home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


На горі Генкок

Словом «каньйон» американці називають глибоку скелясту ущелину з прямовисними стінами. Читач легко уявить собі те місце, до якого ми під’їхали і яке називали Еко-Каньйоном. Залізницю в цих місцях проклали давно, але тори досі були тимчасовими, і доводилося долати численні труднощі під час прокладання їх, тож постійно виникала потреба тримати тут багато будівельників.

Ми спустилися невеликою бічною ущелиною і зразу зіткнулися з робітниками, що закладали динаміт у скелі, які збиралися підірвати. Побачивши червоношкірого і двох озброєних до зубів білих, вони серйозно стривожилися, відкинули інструменти і схопилися за зброю. Я заспокійливо помахав рукою і попрямував до них.

— Добрий день! — привітався я. — Не поспішайте братися за зброю, джентльмени, ми не завдамо вам шкоди.

— Хто ви такі? — запитав один з них.

— Просто вестмени. І маємо до вас важливу справу. Хто тут начальник?

— Полковник Радж. Але зараз його немає, тому зверніться до містера Олерса, касира.

— А де ж полковник Радж?

— Він рушив слідами банди, яка пограбувала поїзд.

— Он як! А де ми можемо побачити містера Олерса?

— Їдьте в селище, там побачите найбільший будинок, там і знайдете Олерса.

Ми рушили далі, а робітники провели нас поглядами, повними подиву, цікавості і недовіри. Через п’ять хвилин ми в’їхали в селище, в якому були житлові будинки, господарські приміщення і склади. Навколо нього височіла стіна зі скельних уламків заввишки приблизно п’ять футів. Величезні важкі ворота, зроблені з необтесаних колод, були відчинені.

Так і не розгледівши, який з будинків найбільший, я запитав у робітника, який укріплював мур, де знайти касира. Той мовчки показав рукою на споруду, більше схожу на фортецю, біля якої його товариші вантажили на віз рейки. Загалом у селищі було видно небагато людей.

Ми сп'iшилися й увійшли в будинок. Там усюди, по кутах і попід стінами, стояли бочки, мішки, пакунки та згортки. Посередині сидів на ящику худорлявий чоловік, який злякано підхопився, побачивши нас.

— Чого вам треба? — заверещав він і відскочив назад, помітивши Віннету. — Червоношкірий! Боже мій! Червоношкірий!

— Не хвилюйтеся, сер, ми вас не з’їмо, — пожартував я, намагаючись заспокоїти його. — Нам потрібен касир.

— Це я, — пробурмотів він, насторожено поглядаючи на нас і поблискуючи скельцями своїх окулярів у металевій оправі.

— Власне кажучи, у нас справа до полковника Раджа, але оскільки його немає, ми звертаємося до вас.

— Так, так, я слухаю, — поспішно відповів скарбник, тоскно поглядаючи на двері.

— Нам сказали, що полковник пішов слідом бандитів, які напали на потяг. Це правда?

— Так.

— Скільки людей він узяв із собою?

— А чому ви питаєте про це?

— Маєте рацію, це не суттєво. Важливіше знати, скільки людей залишилося тут.

— А це вам навіщо?

Після цих слів містер Олерс, не зводячи з нас очей, задріботів до дверей.

— Гаразд, то скажіть же хоча б, коли полковник покинув селище! — я почав втрачати терпіння.

— Навіщо вам знати це?

— Стривайте, я зараз поясню вам…

Я зупинився на півслові, бо пояснювати вже було нікому: переляканий містер Олерс оленячим стрибком подолав відстань до дверей і кулею вилетів назовні. Двері з тріском зачинилися, почувся скрегіт залізних завіс — і ми опинилися у пастці.

Я розгублено подивився на моїх товаришів. Завжди серйозний Віннету беззвучно сміявся, оголюючи два ряди білосніжних зубів. Товстун Волкер розгойдувався, на його лиці застигла така гримаса, наче його змусили з’їсти цитрину без цукру. Я не втримався й теж почав реготати, як божевільний.

— Ну от, дожилися! — проговорив Волкер. — Нас зачинили, як нечемних дітей!

З вулиці долинув пронизливий свист, і я, підійшовши до вікна, яке більше нагадувало бійницю, побачив робітників, які бігли до огорожі. За останнім із них ворота зачинили. Перед касиром стояло шістнадцять осіб. Потім за його наказом усі розбіглися, мабуть, у пошуках зброї.

— Напевно, вони збираються лінчувати нас, — оголосив я моїм товаришам. — Але в нас ще є час. На що б нам його витратити?

— Пропоную викурити по сигарі, — відповів Волкер.

На одному з ящиків лежала відкрита коробка з сигарами. Товстун Волкер взяв одну, з насолодою понюхав її й закурив. Я зробив те саме, і тільки Віннету відмовився від задоволення викурити справжню сигару.

Незабаром двері прочинилися, і ми почули голосок касира:

— Навіть не думайте стріляти, негідники, бо ми всіх вас негайно вб’ємо!

Після цього грізного попередження він наважився відчинити двері й увійти до нас на чолі десятка робітників із рушницями. Вони зупинилися біля входу, а хоробрий містер Олерс сховався за великою бочкою, скерувавши на нас дуло своєї рушниці.

— Хто ви такі? — запитав він тоном людини, яка має право ставити запитання. Мабуть, він вважав, що бочка й люди біля дверей та біля вікон вбережуть його від небезпеки.

— Боже, що за дурниці! — засміявся Товстун Волкер. — Спочатку він називає нас негідниками, а потім питає, хто ми. Вилазьте з-за бочки, і ми відповімо на ваші запитання.

— Ні, я буду розмовляти звідси. То хто ви такі?

— Вестмени з прерії.

Товстун Волкер відповідав від нашого імені, тому я вирішив промовчати.

— Як вас звати?

— Не має значення.

— Отже, ви приховуєте свої імена. Але я змушу вас заговорити. Що ви забули в Еко-Каньйоні?

— Ми хотіли застерегти вас.

— Застерегти? Від чого?

— На Еко-Каньйон готується напад.

— Не смішіть мене. Ви ж самі його й готуєте! Але з нами цей номер не пройде! Взяти їх! — наказав касир своїм людям.

— Стривайте! — зупинив їх Товстун Волкер.

Він запхав руку в кишеню. Я здогадався, що він збирається показати їм своє посвідчення детектива, і втрутився.

— Не варто, Фреде. Подивимося, чи наважаться ці люди затримати трьох вестменів. Попереджаю, кожен, хто поворухне хоч пальцем, помре!

З грізним обличчям і револьверами в обох руках я рушив до дверей. Віннету і Фред йшли за мною. Безстрашний касир зник за бочкою, і тільки кінчик рушниці вказував, де в разі потреби слід шукати містера Олерса.

