home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Селище Гелльдорф

Коли наступного ранку ми вирушили в дорогу, я оцінив подарунок Віннету. Щоправда, мені довелося постаратися, перш ніж норовистий жеребець підкорився мені. Вершник, який не знається на особливостях індіанського способу муштрування коней, не втримався б на цьому жеребці й секунди. Але ми з конем швидко порозумілися, і це додало мені поважності в очах Фреда Волкера. Я часто ловив на собі його здивований погляд, мабуть, він ніяк не міг второпати, чому нікому не відомий вестмен на ім’я Чарлі користується такою любов’ю й повагою знаменитого вождя апачів.

Старий Вікторі тримався чудово й не відставав від наших скакунів, тому ми швидко просувалися вперед. До полудня ми добралися до місця, де, судячи зі слідів, ночували грабіжники, а це означало, що відстань між нами скоротилася ще на півдня.

Незабаром сліди повернули від річки та вивели нас у довгу й вузьку долину з невеликим струмком посередині. Віннету, який їхав на чолі нашого загону, сповільнив темп і пильно вдивлявся у відбитки копит. Потім він зупинився і звернувся до мене:

— Уфф! Що думає мій брат Чарлі про дорогу, якою ми їдемо?

— Вона виведе нас на вершину пагорба.

— А далі?

— Далі нам доведеться зупинитися, бо по той бік пагорбів і є те місце, куди прямують грабіжники.

— І що ж це?

— Пасовища оґлала.

Віннету кивнув.

— У мого білого брата очі сокола і хитрість лисиці.

— А чому? — здивовано запитав Волкер. — Навіщо бандитам їхати на пасовища оґлала?

— Як думаєте, чи троє червоношкірих зважилися б приєднатися до двох десятків білих головорізів, якби не мали на те вагомих підстав? — запитав я. — На Дикому Заході червоношкірих більше, ніж білих.

— Я не розумію, про що це ви, Чарлі!

— Я хочу сказати, що троє оґлала, напевно, супроводжують грабіжників, щоб наглядати за ними.

— Навіщо за ними наглядати?

— Пробачте, Фреде, але здається, що ми з вами помінялися ролями. Такі питання може ставити тільки ґрінгорн.

— Чому?

— Поставте себе на місце грабіжників. Чи наважилися б ви на свій страх і ризик господарювати в цих місцях та сподіватися, що червоношкірі вас не зауважать?

— Звичайно, ні!

— Тоді що насамперед повинні зробити ці білі?

— Домовитися з червоношкірими й попросити у них захисту.

— Правильно. А червоношкірі захищатимуть їх задурно?

— Ні. їм доведеться заплатити.

— А чим заплатити?

— Частиною здобутого під час пограбування поїзда.

— Тепер розумієте, що хотів сказати Віннету?

— Чекайте, чекайте! Виходить, що білі пограбували поїзд, щоб розрахуватися за послуги з червоношкірими, і ті троє індіанців тільки наглядали за бандитами?

— Можливо, але не обов’язково. Ми не можемо знати цього напевно, проте немає сумніву, що наші побратими за кольором шкіри незабаром об’єднаються з великим загоном червоношкірих. Якщо мені не зраджує пам’ять, я говорив вам про це ще біля залізниці, коли ми розглядали сліди. Врешті, подумаймо логічно: невже вважаєте, що червоношкірі й білі негідники об’єдналися тільки для того, щоб відпочивати на ведмежих шкурах?

— Не думаю.

— У тому-то й річ. Повірте мені на слово, вони збираються знову щось організувати. Тим більше, що напад на поїзд таки вдався.

— Що ж це може бути?

— Гм. Маю одне припущення.

— Нічого собі! Хочете сказати, що здогадуєтеся про наміри людей, яких навіть ніколи не бачили? Зізнаюся, останнім часом ви мене здивували, і я змінив свою думку про вас, але ви все ж таки не провісник.

— Побачимо! Я довго жив серед індіанців і добре знаю їхній спосіб мислення. Знаєте, як можна вгадати, що людина збирається робити?

— Як?

— Треба поставити себе на місце тієї людини і спробувати взяти до уваги особливості її характеру. Хочете, щоб я продемонстрував це?


Віннету ІІІ

Чорна Видра з племені арапаго. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


— Ви мене заінтригували.

— Гаразд. Як думаєте, куди саме персонал потяга повідомив про напад?

— На найближчу станцію.

— Можемо припустити, що звідти вишлють загін навздогін за грабіжниками?

— Найпевніше, так і буде.

— І тоді станція та селище залишаться без захисту.

— Тисяча чортів! Ви маєте рацію!

— Правда? А станції тут наразі тимчасові. Тепер лишилося з’ясувати, на якій станції є достатньо чоловіків, щоб сформувати загін. На мою думку, це буде Ехо-Каньйон.

— Чарлі, ви, мабуть, таки маєте рацію. Саме туди й подадуться оґлала та білі розбійники. Бо вони, як і ми, знатимуть, що там не зосталося нікого для захисту.

— Слід зважати й на те, що індіанці мають бойові фарби на обличчях, а це означає, що їхні наміри ворожі. Але дивіться, ось річка, вона різко спускається в долину, тож немає більше часу на балачки!

Тим часом ми виїхали на стежку, яка підіймалася крутим схилом. Їхати тут було складно, тож слід було максимально зосередитися. Сліди вели вздовж струмка і ставали все чіткішими, очевидно, тут вони зробили обідню перерву, а потім подалися на північ. Ми проїхали кілька невеличких долин, кілька печер і щомиті очікували зустрічі з розбійниками. Але аж надвечір на вершині одного з пагорбів Віннету різко натягнув вуздечку і приглушено сказав, показуючи рукою донизу:

— Уфф! Вони тут!

