Але в чиїх руках була ця рушниця? Невже нею заволодів хтось інший?

— Не стріляй! — крикнув я мовою апачів. — Я — твій друг!

— Я не знаю, хто ти! — прозвучало у відповідь. — Покажися!

— Ти Віннету, вождь апачів? — запитав я.

— Це я!

Я миттю вийшов з-за дерева і рушив до нього.

— Чарлі! — вигукнув він радісно, і ми обнялися. — Чарлі! Друже мій, брате мій! — схвильовано повторював він. — Мої очі — твої очі, моє серце — твоє серце!

Ця несподівана зустріч схвилювала й мене, на очі мені навернулися сльози радості. Віннету довго дивився на мене з любов’ю і притискав до грудей, поки нарешті не згадав, що ми не одні.

— Хто це? — запитав він, показуючи на здивованого Фреда.

— Хороша людина і мій друг. Сподіваюся, він стане і твоїм другом, — відповів я.

— Як його звати? — прозвучало нове питання.

— Товстун Волкер, — представив я Фреда, навмисне називаючи вестменське ім’я, яке було добре відоме в прерії.

Апач, який перейняв багато звичаїв білих, простягнув Фредові руку.

— Друг мого брата — мій друг! — сказав він. — Ми мало не вбили одне одного, але Чарлі впізнав голос моєї рушниці, як і я впізнав би голос його рушниці. Але що привело вас сюди?

— Ми переслідуємо ворогів. Ти бачив сліди у траві?

— Так. Побачив кілька хвилин тому. Я приїхав сюди зі сходу. Які фарби на обличчях людей, чиїм слідом ви йдете?

— Це блідолиці й оґлала.

Після цих слів Віннету грізно насупив брови і твердо поклав руку на руків’я томагавка, який ховався за поясом.

— Сини оґлала схожі на кротів, вони боягузливо ховаються у своїх норах, але якщо вони вийдуть назовні, я розчавлю їх! Можу я піти з моїм братом Чарлі?

Ніщо не прозвучало б для мене солодше за це запитання. Якщо вождь апачів приєднається до нас, то це те саме, що два десятки вестменів. Ясна річ, я припускав, що він не відразу піде геть, бо ж ми зустрілися після такої тривалої розлуки, але те, що він сам запропонував своє товариство, свідчило, що справа його зацікавила. Тому я відповів:

— Великий вождь апачів з’явився перед нами, наче промінь сонця зимового ранку. Нехай його томагавк стане нашим!

— Моя рука — ваша рука, моє життя — ваше життя. Хуґ! Я все сказав!

Вираз обличчя Фреда Волкера недвозначно свідчив про те, що апач справив на нього незабутнє враження. Це й не дивно, адже Віннету справді був особливим, і його вигляд здивував не одного вестмена. Він був середнього зросту, широкоплечий і дуже вузький у стегнах, що вигідно підкреслювало його мужню поставу. Його тіло зовсім не було масивним, навпаки, гнучким і радше тендітним, а його рвучкі рухи зачаровували. Він був убраний і озброєний, як і під час нашої останньої зустрічі на Ріо-Пекос. Він відрізнявся від багатьох червоношкірих охайністю і ввічливістю. От і зараз Фред Волкер не міг відірвати погляду від його білосніжного індіанського костюма з тонкої замші з візерунками з голок дикобраза, на якому не було видно жодної плями. Маленькі очиці коротуна здивовано перебігали з Віннету на мене, він порівнював нас і, здається, починав соромитися своїх міркувань про те, яким має бути костюм вестмена.

— Нехай мої брати викурять зі мною люльку миру, — запропонував апач.

І він сів у траву просто там, де стояв, витягнув із-за пояса суміш трав, яку індіанці використовують для люльки миру, витягнув і свою прикрашену різьбленням люльку. Ми сіли поряд. Ця церемонія є обов’язковою, вона скріплює домовленості, тож, поки ми не докурили, Віннету не сказав ні слова про подальші плани.

А коли запалив люльку, підвівся, випустив дим до неба, потім до землі і в усі чотири сторони світу. Потім знову сів і сказав:

— Великий Дух почув мою клятву, мої брати такі ж, як і я, а я такий же, як і вони, ми — друзі!

Я взяв люльку, підвівся, зробив те саме, що й він, а потім вимовив:

— Великий Маніту, якому ми поклоняємося, править землею і небом. Він — мій батько і твій батько, о Віннету, ми — брати, і будемо захищати одне одного від небезпеки. Люлька миру оновила нашу дружбу.

Я передав люльку Волкерові, він також випустив дим в усі чотири сторони світу, до землі й до неба, а потім сказав:

— Я бачу перед собою великого Віннету, найкращого вождя мескалеро, мімбреньо й апачів, я вдихаю дим його люльки миру, і я — його брат. Його друзі — мої друзі, а його вороги — мої вороги, і так буде завжди!

Він сів на своє місце і віддав Віннету люльку, яку той курив далі. Тепер обряд було завершено, ми могли поговорити про наші справи.

— Нехай тепер мій брат Чарлі розкаже Віннету, що він робив після того, як ми розлучилися, — звернувся до мене вождь апачів.