Приклад начальника справив належне враження на робітників, вони розступилися і пропустили нас. Отже, це й були люди, які збиралися дати відсіч розбійникам та індіанцям, перспектива на наступні дні вимальовувалася не надто приваблива. Вже біля дверей я озирнувся і промовив:

— Тепер ми могли б зачинити вас тут, але нам це ні до чого. Витягніть з-за бочки містера Олерса і приведіть його до нас, щоб ми нарешті змогли пояснити йому що до чого. Зрозумійте, справа дуже термінова, якщо, звичайно, ви не хочете, щоб індіанці сіу зняли з вас скальпи.

Витягти з-за бочки містера Олерса їм вдалося не відразу, а коли переляканий касир нарешті опинився перед нами, я розповів йому про все, що сталося. Містер Олерс зблід і присів на великий камінь.

— Тепер я вам вірю, сер. Мені говорили, що на місці злочину поїзд покинули двоє пасажирів, а один з них на льоту підстрелив жайворонка. А червоношкірий джентльмен — це сам Віннету? Для мене велика честь познайомитися з вами! — і він низько вклонився вождю апачів. — А ще один джентльмен — містер Волкер, якого зазвичай називають Товстуном Волкером? А вас звати просто Чарлі? Думаєте, що полковник знайде вашу записку й повернеться?

— Саме так я і вважаю.

— Повірте, сер, мені дуже хочеться, щоб він щонайшвидше повернувся.

Я бачив його розгубленість і вірив.

— У мене зосталося всього сорок людей, і більшість з них якраз кладе рейки на насипі. Як думаєте, чи не краще буде нам піти з цього каньйону і сховатися на найближчій станції?

— Що ви таке кажете, сер, чи ж ви заєць? Що подумає про вас керівництво? Ви ж втратите роботу!

— Знаєте, сер, краще втратити роботу, ніж життя. Сподіваюся, ви мене розумієте.

— Розумію. Скільки людей повів за собою полковник?

— Він вибрав сотню найсміливіших.

— Це я зауважив.

— А скільки було індіанців?

— Разом із бандитами — понад дві сотні.

— Боже! Вони переріжуть нас усіх до одного. Ми повинні тікати! Іншого способу врятуватися немає.

— На якій із найближчих станцій зараз найбільше людей?

— Промонторі. У них там зараз приблизно три сотні робітників.

— Надішліть телеграму й попросіть прислати вам на підмогу сто чоловік. Зі зброєю.

Касир витріщив на мене очі, здивовано відкрив рота, потім схопився на ноги, сплеснув руками й вигукнув:

— Господи! Як же я сам до цього не додумався?

— Справді дивно. Я ж бачу, що ви — справжній геній. Нехай люди привезуть із собою провіант і амуніцію, якщо у вас цього замало. І запам’ятайте: все має відбуватися в найсуворішій таємниці, щоб червоношкірі розвідники нічого не запідозрили. Як далеко звідси до Промонторі?

— Дев’яносто одна миля.

— Там знайдеться паровоз із двома вагонами?

— Так.

— Якщо ви негайно зв’яжетеся з ними, то допомога прийде завтра на світанку. Індіанські розвідники з’являться тут тільки до вечора. У вас достатньо часу, щоб підготувати селище до оборони. Нехай ваші робітники негайно зроблять паркан вищим. Люди з Промонторі завтра допоможуть їм. Стіна має бути такою високою, щоб індіанці не змогли зазирнути через неї і перерахувати наших людей.

— Вони однаково побачать нас із вершини гори, сер.


Віннету ІІІ

Зламана Рука з племені оґлала. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.


— Не побачать. Я виїду на розвідку, назустріч індіанцям, і встигну попередити вас про їхнє наближення. На мій знак робітники сховаються в будівлях, щоб індіанці повірили, ніби в селищі майже нікого не залишилося. Ще сьогодні ми повстромляємо з внутрішнього боку загорожі палиці в землю і поприбиваємо до них дошки. Так у нас будуть лавки, з яких наші люди зможуть стріляти за паркан під час нападу. Якщо не помиляюся, то полковник Радж буде тут ще до полудня, і тоді в нас разом з робітниками з Промонторі буде двісті сорок чоловік. Можете не сумніватися: після першого ж нашого густостр'iлу червоношкірі втечуть, бо зрозуміють, що ми стріляємо з-за прикриття, а вони — на відкритій території, тож у них немає шансів.

— І тоді ми кинемося за ними! — радісно вигукнув касир, немов ворог уже втік, а він мчить за ним і трощить усе наліво і направо.

— Це буде видно. А наразі, сер, зосередьтеся на термінових завданнях. Їх у вас три: зміцнити паркан, організувати для нас їжу й дати телеграму до Промонторі.

— Все буде виконано негайно, сер! Хіба можуть білі тікати від якоїсь сотні червоношкірих дикунів? Через кілька хвилин ви отримаєте вечерю і, сподіваюся, будете задоволені. Я сам колись був кухарем, — додав він.

Все відбулося за планом. Наші коні отримали хорошу траву, а ми — чудову вечерю. Здається, містер Олерс справді краще орудував кухарською ложкою, ніж зброєю. Люди біля стіни працювали, як велетні, не зупиняючись ні на мить. Вранці я здивувався, побачивши, що за ніч стіна виросла мало не вдвічі.

Вночі через каньйон до Промонторі їхав поїзд, і містер Олерс, крім телеграфного повідомлення, передав поїздом усне прохання про допомогу. Не знаю, що саме подіяло швидше, але вранці до нас прибули сто чоловік зі зброєю, боєприпасами та провіантом.

Ці люди також відразу взялися до роботи, і спільними зусиллями до полудня стіну було закінчено. Я подав ідею наповнити водою всі наявні посудини і поставити їх із внутрішнього боку стіни. Вода була потрібна для великої кількості людей, а до того ж невідомо було, чи не доведеться нам витримувати облогу або гасити пожежу. Ми передали на сусідні станції повідомлення, щоб потяги курсували за звичним розкладом, аби не викликати підозри в розбійників. Після обіду ми з Віннету і Волкером вийшли з табору, щоб податися назустріч індіанським розвідникам. Ми воліли зробити це самостійно, аби мати певність, та й ніхто з залізничників не виявив бажання взяти участь у небезпечному поході. Ми домовилися, що той, хто першим помітить розвідників, подасть іншим знак петардою. Ми очікували індіанців з півночі, тому нам довелося розділитися, щоб не залишити без спостереження жодної стежки. Я взяв на себе західний бік, Віннету — середину, а Волкер — схід, той напрямок, звідки прийшли ми самі.

Видершись угору прямовисною скелею, я опинився на кам’янистому плато, порослому густим лісом. Я просувався уперед краєм ущелини, по якому мали проїхати розвідники індіанців, і приблизно хвилин через сорок п’ять набрів на ідеальне для втілення мого плану місце. Я побачив велетенський дуб, а біля нього — тендітну ялицю. По товстому, абсолютно гладкому знизу стовбурі дуба неможливо було вилізти на дерево, але я виліз на ялицю і знайшов на ній міцну дубову гілку. Незабаром я вже сидів на розлогій верхівці дуба, притулившись до стовбура, а листя повністю затуляло мене. Зате переді мною ліс лежав як на долоні; я добре розрізняв світлі, порослі травою галявини і темне море верхівок дерев. Я влаштувався щонайзручніше і приготувався чекати.