Ми зупинилися й подивилися туди, куди він показував. Праворуч від нас простягалася рівнина, яку можна було об’їхати приблизно за годину. Вона була відкрита й поросла травою. Там стояли вігвами і вирувало життя. Коні паслися, а люди займалися своїми справами, заготовляли м’ясо. За вігвамами лежало кілька скелетів бізонів, а поруч на натягнутих ременях висіло на сонці м’ясо.

— Оґлала, — сказав Фред.

— Тепер ви пересвідчилися, що я мав рацію? — спитав я.

— Тридцять два намети! — порахував Фред.

Віннету уважно подивився донизу і сказав:

— Двісті воїнів!

— А з ними ще й білі, — зауважив я. — Треба порахувати коней. Так буде надійніше.

Нам було видно всю долину, і невдовзі ми нарахували двісті п’ять коней. Якби індіанці вийшли на полювання, то вони би запасали більше м’яса, до того ж у цій долині точно не водилося надто багато бізонів, отже, червоношкірі вийшли у військовий похід. Це підтверджували і щити біля стін вігвамів. На полюванні щит тільки заважає. Один намет стояв трохи збоку від решти, а пір’я орла на ньому свідчило, що це намет вождя.

— Як думає мій брат, скільки часу оґлала ще пробудуть тут? — запитав мене Віннету.

— Недовго.

— Звідки ви знаєте, Чарлі? — здивувався Фред. — Індіанці самі сказали вам?

— Мені про це сказали скелети бізонів.

— Скелети бізонів?

— Кістки вже побіліли, отже, вони лежать на сонці чотири-п’ять днів, і м’ясо вже підсохло. Ви не згідні зі мною?

— Та ні, ваша правда.

— Отже, тепер червоношкірі можуть вирушати, чи ви вважаєте, що вони ще лишаться, щоб зіграти кілька партій у шахи?

— Не варто іронізувати, сер, я тільки хотів дізнатися вашу думку. Дивіться, хтось вийшов із вігвама вождя!

Апач спокійно витягнув із кишені куртки невелику підзорну трубу, що страшенно здивувало Товстуна Волкера: він ніколи не бачив індіанця, який би вмів користуватися таким предметом. Але Віннету побував у містах на сході і купив собі там трубу. Віннету розклав трубу і підніс її до ока, а на його обличчі з’явився гнівний вираз.

— Це Коі-Це, брехун і зрадник! — вигукнув він, простягаючи підзорну трубу мені. — Віннету відбере в нього життя разом зі скальпом.

Я з цікавістю роздивлявся вождя оґлала. Коі-Це мовою індіанців означає «Вогняні Вуста». Він справді славився серед одноплемінників як безстрашний і зухвалий воїн, що вміє своїми промовами викликати ворожнечу до блідолицих. Зустріч із ним не провіщала нічого доброго, і нам слід було поводитися вкрай обережно.

Я передав підзорну трубу Волкерові й запропонував:

— Треба знайти хорошу схованку, щоб нас не помітили. Ми бачимо більше коней, ніж людей, і навіть якщо більшість із вершників лежить у наметах, ми не можемо бути впевненими, що околицями не блукають розвідники червоношкірих.

— Нехай мої брати почекають на мене тут, — відгукнувся апач. — Віннету сам знайде місце, де ми будемо в безпеці.

Він надовго зник за деревами, а коли повернувся, то повів нас уздовж пагорба в саму гущавину колючих заростей. Ми насилу протислися між кущами, ведучи за собою коней. Раптом перед нами розгорнулася велика галявина, де вистачило місця для всіх нас. Поки ми прив’язували коней, Віннету повернувся назад, щоб знищити сліди.

До сутінків ми лежали в густій запашній траві, готові зірватися на ноги від найменшого шереху і затиснути ніздрі коням, щоб не чути було їхнього пирхання. Коли стемніло, Віннету пішов на розвідку і незабаром повернувся зі звісткою, що оґлала та білі все ще в таборі й навіть розпалили вогнища.

— Вони впевнені у своїй безпеці, — зауважив Фред. — Якби вони знали, що ми так близько…

— Вони аж ніяк не дурні і здогадуються, що за ними вишлють когось навздогін, — відповів я. — Але сьогодні їм нема за що хвилюватися, бо вони знають, що люди зі станції ще далеко. Тож я роблю висновок, що вони рушать у дорогу завтра. А сьогодні варто спробувати дізнатися, що вони задумали.

— Віннету підкрадеться до них, — відгукнувся апач.

— Ми зробимо це удвох. А Фред нехай залишиться біля коней. Рушниці не беремо, нам вистачить і томагавків. У крайньому разі скористаємося револьверами.

Наш товстий друг не заперечував. Він був достатньо сміливим, інакше не кинувся б за бандитами, але він явно волів без особливої потреби не наражатися на небезпеку. А йти донизу підслуховувати індіанців таки було небезпечно. Якщо вони побачать і зловлять, то точно стратять.

Через два або три дні на небі мав з’явитися молодий місяць, хмари ховали його вузький серп і поодинокі зорі. Погода була просто ідеальна для нашого задуму.

— Віннету піде направо, а мій брат — наліво, — прошепотів апач і зник у темряві.