Мені вистачило десяти хвилин, щоб детально розповісти про подорож на батьківщину, про полювання в долині Міссурі та подію на залізниці. Закінчивши розповідь, я теж запитав Віннету:

— Можливо, і мій брат Віннету розповість мені, що він пережив відтоді, як ми розлучилися. Що змусило його покинути землі батьків та вігвами синів апачів і так далеко заглибитися у володіння ворожих сіу?

Віннету не поспішав відповідати, немов роздумуючи. Він видихнув дим і сказав:

— Дощі ллють воду на землю, але сонце знову піднімає її в небо. Так само живе й людина. Дні минають за днями. Навіщо Віннету довго розповідати про те, що вже минуло? Вождь сіу образив мене. Я пішов його слідом і взяв його скальп. Мій брат може побачити його волосся на поясі Віннету. Воїни сіу шукали мене, але я заховав свої сліди, повернувся до їхніх вігвамів, де не залишилося чоловіків, і забрав у них знаки перемог над іншими племенами, навантажив їх на найкращого коня мертвого вождя і поїхав. Ти можеш побачити жеребця вождя сіу біля мого.

Так, кількома словами, він розповів про подвиг, який інші на його місці описували би годинами. Але такий уже він був. Він подолав відстань від Ріо-Ґранде на півдні до Мілк-Рівер на півночі, він місяцями кружляв преріями й лісами, блукав землями ворожих племен, він наздогнав ворога й переміг його в чесному поєдинку. А потім повернувся, пробрався до стійбища сіу й викрав у них найдорожче — знаки колишніх перемог!

Ніхто, крім нього, не був спроможним на таке. А як скромно він про це розповідав! Віннету провадив далі:

— Мої брати, — мовив він, поки ми захопливо дивилися на нього, — пішли слідом білих розбійників та індіанців оґлала. Ви не зможете наздогнати їх без хороших коней. Чи погодиться мій брат Чарлі, щоб я подарував йому жеребця, який належав вождеві сіу? Він добре об’їжджений, а мій брат чудово знає, як слід поводитися з індіанськими кіньми, тому йому не буде складно приручити цього коня.

Уже двічі Віннету дарував мені чудових коней зі свого табуна, тому я спробував відмовитися:

— Нехай мій брат дозволить мені самому зловити дикого мустанга, який буде носити мене на своїй спині. Жеребець вождя сіу повинен нести здобич Віннету.

Апач похитав головою, заперечуючи:

— Чому мій брат хоче забути, що все, що належить Віннету, належить і моєму братові? Чому мій брат хоче марнувати час? Щоб це полювання видало нас індіанцям оґлала? Невже мій брат не розуміє, що вождь апачів не буде возити за собою здобич під час переслідування сіу? Він сховає її в землі та звільнить спину жеребця для свого блідолицього брата.

Я більше не міг відмовлятися й узяв коня. Зрештою, я вже давно захоплено придивлявся до нього. Міцний, широкогрудий, прудкий, витривалий, цей кінь був просто чудовий. Під гладкою оксамитовою шкірою проступало кожне сухожилля і кожен м’яз. Густа грива звисала на груди, а пишний хвіст майже торкався землі. Ніздрі зсередини відсвічували червоним кольором, що в індіанців вважається ознакою породи. Його очі горіли, а це означало, що йому можна довірити своє життя.

— Але він без сідла! — зауважив Фред Волкер. — Ви ж не поїдете просто на попоні?

— А чому б і ні? — відповів я. — Невже ви не бачили, як червоношкірі використовують попону замість сідла? До того ж досвідчений мисливець легко може зробити сідло з ребер і шкури вовка або койота. Завтра у мене буде таке сідло, що всі мені заздритимуть.

Апач кивнув на знак згоди і додав:

— Якщо мій брат погодиться, ми негайно підемо слідом великого койота, чиї сліди Віннету бачив біля води. Ще до настання сутінків у Чарлі буде нове сідло. Чи достатньо у моїх братів м’яса на вечерю, щоб не втрачати часу на полювання?

— На сьогодні цілком достатньо.

— Тоді нехай мій брат Чарлі їде за мною. Дорогою ми підшукаємо місце, де можна сховати в землі ті знаки перемоги, які Віннету забрав у сіу. На світанку ми поїдемо слідом блідолицих, які спалили вогняного коня й убили своїх братів. Великий Дух відвернув від них свої очі й віддасть негідників у наші руки, щоб ми покарали їх.

Ми покинули місце, на якому відбулася ця дивна, випадкова й водночас щаслива зустріч з Віннету, а вже незабаром моя куля наздогнала великого койота. Ми знайшли затишний куточок у яру, де можна було не боятися нападу ворога, і влаштувалися на ніч, а поки мої товариші спали, піднімаючи голову на кожен звук, я майстрував при світлі багаття сідло. Вранці ми закопали там здобич Віннету, яка складалася з примітивної індіанської зброї, талісманів і скальпів, позначили схованку і продовжили переслідування. Без сумніву, якби бандити дізналися, що їх переслідують усього троє людей, вони сміялися б. Але, як відомо, добре сміється той, хто сміється останнім.


У Каліфорнії | Віннету ІІІ | Селище Гелльдорф