Так я просидів кілька годин, нічого не відбувалося, але не можна було втрачати пильності. Нарешті я помітив на північ від себе зграю ворон, яка сполохано кружляла над деревами. Це могло бути просто так: адже буває, що птахи самі по собі перелітають із місця на місце, проте, придивившись, я побачив, що птахи кружляють над верховіттям і не наважуються сісти на гнізда. Мабуть, хтось злякав їх.

Незабаром та сама гра повторилася ще кілька разів. Тепер я був абсолютно впевнений, що лісом крадуться оґлала і пройдуть вони повз мій дуб. Я спустився на землю, похапцем знищив сліди і виліз назад.

Минуло зовсім небагато часу, поки я знайшов густі зарості букового лісу, куди і сховався. Там я ліг на землю і чекав. Зовсім скоро поряд з моєю схованкою безшумно, немов привиди, пройшли шестеро індіанців. Жодна гілка не хруснула під їхніми ногами, ніби вони пливли повітрям, не торкаючись землі.

Це були розвідники. Їхні обличчя були вкриті бойовими фарбами.

Щойно вони пройшли повз мене, я вибрався з хащів і чимдуж кинувся до селища. Мені треба було випередити їх, а це не було складно, бо вони ховалися, зупиняючись і озираючись, я ж міг іти відкрито. Через годину я вже підходив до селища.

Там панувало пожвавлення. З’явилися нові люди. Спускаючись із насипу, я здивувався, побачивши, що мені назустріч іде Віннету.

— Мій індіанський брат уже повернувся? — запитав я, коли він підійшов до мене. — Що він побачив?

— Віннету повернувся, — відповів апач, — бо мій брат Чарлі зумів вистежити розвідників.

— Як Віннету дізнався про це? — здивувався я.

— Віннету сидів на дереві і дивився у підзорну трубу, далеко на заході він побачив, що на високому дереві сидить ще хтось. Віннету знає, що його брат мудрий, тому здогадався, що це Чарлі. Ще трохи пізніше я помітив, що в небі з’явилося багато чорних крапок. Це були птахи, яких наполохали розвідники, і мені стало ясно, що мій брат зумів вистежити ворогів. Тоді вождь апачів повернувся у селище.

Кмітливість Віннету вкотре здивувала мене.

Біля входу до селища нам назустріч вийшов чоловік із розумним і вольовим обличчям. Раніше ми не бачили його.

— Ви вже повертаєтеся, сер? — запитав він. — Мої люди помітили, як ви спускалися зі скелі в ущелину. Я — полковник Радж. Мені хотілося б подякувати вам.

— Для подяки ми знайдемо інший час, сер, — відповів я. — Насамперед треба петардою подати знак нашому товаришеві. Накажіть також усім сховатися й не виходити на вулицю. Через п’ятнадцять хвилин розвідники червоношкірих спостерігатимуть за селищем із вершини скелі. Вони повинні думати, що тут майже нікого не лишилося.

— Не турбуйтеся, сер, все буде виконано. Проходьте в селище, а я негайно віддам розпорядження.

Через хвилину пролунав постріл. Він був такий сильний, що Товстун Волкер не міг не почути його. Робітники сховалися, селище спорожніло, і лише кілька людей працювали на будівництві залізничного полотна.

Незабаром Радж знайшов нас у коморі з продуктами.

— Що вам вдалося побачити, сер? — запитав він.

— Шістьох розвідників. Це сіу-оґлала.

— Чудово. Ми не будемо заважати їм. Скажіть, як нам віддячити вам за допомогу і порятунок?

— Я знаю тільки один прийнятний спосіб: припинити розмови на цю тему. Ви знайшли мою записку?

— Так.

— І зробили все, як там було написано?

— Звичайно. Інакше нас би тут не було. І мені здається, що ми повернулися вчасно. Коли, на вашу думку, з’являться бандити й решта червоношкірих?

— Думаю, вони підуть на штурм цієї ночі.

— Гаразд. Тоді маємо час познайомитися ближче, — привітно посміхнувся Радж. — Я запрошую вас і вашого червоношкірого друга до мене додому. Будьте моїми гостями.

Його невеликий, але зручний будинок стояв поруч. Полковник Радж був міцної статури і мав вигляд людини, що не злякається індіанців. Ми дуже швидко відчули довіру одне до одного, навіть Віннету, здається, не сумнівався у дружніх намірах полковника. А полковник, ясна річ, багато чув про Віннету.

— Заходьте, джентльмени. Пропоную скрутити шию пляшці, оскільки наразі нам не вдасться зробити це з червоношкірими. Коли повернеться ваш друг, Волкер, його приведуть до нас.

Тепер уже не було жодних сумнівів, що за нами стежили шпигуни, і ми поводилися так, щоб ввести їх в оману. Незабаром повернувся Товстун Волкер, який нічого не побачив під час своєї прогулянки, але почув наш умовний знак. Наразі, поки не настала ніч, ми були вільні, але не нудилися. Полковник Радж багато пережив і був хорошим оповідачем, тож час до вечора минув швидко. Потім минула ніч і ще один день. На небі світив молодий місяць. Сутінки густішали повільно, морок наповзав на ущелину, приховуючи селище від ворожих очей. Робітники озброїлися, хто чим міг: револьверами, рушницями чи просто ножами — і зачаїлися хто у траві, а хто — на дерев’яних лавках. Індіанці мають звичай нападати після півночі, ближче до світанку. Було зовсім тихо, і навіть вітерець не шарудів листям, але це була оманлива тиша.

У небі тьмяно мерехтіли зірки, в їхньому непевному світлі можна було бачити не більше ніж десять кроків попереду. Після півночі всі в селищі підвелися зі своїх місць і почали прислухатися. Ми з Віннету стали біля воріт. Я тримав у руках свій штуцер роботи майстра Генрі. Ми розподілили всіх двісті десять чоловік рівномірно, щоб спостерігати за всією територією, а тридцятеро наших людей сховалися в долині й охороняли там коней.

Здавалося, час зупинився. Напевно, дехто з підлеглих полковника Раджа уже думав, що знаменитий Віннету, відомий усім Товстун Волкер і нікому не відомий Чарлі щось наплутали, і ніхто й не збирається нападати на селище. Але раптом почувся приглушений звук, немов невеликий камінчик вдарився об рейку, і зараз же моє вухо вловило ледь чутний шерех, більше схожий на подих вітерцю.

— Приготуватися, — шепнув я на вухо сусідові, а він передав наказ далі.

Ледь помітні в темряві тіні, схожі швидше на привидів, ніж на живих людей, безшумно перетинали полотно залізниці, прослизали вздовж укріплених стін. Незабаром вони оточили селище. Тіні все наближалися і вже перебували на відстані лише п’ятнадцяти-дванадцяти-десяти-восьми-шести кроків від стін селища.