Я послухався поради друга й поповз схилом ліворуч, безшумно пробрався крізь кущі й опинився у нижній частині долини. Попереду горіли вогнища. Вігвам вождя стояв за двісті кроків від мене, але мені знадобилося півгодини, щоб подолати цю відстань, я повільно повз уперед у траві, тримаючи в зубах ніж. Вітер дув у мій бік, і я міг не турбуватися, що коні відчують чужинця і попередять господарів про мою присутність. У цьому сенсі Віннету було важче, ніж мені.

Тінь від вігвама, біля входу до якого горіло багаття, надійно ховала мене. Обережно визирнувши, я побачив біля вогню п’ятьох білих і трьох індіанців. Вони говорили по-англійськи.

Індіанці поводилися спокійно і стримано. Біля вогнища тільки білі розмовляють голосно, а от обережні індіанці воліють обмежуватися знаками. Вогнище теж було занадто яскравим як на індіанські звичаї.

Один з білих був високим широкоплечим чоловіком з густою бородою і шрамом від ножового поранення на лобі. Судячи з того, як шанобливо зверталися до нього інші, він і був ватажком зграї. Я лежав за десять футів від них і чув кожне слово.

— Як далеко звідси до Ехо-Каньйона? — запитав один із білих.

— Миль сто, — відповів другий. — Три дні шляху.

— А якщо ми помиляємося і за нами не будуть гнатися? Адже тоді в селищі залишиться занадто багато народу!

Ватажок презирливо зареготав і відповів:

— Нісенітниця! Вони кинуться за нами. Ми лишили їм такий гарний слід! Подумай сам: ми вбили в поїзді чоловік тридцять, ще й забрали немало здобичі. Таке нам не пробачать і спробують зловити нас.

— Ну, коли так, то справа повинна вигоріти. Скільки людей зараз живе в Ехо-Каньйоні, Роллінсе?

— Приблизно півтори сотні, усі озброєні. А ще там є купа переповнених товаром магазинів і барів, тож буде чим поживитися. А головне — там є каса залізниці. Мені казали, що з неї платять робітникам на всій ділянці від Ґрін-Рівер до Промонторі завдовжки понад двісті тридцять миль. Думаю, кілька тисяч готівкою нам гарантовані.

— Чудово, Роллінсе! І ти переконаний, що так ми зіб’ємо тих, хто женеться за нами, із нашого сліду?

— Точно, — впевнено відповів ватажок, якого, як я щойно почув, звали Роллінсом. — За моїми розрахунками, вони мають підійти сюди завтра до полудня. А ми поїдемо на світанку, до того ж розділимося на кілька загонів, щоб заплутати їх. Потім кожен загін замете сліди, і всі разом зберемося аж у Ґрін-Форк. Звідти ми підемо потаємними стежками і через чотири дні будемо в Ехо-Каньйоні.

— Треба б когось послати на розвідку, Роллінсе.

— Не хвилюйся, пошлемо. Розвідники завтра ж підуть просто в Каньйон і чекатимуть на нас у Пейнтер-Гілл. Я вже все продумав. Навіть якщо ніхто за нами не гнатиметься і всі робітники залишаться в селищі, перевага однаково буде на нашому боці. Не встигнуть вони схопитися за зброю, як половина з них уже буде мертва.

Мені пощастило. Я підкрався до них у найбільш слушний момент, навіть не сподіваючись почути аж так багато. Час було зникнути, щоб якась випадковість не видала мене. Я почав повільно відповзати назад, ретельно замітаючи сліди. У темряві відбитків не було видно, і мені доводилося навпомацки розгладжувати кожну травинку, що зайняло багато часу. Тільки через годину я нарешті дістався до узлісся й відчув себе в безпеці.

Я, склавши долоні, притулив їх до губ і заквакав жабою. Це був знак Віннету. Я був переконаний, що апач почує мій голос і поверне назад. Я не боявся, що індіанці щось запідозрять, оскільки саме ввечері жаби полюють на комах у високій мокрій траві і часто влаштовують свої концерти.

Чому я покликав Віннету назад? Тому що апач підбирався до стійбища з того боку, звідки дув вітер, і його могли виявити. До того ж я дізнався достатньо про плани розбійників, мета нашої вилазки досягнута, і тепер він просто марно наражався би на небезпеку. Мені й далі доводилося ховати власні сліди, тож я дуже втішився, коли нарешті дістався до нашого табору.

— Вам вдалося щось довідатися? — запитав Фред, коли я пробрався через колючий чагарник на галявину.

— Так, але краще почекати на Віннету.

— Навіщо? Я аж палаю з цікавості!

— Ну й палайте собі, — не дуже ввічливо обірвав я його. — Я не люблю повторювати двічі одне й те ж, тому дочекаюся апача, щоб він теж знав, що мені вдалося підслухати.

Товстунові нічого не залишалося, хіба вгамувати наразі свою цікавість і чекати на повернення Віннету. Нарешті ми почули шелестіння в кущах, а потім Віннету опустився біля мене.

— Мій брат Чарлі подав мені знак? — запитав він.

— Так. Що дізнався мій брат Віннету?

— Сьогодні Великий Дух відвернувся від Віннету. Йому довелося довго обходити коней, а коли він наблизився до першого багаття, то почув голос жаби й повернув назад. Що бачив і чув мій брат?

— Я почув усе, що нам треба знати.

— Моєму братові завжди щастить підслухати ворога. Нехай мій брат розповідає!

Коли я закінчив говорити, Фред задумливо протягнув:

— Отже, ваші передбачення справдилися.

— Про це нескладно було здогадатися.

— Який на вигляд той здоровань? Ви не помітили у нього шраму на чолі?

— Помітив.

— А густу чорну бороду? '

— Так.

— Це він, хоч раніше бороди в нього не було. Удар ножем він дістав під час нападу на ферму в околицях Лівенворт. А як до нього зверталися спільники?