Але щойно розбійники пішли вперед на штурм, з темряви назустріч їм пролунав гучний вигук:

— Смерть собакам-оґлала! Тут стоїть Віннету, верховний вождь апачів.

І Віннету прицілився зі своєї прикрашеної сріблом рушниці та вистрілив. Водночас гримнув випал із двох сотень рушниць — і все навколо освітилося вогнем. Робітники стріляли, не шкодуючи патронів, напевно, тільки я вдивлявся в темряву й не стріляв. Мені було цікаво побачити, як зреагують на наш густостр'iл індіанці, бо ж для них такий опір мав бути як грім із ясного неба. Протягом однієї довгої хвилини панувала глибока тиша, а потім почулося моторошне пронизливе виття, від якого холодний піт котився по спині. Наш випал таки став повною несподіванкою для оґлала, але червоношкірі швидко отямилися і, покладаючись на свою кількісну перевагу, кинулися вперед.

— Вогонь! — наказав полковник Радж, чий гучний голос перекричав виття ворогів.

Гримнув другий випал.

— Вперед! У рукопашний бій! — пролунав наступний наказ Раджа.

Тієї ж миті робітники, всі як один, вилізли на стіну й почали стрибати донизу. Навіть несміливі відчули приплив сил і лев’ячу відвагу. Збентежені червоношкірі не чекали такого опору й повернули назад.

Я далі стояв біля воріт. Біля стіни розгоралася жорстока битва, однак розв’язка мала настати через кілька хвилин. Ряди супротивників танули на очах, а єдиним засобом врятуватися для них була втеча. Тіні, які вже перестали здаватися зловісними і жахливими, одна за одною зникали з поля бою і ховалися в темряві.

Тільки тепер мені знадобився штуцер, який мав ту перевагу, що з нього можна було вистрілити двадцять п’ять разів підряд не перезаряджаючи. Я послав услід утікачам вісім куль, а коли прицілився вдев’яте, то не побачив перед собою цілі: індіанці встигли сховатися, а ті, в кого я влучив, лежали на землі і намагалися відповзти подалі. Але їх незабаром помітили й оточили робітники.

Біля стіни розвели багаття, щоб освітити поле бою. Я не люблю кривавих видовищ, тому відвернувся й побрів до будинку полковника. Не встиг я зайти й сісти, як з’явився Віннету. Я здивовано глянув на нього.

— Мій індіанський брат повернувся без скальпів. Невже жоден з індіанців не загинув від руки Віннету? — здивовано запитав я його.

— Віннету не зніматиме більше скальпів. Відтоді, як він почув спів у горах, вождь апачів вирішив, що вбиватиме ворогів, але залишатиме волосся на їхніх головах.

— А скільки ворогів убив апач?

— Віннету не рахує голів. Та й навіщо, адже мій білий брат сьогодні не вбив нікого.

— Звідки ти знаєш?

— Якщо я помиляюся, то чому тоді рушниця мого брата Чарлі мовчала, коли білі воїни тікали повз нього? І чому він стріляв їм тільки по ногах? Віннету порахував лише цих воїнів. Їх було вісім. Вони лежать надворі, їх захопили в полон, бо вони не можуть утекти.

Цифра була правильна, отже, я влучив у тих, у кого стріляв, і досягнув своєї мети схопити кількох розбійників. Можливо, серед них був і Галлер. Решту я не хочу бачити, бо я — людина і християнин!

Незабаром прийшов Волкер.

— Чарлі, Віннету, виходьте надвір! Ми його схопили! — вигукнув він.

— Кого? — запитав я.

— Галлера.

— О! А хто його зловив?

— Ніхто. Він був поранений і не зміг утекти. Це чудово! Поранено було вісім розбійників і всіх в одне й те ж місце, у стегно, тож вони впали й не змогли рухатися далі.

— Справді дивно, Фреде.

— Уявіть собі, ні один з поранених індіанців не захотів здатися живим, а ці вісім негідників благали не вбивати їх.

— Їхні рани небезпечні?

— Ще невідомо. У нас не було часу оглянути їх. Але чому ви сидите тут? Ходімо! Мені здається, ми дечого навчили червоношкірих. Втекли не більше ніж вісімдесят людей із двохсот.

— Чому ж ви радієте, Фреде? Сто з гаком убитих — це жахливо!

— Жахливо. Але ж вони самі винні. Сподіваюся, їхнє плем’я тепер схаменеться. Цієї ночі вони пережили таке, про що довго ще розповідатимуть.

Коли вранці я побачив гори складених один на одного трупів, мені довелося відвернутися від жаху. Я мимоволі подумав про слова одного вченого про те, що людина — це найбільший хижак у світі.

Опівдні потягом прибув лікар, який оглянув і перев’язав поранених. Рана Галлера розпухла, почалося зараження крові. Дізнавшись про те, що надії на одужання немає, він навіть не намагався удавано розкаятися, щоб пом’якшити покарання. Волкер, який був там, поки лікар оглядав Галлера, влетів до мене в кімнату, як куля.

— Чарлі, вставайте! У дорогу! — гукнув він. На обличчі читалася тривога.

— Куди?

— У Гелльдорф.

Його слова налякали мене.

— Навіщо?

— Оґлала хочуть напасти на поселенців.

— О Боже! Звідки ви знаєте?

— Від Галлера. Я розмовляв при ньому з полковником і коротко розповів йому про чудовий вечір у Гелльдорфі. І тоді Галлер зареготав і почав викрикувати, що більше нам так не пощастить. Коли я стривожився і став допитуватися, він сказав, що червоношкірі нападуть на селище.

— В дорогу, Фреде! Розшукайте Віннету й ведіть сюди наших коней, а я тим часом поговорю з Галлером сам.

Увійшовши до будинку, де лежали поранені, я побачив біля Галлера полковника. Смертельно блідий ватажок зграї лежав на закривавленій ковдрі. Його важкий погляд виблискував ненавистю і презирством до всіх.

— Яке ваше справжнє ім’я: Роббінс чи Галлер?

— Вас це не стосується!

— Це стосується мене більше, ніж ви можете подумати, — відповів я.

Чесно кажучи, я був упевнений, що він не захоче говорити зі мною, тому слід було обрати іншу тактику: спробувати роздратувати його.

— Забирайтеся геть звідси! — крикнув він.

— Я маю достатньо підстав поговорити з вами, — твердо відповів я, витримуючи його погляд. — Це я випустив кулю, яка стала для вас фатальною.

Очі його широко розкрилися, здавалося, ще трохи, і вони вискочать з орбіт. Смертельно бліде обличчя почервоніло від припливу крові, старий шрам на лобі набряк.

— Ти брешеш! — розлючено гаркнув він і почав сипати настільки брудними лайками, що я не беруся відтворити їх.