— Його називали Роллінсом.

— Треба запам’ятати. Це вже четверте фальшиве його ім’я, яке я знаю. Що ж нам робити? Сьогодні зловити негідника не вдасться.

— Це точно, Фреде. Але чому вас турбує лише Галлер? Решта анітрохи не кращі за свого ватажка і теж повинні дістати своє. Зізнаюся вам, я намагаюся не вбивати людей і йду на це тільки в крайніх випадках, бо людська кров — це занадто цінна рідина, її треба берегти. Тому я волію знешкодити ворога, зберігши йому життя.

— Ви мені нагадуєте Вбивчу Руку, — перебив мене Товстун Волкер. — Кажуть, він теж убиває червоношкірих тільки задля порятунку власного життя. Він може прострелити ворогові руку або ногу, а частіше б’є кулаком по голові, і той потім ще кілька годин лежить непритомний.

— Уфф! — не стримав вигуку здивування Віннету, який тільки зараз дізнався, що Волкер не здогадується, хто я такий насправді.

— Та попри все, — продовжував я, — мені зовсім не хочеться відпускати додому негідника й убивцю, а тим більше всю зграю. Сьогодні я міг застрелити Галлера, але я не найманий вбивця, до того ж він не заслуговує на швидку смерть. Думаю, найкраще буде, якщо ми дозволимо їм потрапити до Ехо-Каньйону й закриємо пастку.

— Але як?

— Тут немає над чим думати! Ми приїдемо туди швидше за них і попередимо людей, на яких вони збираються напасти.

— Блискуча думка! Дорого я дав би, щоб узяти негідників живими. Але чи не занадто їх багато?

— Ми не побоялися йти за ними втрьох, то чого нам боятися в Каньйоні, де можна сподіватися на допомогу робітників.

— Їх там буде небагато, бо більшість вирушила навздогін за грабіжниками.

— А ми спробуємо попередити їх про задуми зграї, і тоді вони негайно повернуться.

— Але як?

— Я напишу їм записку і причеплю її до дерева на видному місці біля слідів грабіжників.

— Вони вам не повірять. Аж надто все це схоже на пастку.

— Їм доведеться повірити. Вони вже знають, що на місці нападу двоє пасажирів зійшли з поїзда, й обов’язково побачать наші сліди. Я попрошу їх обійти стороною Ґрін-Форк, де можуть бути індіанці сіу, і Пейнтер-Гілл, куди бандити вишлють своїх розвідників.

— Уфф! — втрутився у нашу розмову Віннету. — Нехай мої брати збираються в дорогу.

— Зараз? — здивувався Волкер.

— Коли зійде сонце, воно повинно побачити нас далеко звідси.

— А якщо зранку індіанці виявлять наші сліди?

— Собаки оґлала не будуть повертатися назад, на північ. Їхній шлях лежить на південь. Хуґ!

Апач підвівся й пішов до свого коня, щоб зняти з нього пута. Ми зробили те саме й незабаром, вивівши коней із хащі, рушили назад тим же шляхом, який привів нас сюди. Спати не було коли.

Вночі, коли все приховане темрявою, тільки дуже досвідчений вестмен наважиться їхати через густий ліс, ще й відстежувати водночас чийсь слід. Європеєць пішов би пішки, а коня вів би за собою, але мешканець Дикого Заходу знає, що у тварин зір гостріший, тому ми просувалися верхи. На чолі нашого маленького загону їхав Віннету і вів нас уперед через струмки і скелі, легко вибираючи у непроглядній темряві потрібний напрямок. Мій жеребець поводився чудово, а старий Вікторі часом невдоволено пофоркував, але не відставав ні на крок.

Коли почало світати, ми вже були за дев’ять миль від стійбища оґлала. Тепер можна було зупинитися. Я видер із записника аркуш паперу й написав на ньому коротеньке послання людям із Каньйона та прибив папірець кілочком до стовбура великого дерева так, щоб людина, яка їде з півдня, зауважила білий папір. На відпочинок часу не було, тому ми відразу сіли на коней і повернули на захід.

Опівдні ми переправилися через Ґрін-Форк нижче від того місця, де, як ми знали, мали б об’єднатися загони оґлала. Індіанці боялися передчасно видати себе, тому намагалися уникати відкритого простору й ховалися в лісі, ми ж могли обрати найкоротший шлях. Сонце вже хилилося до обрію, тож нам час було подумати про нічліг і відпочинок коням, які зранку проїхали вже понад сорок миль. Тож нічого дивного, що вони, а насамперед Вікторі, рухалися все повільніше. Праворуч і ліворуч від нас височіли дві невеликі кам’яні кряжі, і саме тут ми вирішили підшукати місце для табору, аж раптом за пагорбами перед нами розіслалася вузька долина. Через долину протікав перекритий греблею струмок, а посередині долини блищав золотом у променях західного сонця ставок. Побачивши ставок, ми здивувалися й зупинили коней. Але наше здивування викликала аж ніяк не водойма, а те, яке видовище постало перед нами на протилежному схилі: ліс там був викорчуваний, а земля розорана. На лузі паслися коні, корови, вівці й кози, біля підніжжя пагорба стояли селянські хати. Це скидалося на село десь у Німеччині. А на горі, на самому вершечку, стояла крихітна церква з дерев’яним хрестом на бані. Здавалося, що навіть у повітрі тут розлито спокій і благодать.