— Я не хотів убивати вас, — відповів я, ледь зберігаючи спокій. — Дізнавшись потім, що ваша рана смертельна, я відчув докори сумління і пошкодував вас. Але тепер бачу, що ви негідник, тому я навіть радий, що звільнив світ від такого, як ви. Моє сумління чисте. Ні ви, ні ваші спільники-індіанці не зможете більше нікому нашкодити.

— Ти певен у цьому? — запитав він і злорадно посміхнувся. — Тоді відвідай своїх друзів у Гелльдорфі і потішся за них.

— Дурниці! Селище надійно захищене.

— Надійно захищене? Та там не залишиться каменя на камені. Тепер я шкодую, що вирішив спочатку напасти на Еко-Каньйон і тільки потім взятися до Гелльдорфа. Нічого, тут нам не пощастило, зате там усе буде гаразд. Поселенці заплатять за всіх тих індіанців і білих, що ви тут убили.

— Це все, що я хотів дізнатися від вас. Ви не просто негідник, містере Галлере, ви — дурний негідник. Ми негайно вирушаємо в Гелльдорф, щоб врятувати все, що можна. А навіть якщо вже пізно й індіанці взяли поселенців у полон, ми звільнимо їх. Тільки завдяки тому, що ви не вмієте тримати язик за зубами, ми врятуємо чесних людей.

— Чорта ви врятуєте, а не чесних людей! — закричав він.

Його спільник, що лежав неподалік, весь час уважно стежив за мною. Після останніх слів Галлера він підняв голову і вимовив:

— Віриш ти йому чи ні, Роббінсе, а він їх справді звільнить. Я його знаю, йому й не таке вдавалося. Це — Вбивча Рука.

— Вбивча Рука? — вигукнув розбійник. — Тисяча чортів! То ось чому вісім куль потрапили в нас! Щоб тобі горіти в пеклі! Щоб ти…

Я не став слухати його прокляття, повернувся й вийшов надвір. Полковник Радж вийшов слідом за мною і здивовано запитав:

— То ви — Вбивча Рука?

— Так. Він не помилився. Я колись стрічався з цією людиною в прерії, але тоді він ще не був розбійником, а звичайним мисливцем. Однак я повинен поспішати. Прошу вас, дайте мені людей. Я мушу допомогти мешканцям Гелльдорфа.

— Вибачте, сер, але це неможливо. Я й сам пішов би з вами, але, на жаль, я лише службовець компанії, і мої обов’язки змушують мене залишатися тут.

— Ви хочете сказати, що нещасні поселенці повинні загинути? Але ж їх кров упаде на вашу голову! Як же ви виправдаєтеся в очах людей і в очах Господа?

— Не панікуйте й вислухайте мене, сер. Мені суворо заборонено залишати Еко-Каньйон без крайньої потреби. Я також не можу наказати робітникам іти з вами. Однак я дозволю вам поговорити з моїми людьми. Добровольці, які виявлять бажання, зможуть залишити на певний час свою роботу і отримати від мене коней і зброю.

— Дякую вам! Розумію, що більше ви не можете зробити, і прошу не сердитися на мене за те, що я відриваю ваших людей від роботи. Я дуже поспішаю, тому на цьому закінчимо.

Через дві години я вже скакав на чолі загону з сорока добре озброєних людей. Віннету їхав поруч зі мною. Він не вимовив ні слова, але вогонь, що горів в його очах, був промовистішим за всякі слова. Якщо індіанці справді напали на Гелльдорф, їм доведеться нелегко!

Ми їхали знайомою дорогою, тому не зупинялися навіть на ніч. За всю дорогу ми не промовили одне до одного й кількох слів. Опівдні наступного дня наші втомлені коні привезли нас до перевалу, за яким було поселення. Вистачило одного погляду, щоб переконатися, що цього разу Галлер не збрехав. Ми запізнилися.

— Уфф! — скрикнув Віннету, показуючи на дим, який піднімався над селищем. — Я розірву цих собак на шматки!

Я глянув туди: червоношкірі спалили і зруйнували каплицю, а хрест скинули в урвище.

Ми з Віннету й Товстуном Волкером уважно оглянули обгорілі руїни будинків, але ніде не знайшли мертвих. Я покликав своїх людей, щоб вони допомогли мені розібрати руїни. Те, що серед руїн не було людських жертв, дуже мене втішило.

Віннету зійшов з коня й піднявся угору до попелища каплиці. Незабаром він повернувся, а в руках обережно ніс невеликий дзвін.

— Вождь апачів знайшов голос гір, — сказав він, — і закопає його тут до того часу, доки не повернеться переможцем.

Тоді ми знову скочили в сідла й помчали вперед. На чолі загону їхав апач, він не відривав погляду від сліду ворогів. Здавалося, навіть сама смерть не зможе зупинити його на шляху помсти. Нас було сорок проти вісімдесятьох, але в такій ситуації ніхто не зважає на кількісну перевагу ворога.

До сутінків залишалося близько трьох годин, і за цей час ми жодного разу не зупинилися і проїхали велику відстань, тож могли пишатися витривалістю наших коней. Коли стемніло, ми зупинилися на ночівлю.

Наступного дня сліди показали, що індіанці випереджають нас більш ніж на півдня і що вони не зупинялися всю ніч. Вони дуже поспішали, і причина такого поспіху була очевидна: під час нічного нападу в Каньйоні Віннету вигукнув своє ім’я, і тепер вони знали, що їх переслідуватимуть.

Наші коні вже зробили майже неможливе, і ми знали, що годі примушувати їх бігти ще швидше. Тому протягом першого й другого дня переслідування ми не наздогнали ворогів.

— Час іде, — сказав мені Товстун Волкер, — ми можемо запізнитися.

— Не запізнимося, — впевнено відповів я. — Полонені повинні померти біля стовпа тортур, а для цього індіанцям треба насамперед дістатися до своїх поселень.

— А де саме їхні поселення?

— У Квакінґасп-Рідж, — відповів Віннету. — Але ми наздоженемо їх раніше.

На третій день перед нами несподівано виникла суттєва перешкода — сліди розходилися. Одна, більша, частина загону повернула на північ, інша — на захід. Перша була важливіша.

— Індіанці хочуть нас затримати! — захвилювався Фред.

— Нехай мої білі друзі зупиняться, — наказав Віннету, — щоб коні не затоптали слідів.

Він подав мені знак рукою, і я зрозумів його без слів: Віннету поїхав роздивлятися сліди, що ведуть на захід, а я вирушив слідом, що тягнувся на північ. Всі інші чекали нас біля роздоріжжя.

Я їхав хвилин п’ятнадцять. Було непросто порахувати, скільки коней пройшло там, бо вершники їхали один за одним. Глибина відбитків та їхня форма підказували мені, що їх було не більше ніж двадцять. Я вдивлявся в землю і раптом помітив кілька маленьких темних круглих цяток на піску, а трохи далі пісок виглядав так, ніби по ньому протягли мішок.

Я негайно повернувся назад. Віннету вже чекав мене біля місця, де сліди розходилися.

— Що бачив мій брат? — запитав я його.

— Нічого, тільки сліди вершників.

— Вперед! — наказав я своєму загону, розвернув коня і попрямував на північ.

— Уфф! — видихнув Віннету. Він не дивувався моїй рішучості і вірив, що я, напевно, знайшов потрібний напрямок.

Коли ми доїхали до того місця, де крихітні плями на піску привернули мою увагу, я зупинив коня і звернувся до Фреда.

— Фреде, я знаю, що ви — хороший вестмен. Погляньте на ці сліди і скажіть, що все це означає!

— Які сліди? — не зрозумів мене той. — Де?

— Ось тут!

— Та тут просто вітром здуло пісок.

— Чудово, мабуть, це трапляється тут доволі часто. Думаю, що Віннету прочитає ці ледве помітні сліди так само, як і я. Нехай мій індіанський брат уважніше придивиться до сліду.

Апач зістрибнув з мустанга, нахилився і швидко, нічого не пропускаючи, роздивився вказане місце.

— Мій брат Чарлі вибрав правильний шлях. Бранці проїхали тут.

— Чому ви так вирішили? — здивувався Фред, який почувався трохи по-дурному, а трохи і злим, що не зміг побачити те, що побачили ми.

— Нехай мій брат придивиться, — почав пояснювати йому Віннету. — Маленькі плями — це краплі крові, а тут, де, як сказав мій брат, вітром здуло пісок, лежали руки дитини, а он там було її тіло.

— Дитина впала з коня, — додав я, — до того ж так невдало, що розбила собі ніс. Індіанці підняли її і знову посадили на коня.

— Справді, дивно, що я сам не здогадався! — усміхнувся Волкер.

— Це тільки початок, Фреде. Скоро нам доведеться відгадувати складніші загадки. Вперед!

Так воно й було. Через хвилин десять замість кам’янистої стежки під нашими ногами був пісок, і сліди зникли. Знову довелося зупинятися, щоб не затоптати слідів, і повзати серед каміння і трави, щоб знайти хоч щось, що вказувало б напрямок.

Раптом Віннету з радісним вигуком простягнув мені знайдену серед каміння товсту нитку.

— Що скажете про це, Фреде? — запитав я вестмена.


Віннету ІІІ

Ткаля. Арізона, 1913 рік. Фото Роланда Ріда.


— Гм, нічого особливо. Звичайна нитка з ковдри.

— Саме так. Однак зверніть увагу, які в неї кінці. Індіанці розрізали ковдру на смуги і обмотали ними копита коней, щоб ті не залишали слідів.

Нам довелося ще більше напружитися і ще уважніше роздивлятися сліди. І справді, трохи далі відбиток індіанського мокасина в траві вказав нам потрібний напрямок. Проте пошуки ледве помітних слідів забирали надто багато часу, і ми просувалися вперед украй повільно, а індіанці все більше віддалялися від нас. Через деякий час сліди знову стали чіткішими. Мабуть, із кінських копит зняли шматки тканини. І аж урешті ми зовсім чітко побачили сліди індіанських ніг поряд із кінськими слідами. Це було дивно, і я замислився, що це могло означати. У цей момент Віннету зупинив свого коня і став вдивлятися у далечінь, ніби намагаючись щось пригадати.

— Уфф! — вигукнув він. — Печера в горі, яку білі люди називають Генкок.

— Чому ти згадав про неї? — запитав я.

— Віннету тепер усе розуміє. У цій печері племена сіу приносять людські жертви Великому Духові. Мій брат пам’ятає, що індіанці розділилися на два загони, і більший вирушив до стійбища, щоб скликати все плем’я на свято жертвопринесення, а менший попрямував на північ, до гори Генкок. Тому на кожного коня посадили по кілька бранців, а індіанці йдуть поряд із кіньми пішки. Віннету впевнений, що бранців ведуть до печери крові.

— Чи далеко звідси до тієї гори?

— Ми будемо там до вечора.

— Це неможливо. Вона надто далеко звідси, — сказав Фред.

— Мій брат мусить пам’ятати, що існує дві таких гори.

— А Віннету знає, котра з них та, що нам потрібна?

— Так.

— І побував у цій печері?

— Так. Віннету знає шлях, тому що саме там він домовлявся з батьком вождя Коі-Це, який потім зрадив Віннету, і Віннету взяв його скальп. Нехай мої брати більше не шукають слідів, а довіряться Віннету.

І він пришпорив коня, а ми подалися за ним. Ми довго їхали поміж ущелин, поки нарешті гори раптово не розступилися. Перед нами лежала величезна зелена рівнина. Навколо неї височіли похмурі скелі.

— Мовою дакота ця прерія називається Долиною Крові, — пояснив Віннету, пришпорюючи коня.

То от яка ця моторошна долина, де пролилося стільки крові і про яку вестмени розповідали так багато легенд! Саме сюди червоношкірі з племен дакота приводили приречених на смерть полонених, випускали і гнали по прерії, аж поки не заганяли на смерть. Тисячі невинних людей загинули тут болісною смертю біля стовпа тортур — їх спалювали живцем, вбивали ударами ножа або томагавка, закопували в землю. Ні білі, ні індіанці не наважувалися добровільно проникнути в цю долину. Тільки Віннету був здатний на такий сміливий вчинок, тож ми тоді їхали цією страшною долиною, ніби через найбезпечніше місце на землі.

Потроху наші коні почали виснажуватися від цієї шаленої гонитви. Раптом перед нами з’явилася відокремлена від решти гора, яка більше нагадувала безладне нагромадження зсунутих невідомою силою велетенських каменів. Біля її підніжжя починався ліс. Тут Віннету наказав нам зупинитися і дати спочинок коням.

— Ось і гора Генкок, — сказав Віннету.

— А де ж печера? — запитав я.

— Вхід до неї з іншого боку. Нехай мій брат іде за мною, і через годину ми будемо біля входу.

— Ти береш з собою тільки мене?

— Так, тільки тебе. У цих місцях панує смерть, протистояти якій може тільки дуже сильний. Нехай наші брати знайдуть у лісі схованку для себе і для коней та чекають нашого повернення.

Гора, біля підніжжя якої ми зупинилися, була вулканічного походження. Обійти її можна було щонайменше хвилин за сорок. Я залишив флінт і штуцер біля сідла мого коня й вирушив за Віннету, який уже дерся по західному схилу до вершини.

Дорога була надзвичайно небезпечна. Я ніколи не бачив вождя апачів таким обережним і обачним. Здавалося, що він очікує стріли або удару томагавка з-за кожного куща, з-за кожного каменя. Минула ціла година, поки ми нарешті добралися до вершини.