Неподалік від будинків стояло кілька людей. Вони всі дивилися на захід, просто на сонце, і, здається, не зауважили нашої появи. Величезна вогненна куля сонця опускалася дедалі нижче, і коли вона, здавалося, торкнулася поверхні води, зверху почувся дзвін. Це було неймовірно — тут, глибоко на Дикому Заході, раптом хрест і лик Ісуса, а посеред воєнних стежок індіанців раптом — церква! Я зняв капелюха й почав молитися, але індіанець перебив мене.

— Що це? — запитав вражений вождь апачів.

— Якесь селище, — здивовано знизав плечима Волкер.

— Уфф! Віннету бачить селище. Він хоче знати, що це за звук.

— Це заклик до молитви «Ангел Господній», — відповів я тремтячим від хвилювання голосом. Дзвін пробудив у мені милі серцю дитячі спогади. — А тепер видзвонюють «Аве Марія».

— Уфф! — дивувався апач. — А що таке «Ангел Господній» та «Аве Марія»?

— Слухай, і сам зрозумієш.

Коли затих останній удар дзвону, хор на чотири голоси заспівав гімн Богородиці. Я напружено ловив кожен звук, а коли спів втих, зірвав із плеча рушницю, вистрілив із обох стволів, пришпорив коня і галопом кинувся в долину. Я мчав навпростець, через річку і вгору по гірському хребту, прямуючи до будинків. Я навіть не озирнувся, чи товариші їдуть слідом за мною.

Постріли розбудили в долині не тільки відлуння, але й життя. У дверях з’явилися перелякані стріляниною люди, проте, побачивши білу людину, всі заспокоїлися й вийшли мені назустріч. Біля крайньої хати стояла охайно вбрана старенька з білосніжним волоссям і безтурботним обличчям. Весь її вигляд свідчив про те, що вона провела своє життя у тяжкій праці.

— Добрий вечір, матінко, — звернувся я до неї шанобливо. — Прошу вас, не лякайтеся, ми чесні люди. Не дозволите нам зупинитися на ніч у вашому селищі?

Вона кивнула на знак згоди і з привітною посмішкою сказала:

— Ми раді вам, пане. Чесна людина приносить радість у дім. А ось і мій старий Гільман, і син Віллі, вони допоможуть вам.

Мої постріли привернули увагу хористів, і тепер вони спустилися до нас із гори. До нас прямував один зовсім старий, але ще бадьорий і міцний чоловік, за ним — вродливий юнак, і ще шість чоловіків різного віку. Всі були вбрані в добротний одяг, який носять переселенці на Заході.

Люди, яких я бачив поблизу інших будинків, теж підійшли до нас. Старий простягнув мені руку і привітався:

— Радий бачити вас, пане, в селищі Гелльдорф. Гість у дім — щастя в дім.

— Дякую, — сказав я, зістрибуючи з коня. — Нема в житті нічого кращого за те, щоб побачити нарешті дружні людські обличчя. Чи не дасте ви притулок на ніч трьом утомленим подорожнім?

— Із радістю, пане. Зробіть нам честь своїм візитом.

До того моменту ми розмовляли англійською, але тут раптом до нас підійшов один з юнаків, уважно придивляючись до мене, він сказав:

— Батьку, можете говорити з цим чоловіком німецькою. Нам справді неймовірно пощастило. Вгадайте, хто це!

Старий Гіллман здивовано подивився на мене і спитав:

— Хтось із наших земляків? Ти його знаєш?

— Так, але спершу я мушу отямитися від радості. Сер, правда ж, це ви написали слова до «Аве Марія», яку ми щойно співали?

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Так, — відповів я. — Але звідки ви мене знаєте?

— З Чикаго[43]. Я був у хорі директора Балдінґа і співав там цю пісню. Ви ще пам’ятаєте концерт, на якому вона звучала вперше? Я тоді був другим тенором, а тепер я — перший бас. Мій голос став нижчим.

— Німець, знайомий Віллі, поет, написав нашу «Аве Марія»!

Такими словами перекидалися люди довкола мене, чоловіки і жінки, хлопчики і дівчатка, численні руки простяглися до мене, і численні голоси вітали мене.

Це був момент радості, яка трапляється у житті нечасто.

Тим часом під’їхали й Віннету з Волкером. Побачивши червоношкірого, поселенці захвилювалися, але я заспокоїв їх:

— Я подорожую з друзями, мисливцем Фредом Волкером і вождем апачів Віннету. Вам нема чого боятися, вони люди чесні й благородні.

— Сам Віннету? Невже це правда? Ми так багато чули про нього! Яка приємна несподіванка! У прерії вождя апачів люблять більше, ніж королів у Європі! — сказав Гіллман, а потім зірвав шапку з сивої голови, простягнув індіанцеві руку й вимовив:

— Я завжди до ваших послуг, сер.

Вимушений зізнатися, що таке надмірно куртуазне звертання до суворого червоношкірого воїна викликало в мене посмішку, однак воно було щирим. Віннету дуже добре говорив англійською. Він привітно кивнув, стиснув руку старого й відповів:

— Віннету — ваш друг. Він не чинить зла нікому з блідолицих і червоношкірих, якщо вони чесні люди.

Потім поселенці почали сперечатися, хто матиме право прийняти гостей у своєму будинку, проте останнє слово було за старим Гіллманом, який заявив:

— Подорожні зупинилися біля порогу мого дому і будуть моїми гістьми. Але щоб іншим не було прикро, я запрошую всіх до себе на вечерю. А тепер припинімо суперечку і дамо людям відпочити з дороги.

Сусіди послухали старого Гіллмана. Наших коней поставили в стійло й дали їм їжу, а нас провели в будинок, де вже поралася біля печі молода красуня — дружина Віллі. Накрили на стіл, і поки нас пригощали домашнім пивом, очікуючи інших поселенців і початку святкової учти, ми з’ясували, хто вони і звідки.