— Нехай мій брат не видасть себе жодним звуком! — прошепотів він, ліг на землю й поповз у зарості. Я поповз за ним, але майже відразу мало не відсахнувся від несподіванки: я висунув голову з кущів і виявив перед собою безодню, край якої міг намацати рукою. Глибина безодні була не менш ніж сто п’ятдесят футів. Майже прямовисні схили поросли рідким чагарником, а в самому низу, на майданчику завбільшки приблизно сорок футів, лежали зі зв’язаними руками й ногами мешканці селища Гелльдорф. Я впорався зі своїм здивуванням і порахував бранців: тут були всі мешканці Гелльдорфа. Їх охороняло чимало озброєних червоношкірих.

Я уважно оглянув схили, щоб з’ясувати, чи можна спуститися вниз, і зрозумів, що так, але потрібна була міцна мотузка і спосіб якось позбутися варти. На скелі було багато виступів, за які можна було б зачепитися. Віннету поповз назад, а я — за ним.

— Це і є та знаменита печера?

— Так.

— А де вхід?

— На східному схилі, але увійти туди не вдасться нікому.

— Тоді треба спуститися звідси. У нас достатньо ременів і лас'o, за допомогою яких ми спустимося донизу.

Віннету кивнув, і ми поповзли донизу. Однак було дивно, що індіанці не стерегли західний схил гори. Якби вони виставили охорону ще й там, ми нізащо не змогли б підібратися до краю прірви непомітно.

Сонце вже ховалося за обрій, коли ми повернулися до нашого загону і стали готуватися до бою. Зібравши всі лас'o, ми сплели з них товстий і міцний канат. Віннету відібрав двадцять найспритніших із наших супутників, а решта отримали наказ стерегти коней. Двоє з тих, хто залишався, повинні були через сорок хвилин після нашого відходу сісти на коней, об’їхати гору зі сходу й розпалити далеко в прерії кілька багать, а потім відразу повернутися до загону. Це було потрібно, щоб відвернути увагу індіанців, яким доведеться з’ясовувати, хто наважився зупинитися на ночівлю в їхніх володіннях. За цей час ми встигнемо дістатися до прірви.

Сонце сховалось за горами і розмалювало пурпуром західну частину неба. Багрянець повільно розтікався, бліднув і зникав у сутінках. Віннету довго сидів на траві, дивлячись у вечірнє небо. Раптом підвівся і, не сказавши нікому ні слова, покинув наш табір. Останні кілька годин він поводився, як мені здавалося, доволі дивно. У ньому щось змінилося, і я ніяк не міг зрозуміти, що ж саме. Його очі гарячково блищали, на зазвичай гладкому чолі з’явилися зморшки, які свідчать про тривожні думки. Він явно втратив душевну рівновагу, щось гнітило його. Я вирішив, що маю право запитати, що трапилося.

Знайти Віннету було нескладно — він стояв на узліссі, притулившись до дерева, і вдивлявся у відблиск призахідного сонця на небі, яке швидко темніло й на якому пливли одна за одною поодинокі хмари, осяяні золотими променями сонця. Я йшов безшумно, але Віннету, попри свої роздуми, не тільки почув, але й упізнав, хто до нього наближається. Не обертаючись, він сказав:

— Мій брат Чарлі шукає мене. І це правильно. Нам треба побути разом, бо незабаром ми розлучимося назавжди.

Я поклав руку йому на плече.

— Які тіні затьмарили душу мого брата Віннету? Прошу тебе, жени геть злі думки.

У відповідь він підняв руку і показав на захід зі словами:

— Там горів вогонь життя, тепер усе зникло і настає морок. Хіба ти можеш відігнати тіні, які опускаються там на землю?

— Ні, але вранці світло повернеться й настане новий день.

— Для Віннету вже не буде нового дня. Сонце його згасне, як згас сьогодні день, і ніколи більше не зійде. Наступний схід сонця він зустріне уже в потойбічні.

— Мій улюблений брат Віннету не повинен брати близько до серця важкі передчуття. Цієї ночі нас чекає дуже небезпечна сутичка, але згадай, як часто дивилися ми в очі смерті і як вона простягала до нас руки, але завжди відступала. Не піддавайся смутку! Твоє тіло й душа втомилися за останні дні.

— Віннету ніколи не втомлюється, і труднощі його не лякають. Мій брат знає це. Я завжди прагнув пити з джерела знань. Ти показав мені це джерело і тамував мою спрагу. Я багато навчився в тебе, але залишився червоношкірим. Білі люди схожі на домашніх тварин, які забули голос природи. Індіанець ближчий до дикого звіра, якого ніколи не обманює передчуття, тому що він відчуває душею. Дикий звір дізнається про наближення смерті й намагається сховатися в лісовій гущавині, щоб померти на самоті. Я відчуваю те саме, повір мені, Чарлі! Голос смерті кличе мене, а він ніколи не обманює.

Я обійняв його.

— Твоє передчуття оманливе, брате мій. Хіба в тебе не бувало раніше чогось подібного?

— Ні. Сьогодні — вперше.

— Тоді звідки ти знаєш, що це передчуття смерті? Адже ти ніколи ще такого не відчував?

— Це занадто чітко звучить у мені й говорить, що Віннету загине від кулі, яка влучить у його груди. Голос смерті говорить правду: тільки куля може вбити мене. Вождь апачів не боїться ні ножа, ні томагавка і здатний відбити будь-який удар. Нехай мій брат повірить мені — сьогодні я піду до Країни вічного…

Він запнувся і не договорив останнього слова. За віруваннями індіанців мертві йдуть до Країни вічного полювання. Що ж завадило йому договорити останнє слово? Я знав, що саме: під час спілкування зі мною він поволі перетворився на християнина, хоч наразі й боявся висловити це вголос. Він обійняв мене, помовчав, а потім продовжив:

— Сьогодні я піду туди, куди пішов син доброго Маніту, щоб приготувати для нас дім Отця нашого, і куди за мною прийде колись мій брат Вбивча Рука. Там ми знову зустрінемося, коли не буде більше відмінностей між білими й червоношкірими синами Отця, який однаково любить усіх своїх дітей. Там буде панувати вічний мир, там не буде вбивств, не будуть гнобити червоношкірих, які прийняли білих як своїх братів. Добрий Маніту зважить на терезах справедливості вчинки своїх дітей, а Віннету постане перед ним і проситиме помилувати вбивць свого народу.

Він притиснув мене до грудей і замовк. Його слова зворушили мене до глибини душі. Якийсь внутрішній голос підказав мені, що Віннету мучать справжні, а не оманливі передчуття, тим більше, що його інстинкти й раніше завжди виявлялися правдивими. Однак я сказав:

— Мій брат Віннету вважає себе сильнішим, ніж він є насправді. Він — найсміливіший воїн свого племені, але він — лише людина. Я ніколи не бачив його втомленим, але останні дні виснажили всіх нас. Мій брат втратив багато сил, втома гнітить його душу і позбавляє віри в себе. Але щойно людина відпочине, зникають і похмурі думки. Ходімо, брате мій. Наші супутники чекають нас біля підніжжя гори, ляж поруч із ними й відпочинь.

Вождь апачів вперто похитав головою.

— Мій брат Чарлі не може серйозно пропонувати мені те, що він каже.