Всі вони переїхали до Америки з Баварії, що, як відомо, славиться своїми ювелірами. Спочатку вони працювали на будівництві в Чикаго й зуміли заощадити достатньо грошей, щоб перебратися на Захід і вибудувати там ферму. Але коли дійшло до вибору місця, на якому вони оселяться, все виявилося не так просто. Якось ще в Чикаго один старий вестмен розповів їм про скарби гір Тетон. Він клявся, що сам бачив численні розсипані під ногами халцедони, агати й опали. Гіллман, теж ювелір, захопився розповідями про багатство тих місць, умовив своїх товаришів, і вони спільно подалися на нове місце. Але вони були достатньо обачними, тож не сподівалися одним махом розбагатіти на коштовних каменях, а для початку викорчували ліс, розорали землю і поставили будинки. Тепер вони вже живуть у долині третій рік і цілком задоволені своєю долею.

— А як же камені? — запитав я. — Ви ходили в гори Тетон?

— Мій Віллі і Руді Мейнерт, з яким ви познайомилися в Чикаго, намагалися пройти туди минулої осені, але дісталися тільки до озера Джона Ґрея. Далі місця пішли такі дикі й непрохідні, що їм довелося повернути назад.

— Так, — зауважив я, — туди можуть пройти тільки справжні вестмени.

— Ну а ми хто? — обурився Віллі. — Ми три роки живемо тут і стали справжніми вестменами!


Віннету ІІІ

Джек Стілвел (праворуч) зі скаутом Джеймсом Джонсом. Оклахома, прибл. 1874 рік. Автор невідомий.


— Не гнівайтесь на мене, юначе, але трьох років життя в лісі недостатньо, щоб поселенець перетворився на вестмена. Ви хотіли проникнути в гори Тетон навпростець, а кожен вестмен знає, що пряма дорога — найдовша. Ви не потрапите туди навпростець і через сто років. Вам доведеться прокладати собі шлях через непролазні хащі, які кишать ведмедями й вовками, через провалля й ущелини, де ноги ніде поставити і де за кожним каменем може ховатися ворог. Вам слід було спробувати дістатися звідси до Джон-Ґрей-Рівер або до Солт-Рівер. Вони обидві впадають у Снейк-Рівер, і якщо ви підете вздовж неї вгору за течією, то зліва від вас залишаться Зміїні гори, потім ви потрапите на перевал Тетон, за яким і починаються гори Тетон. Це всього три хребти завдовжки близько п’ятдесяти миль. Однак вирушати удвох у таку далеку й небезпечну дорогу — чисте божевілля. Ви знайшли якісь камені?

— Лише кілька агатів, більше нічого.

— Покажіть їх нам. Віннету знає все в цих горах, і я попрошу його сказати, звідки ваші камені.

Я прекрасно знав, що апач воліє не говорити про золото та інші скарби, заховані в землях червоношкірих, тому звернувся до нього з питанням його рідною мовою, щоб відмова не образила гостинних господарів.

— Мій брат Чарлі хоче знайти золото й каміння? — запитав мене Віннету, пильно дивлячись мені в очі.

А коли я пояснив йому, що камені потрібні не мені, а цим добрим і працьовитим людям, він довго дивився кудись далеко поперед себе, немов зважуючи, погоджуватися чи ні, потім його чорні очі уважно оглянули поселенців, і врешті він вимовив:

— Чи готові ці люди виконати моє бажання?

— Яке?

— Нехай вони ще раз заспівають ту пісню, що її Віннету чув, коли ми в’їхали в долину. Тоді він покаже їм, де шукати такі камені.

Я був надзвичайно здивований. Невже церковний гімн справив таке глибоке враження на індіанця, що він готовий був відмовитися від своїх непорушних правил і відкрити таємниці скарбів?

— Заспівають, — запевнив його я.

— Нехай шукають у горах Вентр. Там вони знайдуть золоті самородки, а в долині річки Бівер-Дам, що впадає в озеро Єлловстоун із півдня, багато таких каменів.

Поки я перекладав господарям, як знайти скарби, в дім стали надходити інші поселенці. Подали частування, й почалося застілля, таке веселе, доброзичливе й безжурне, що я, як не намагався, не міг пригадати іншого такого на Дикому Заході. Так поводяться тільки люди з чистим сумлінням і чистою душею, які нічого не бояться.

Вони прекрасно пам’ятали пісні своєї батьківщини та охоче співали їх для мене. Навіть старий Гіллман доволі гарним басом співав знайомі мені з дитинства пісні.

Віннету довго прислухався до нашої веселої бесіди, а потім зупинив нас питанням:

— Коли ці люди дотримають свого слова?

Я спохопився нагадати Гіллманові обіцянку, яку він дав Віннету, і вони заспівали «Аве Марія». Однак щойно прозвучали перші ноти, як апач затряс головою і вигукнув:

— У приміщенні пісня звучить не так. Віннету хоче слухати її в горах.

— Він слушно каже, — погодився з ним Біля Мейнерт. — Цю пісню справді треба співати просто неба. Ходімо на схил долини.

Маленький хор піднявся на пагорб, і зверху попливли вниз, у долину, прекрасні звуки. Здавалося, саме повітря віддає хвалу Богородиці. Віннету якийсь час стояв поруч зі мною, вслухаючись у гімн, а потім раптом кудись зник. Ми слухали мовчки, сповнені відчуття незвичності того, що відбувається. Темрява накривала співаків і місце, де вони стояли. Здавалося, пісня лине з самого неба. Я не застосовував ніяких спеціальних ефектів, мелодія була проста, як у всіх церковних піснях, але саме ця простота й природність додавали звучанню глибини, якій не могли опиратися наші серця.

Пісня вже відзвучала, а ми все ще стояли на тому ж місці, поки хористи, які спустилися з пагорба, не нагадали нам, що час повертатися в дім. За дружньою бесідою минуло ще півгодини, година, а Віннету все не з’являвся. З усіх боків селище було оточене дикими лісами, і я стривожився за друга і брата. Взявши зброю, я вийшов з дому, попередивши, щоб ніхто не йшов за мною, а кидатися на допомогу треба тільки в тому випадку, якщо раптом пролунає постріл. Однак я передчував, що стріляти мені в той вечір не доведеться, оскільки здогадувався, чому вождь апачів волів просто усамітнитися.

Я пішов у той бік, куди зник Віннету. Біля ставка, над темною водою, височіла величезна кам’яна брила. На ній я і знайшов нерухомого, як статуя, Віннету. Я безшумно наблизився до нього й сів поруч, намагаючись ні звуком не порушити урочистого мовчання.

Минав час, а Віннету сидів мовчки й нерухомо. Нарешті він повільно підняв руку, показав на воду і, немов одкровення, вимовив:

— Це озеро — як моє серце.

Я розгубився, не знаючи, що відповісти, а він знову поринув у свої думки і перервав мовчання тільки через добрих десять хвилин.

— Маніту добрий і великий, тому Віннету любить його.

Ці слова змусили мене засмутитися, хоча вони й давали мені новий доказ того, як добре ставиться до мене апач, але я відповів йому:

— Мій брат Віннету володіє усім моїм серцем, його душа живе в моїх вчинках, але я не побачу свого друга, якщо ми потрапимо на різні небеса.

— А де небо мого брата? — запитав він.

— А де Країна вічного полювання мого друга? — запитав я.

— Маніту належить увесь світ і всі зорі! — пояснив він.

— Чому Великий Маніту залишив своїм червоношкірим дітям таку крихітну частинку світу, а своїм блідолицим дітям усе решту? Чого варта Країна полювання індіанців супроти безкінечного щастя, у якому опиняться християни в раю? Хіба Маніту менше любить червоношкірих? Але це неправда! Мої червоношкірі брат'u вірять у велику і страшну брехню. Віра білої людини каже: «Великий Маніту — це батько всіх своїх дітей у небі і на землі». Віра червоношкірих людей каже: «Маніту — це володар усіх червоношкірих, він велить убивати всіх білих». Мій брат Віннету справедливий і мудрий, нехай подумає сам! Хіба в білих і червоношкірих той самий Маніту? Тоді чому він зраджує своїх червоношкірих синів? Чому він дозволяє знищити їх і дає можливість білим завоювати землю і збільшити свою чисельність до мільйонів? Чи в білих і червоношкірих різні Маніту? Тоді Маніту білих сильніший і добріший, а також має більше влади, ніж Маніту червоношкірих! Маніту блідолицих дає їм усю землю й тисячі приємностей та розваг, а потім дозволяє їм опинитися в раю та відчути вічне щастя. Маніту червоношкірих дає своїм дітям тільки дику прерію і гори, лісових тварин, змушує постійно вбивати, а після смерті запроваджує їх у темну Країну вічного полювання, де знову починається вбивство. Червоні воїни вірять своїм мудрецям, які кажуть, що у Країні вічного полювання індіанці знищать усі душі блідолицих. А якщо мій брат у цих кривавих місцях зустріне свого друга Чарлі, він його вб’є?

— Уфф! — голосно і збуджено вигукнув апач. — Віннету захищатиме душу свого доброго брата від усіх червоношкірих!

— Тоді нехай мій брат подумає над тим, чи не обманюють червоношкірих їхні мудреці!

Я не вимовив більше ні звуку, щоб не зруйнувати ефект своїх слів. Ми були знайомі багато років, ділили одне з одним горе й радощі, небезпеку і труднощі, проявляли мужність і жертовність. Але ми ніколи не говорили про релігію, я ніколи не намагався зруйнувати його віру. І я знав, що він дуже цінує це, тому моя теперішня промова мала справити на нього тим більше враження. Після паузи він знову заговорив:

— Чому не всі білі мужі такі, як мій брат Чарлі? Якби вони були такими, я б охоче повірив вашим священикам.

— А чому не всі червоношкірі мужі такі ж, як мій брат Віннету? — відповів я запитанням на запитання. — Серед людей, незалежно від кольору шкіри, є добрі і злі. Щоб обійти всю землю вздовж і впоперек, не вистачить і тисячі днів шляху, а мій брат бачив лише її невеличку частину. Білі люди правлять світом, але саме тут, у дикій прерії, де живе мій брат, злі блідолиці ховаються від закону добрих людей. Тому мій брат думає, що всі блідолиці такі, але в інших місцях панують мир і любов. Мій брат сам-один подорожує горами, у нього немає товаришів, з якими він полював би на бізонів і боровся з ворогами. Що тішить мого брата? Хіба смерть не підстерігає його за кожним кущем? Хіба має він у житті когось, кому може цілковито довіряти й подарувати всю свою любов? Хіба не пройшло все його життя у тяжкій праці й небезпеках, у страхові й розчаруваннях? Хіба не мріяв він примирити червоношкірих і блідолицих? Але чому ж не знайшла його змучена і втомлена душа спокою? Хіба принесли йому розраду численні скальпи ворогів, якими прикрашений його вігвам? Бог білих людей каже: «Прийдіть всі до мене, бо ви втомлені і нещасні, я дам вам розраду!» Я повірив у це і знайшов душевний спокій. Чому мій брат не хоче зробити те саме?

— Віннету не знає вашого Бога! — відповів він.

— Розповісти моєму другові про нього?

Вождь апачів нахилив голову і довго мовчав, перш ніж відповісти:

— Мій брат Чарлі каже правду. Віннету любить свого брата більше за всіх. Віннету нікому так не довіряв, як своєму братові, блідолицьому і християнинові. Мій брат побував у всіх закутках світу, бачив, які люди там живуть, він прочитав усі книги блідолицих, він відважний у бою, але поблажливий до ворогів і дає мудрі поради. Він любить червоношкірих мужів і бажає їм добра. Він ні разу не розчарував Віннету і сьогодні теж скаже йому тільки правду. Слово мого брата важить більше, ніж слова наших чарівників чи слова блідолицих вчителів. Червоношкірі мужі кричать і галасують, а в білих є така музика, яка спускається з неба і звучить далі в серці апача. Нехай мій брат розповість мені, про що була ця пісня!

Я почав з перекладу тексту «Аве Марія» і пояснення його. Розповів йому про віру блідолицих, я намагався показати поведінку білих щодо червоношкірих у якомога більш дружньому світлі, і робив це не шляхом повторення вивчених колись догм і софізмів, а розповідав простими, без зайвих прикрас словами, я промовляв до Віннету спокійним переконливим голосом, який пробивається до самого серця і завойовує симпатію слухача. Слухач вважає, що він самостійно робить усі висновки, і ніхто його ні до чого не змушує.

Віннету мовчки слухав. Я з любов’ю закидав сітку за його душею, бо ця душа варта була того, щоб врятувати її з полону темряви. Коли я завершив свою розповідь, він ще довго сидів на своєму місці, поринувши у глибоку задуму. Я жодним звуком не порушив ефекту своїх слів, аж поки він сам не підвівся поволі і не простягнув мені свою руку.

— Мій брат Чарлі сказав слова, які не помруть, — промовив він, важко дихаючи. — Віннету не забуде великого і доброго Маніту білих людей, сина Творця, який помер на хресті, і непорочну Діву, яка живе в небі і чує спів тутешніх поселенців. Віра червоношкірих мужів вчить їх ненависті і смерті, віра блідолицих — любові й життя. Віннету буде думати, що йому вибрати: життя чи смерть. Дякую моєму братові. Хуґ!

Ми повернулися в будинок, де всі вже хвилювалися через нашу тривалу відсутність. Розмова йшла про оґлала і білих грабіжників. Я зробив зауваження цим добрим людям, що вони мали б уже давно укріпити своє поселення, розташоване так далеко від усіх інших. Вони погодилися й вирішили якнайшвидше надолужити втрачене. Було зрозуміло, що червоношкірі не дісталися сюди досі лише через те, що селище було так добре заховане у затишній долині. Однак якщо сюди потрапить хоч один червоношкірий, нікому з баварців врятуватися не вдасться. Хоч вони мали рушниці і достатній запас патронів, а жінки й діти теж були готові боротися не на життя, а на смерть, та хіба могли вони протистояти сотням диких і жорстоких індіанців? На місці цих людей я зводив би будинки не на тому місці, де вони стояли зараз, відкриті, на підвищенні, а на березі озера, щоб не можна було напасти на них непомітно.

Щоправда, бандити збиралися пройти осторонь від селища, проте слід було остерігатися, і я порадив поселенцям спорудити довкола селища міцний паркан і виставити вартового біля входу в долину.

Вже була пізня ніч, коли гості розійшлися, і ми вляглися спати. Вперше за багато днів дороги у нас з’явилася можливість відпочити на м’яких перинах, які дали нам Гіллмани. Вранці ми попрощалися з ними, подякували за теплий прийом і хотіли вже рушити в дорогу, коли раптом прийшли сусіди і запропонували ще раз заспівати для вождя апачів «Аве Марія».

Віннету був глибоко зворушений і, коли спів скінчився, потиснув усім руки зі словами:

— Я ніколи не забуду пісню моїх білих братів. Віннету присягається, що більше не візьме жодного скальпа блідолицього, бо всі ми сини Великого Маніту, який однаково любить своїх дітей, незалежно від кольору шкіри.

Ці його слова явно стали наслідком нашої вчорашньої розмови, тож я ще раз переконався, що таки вплинув на свого друга. Слово Боже — це зернятко, яке проростає невидимо під землею, але щойно проб’ється крізь твердий ґрунт, то дуже швидко тягнеться вгору до сонячного світла.

Коні відпочили за ніч і бадьоро бігли вперед. Свою назву селище Гелльдорф отримало від місцевості в Баварії, звідки прибули переселенці, які часто їздили в Еко-Каньйон на закупи і вказали нам найкоротший шлях, тож ми сподівалися до вечора того ж дня туди добратися.

Віннету їхав мовчки. Час від часу він випереджав нас на сотню кроків і, думаючи, що ми нічого не чуємо, намагався наспівувати мелодію «Аве Марія». Його спроби здивували мене, бо індіанці зазвичай позбавлені музичного слуху.

Після полудня обриси гір попереду стали чіткішими, більшими й величнішими. Незабаром ми вже їхали лабіринтом вузьких ущелин, а до вечора з-над урвища побачили мету нашої подорожі — Еко-Каньйон, на дні якого розташувалося селище, яке треба було вберегти від пограбування.


Пограбування потяга | Віннету ІІІ | На горі Генкок