— Але чому? Я бачив печеру і знаю, що робити. Я сам поведу людей.

— Чому ти не хочеш, щоб я там був? — запитав Віннету, і його очі дивно блиснули.

— Ти зробив дуже багато, і тобі час відпочити.

— А хіба ти не зробив багато? Більше за мене і більше за інших? Я не залишуся.

— Навіть якщо я попрошу тебе? Навіть якщо я вимагатиму?

— Ні! Ти хочеш, щоб потім мені говорили в очі, що вождь апачів Віннету злякався смерті?

— Ніхто не посміє сказати тобі таке.

— Навіть якщо всі будуть мовчати і ніхто не посміє назвати мене боягузом, залишиться одна людина, чиї докори змусять червоніти від сорому моє обличчя.

— Хто ж це?

— Я сам! Якщо Віннету віддасть перевагу відпочинку перед боєм, якщо Віннету кине свого брата Чарлі в небезпеці, то я перший кричатиму йому у вухо, що він недостойний називати себе воїном і бути вождем сміливого народу. Хіба мій брат хоче вважати мене койотом? Хіба Віннету повинен зневажати самого себе? Ні, краще загинути воїном, ніж жити боягузом!

Я мовчав. Не знав, що маю відповісти на ці гарячі слова. Цей мужній воїн ніколи не пробачив би собі навіть хвилини страху, він не міг дозволити собі зберегти життя, ухилившись від бою. Він не пережив би такої ганьби. Тим часом Віннету продовжував:

— Ми стільки разів стояли лицем до лиця зі смертю. Ти завжди був готовий померти і навіть записав на папері, що я повинен зробити в разі твоєї загибелі. Блідолиці називають це заповітом. Віннету вміє писати, він теж написав заповіт. Смерть кличе мене, тому сьогодні я скажу тобі, де він лежить, і попрошу тебе виконати мою останню волю. Ти готовий до цього?

— Так, хоча найбільше я хочу, щоб твої передчуття не справдилися і щоб ти ще багато сонць зустрічав на землі. Однак якщо тобі судилося померти першим, моїм обов’язком буде виконати твою останню волю.

— Навіть якщо доведеться наражатися на небезпеку, а може, і померти?

— Віннету сумнівається у словах свого брата? Пошли мене на неминучу загибель, і я піду!

— Я знаю, Чарлі, що за мене ти готовий віддати життя. Тільки ти можеш зробити те, про що я тебе прошу. Чи пам’ятаєш ти, як багато зим тому ми говорили з тобою про багатство? Це було так давно! У той час я ще не знав тебе так добре, як сьогодні.

— Пам’ятаю.

— Я слухав тебе тоді й думав, що ти говориш не зовсім те, що думаєш. У той час золото ще мало для тебе певну вартість, чи не так?

— Ти не помилився.

— А тепер? Скажи мені правду!

— Усі білі люди цінують золото, але мені не потрібні мертві скарби і швидкоплинні задоволення. Радість, яку дає золото, недовговічна і примарна, справжнє щастя слід шукати не в багатстві, а в душі людини.

— Я знав, що сьогодні ти скажеш саме так. Я ніколи не приховував від тебе, що знаю безліч місць, де самородки лежать під ногами. Достатньо було б назвати тобі одне з них, і я міг би зробити тебе дуже багатим, але не зміг би зробити тебе щасливим. Добрий Маніту не створив тебе для ледачого й ситого життя, твоє сильне тіло і велика душа призначені для важливіших справ. Тому я не звірив тобі таємниці жодного родовища золота. Ти не ображаєшся на мене за це?

— Ні, — не вагаючись, відповів я. Я стояв перед другом і братом, який, передчуваючи смерть, просив мене виконати його останнє бажання. Хіба міг я в таку хвилину думати про золото й багатство?

— Твої очі побачать багато золота, дуже багато, — продовжував Віннету. — Але воно не стане твоїм. Після моєї смерті відшукай могилу мого батька Інчу-Чуни. Ти знаєш, де вона. Біля її підніжжя, із західного боку, я поховав у землі заповіт. Прочитай його й виконай мою останню волю.

— Присягаюся тобі, я зроблю все, про що ти просиш! — запевнив я вождя апачів. Мій голос тремтів, а в очах були сльози. — Немає у світі такої небезпеки, яка стала б мені на заваді!

— Дякую тобі. Нам час іти. Треба нападати. Я знаю, що не доживу до кінця бою, тому хочу попрощатися з тобою, мій брате. Нехай Добрий Маніту винагородить тебе за все, що ти зробив для мене. Серце моє переповнене словами, які не можуть висловити вуста. Поховай мене в Скелястих горах на березі річки Метсур[44], на коні, з моєю срібною рушницею. Вона не повинна потрапити в чужі руки! А коли ти потім повернешся до людей, то переконаєшся, що ніхто з них не любить тебе так, як любив я. Згадуй іноді про свого друга і брата Віннету.

Суворий вождь апачів ледь стримався, щоб не розридатися, я притиснув його до грудей, і сльози потекли у мене з очей.

— Віннету, брате мій, це всього лише передчуття, яке не справдиться, тінь, яка розсіється. Ти повинен залишитися тут!

— Я іду, — відповів він тихо, але твердо й рішуче, вивільнився з моїх обіймів і покрокував туди, де нас чекали товариші.

Я брів за ним, марно намагаючись знайти аргументи, які зуміли б переконати його відмовитися від участі в битві. Я й сьогодні віддав би все за це. Але, мабуть, таких причин не існувало.

І хоч вождь апачів умів володіти собою як ніхто інший, голос його затремтів, коли він наказав:

— Уже стемніло. Час іти в наступ. Нехай мої брати ідуть за мною.

Один за одним довгим ланцюгом ми піднімалися вгору схилом, тим же шляхом, яким сьогодні вів мене Віннету. Рухатися безшумно в повній темряві набагато важче, ніж удень, і минуло не менш ніж дві години, поки ми нарешті досягли прірви, на дні якої перебували полонені. Внизу горіло яскраве багаття, і в його мерехтливому світлі ми бачили, як мовчазно ходять навколо зв’язаних людей вартові.

Поки ми обв’язували канат навколо величезного валуна, у прерії на схід від гори замерехтіли вогні багать. Відразу з печери на дно кратера вийшов індіанець і щось сказав вартовим; ті пішли за ним. Наш задум виявився вдалим.

Настала вирішальна мить. Я схопився обома руками за канат, щоб першим спуститися вниз, але Віннету твердо відсторонив мене.

— Загін поведе вождь апачів. Нехай мій брат іде за мною.

Наказавши іншим спускатися так, щоб на канаті одночасно було не більше ніж четверо чоловік, Віннету зіслизнув донизу. Я вичекав трохи й теж узявся за канат, за мною пішов Фред.

Неможливо спуститися вниз із висоти ста п’ятдесяти футів і не зачепити жодного каменя. Як на зло, один із камінців упав на дитину, і вона заплакала, а з печери негайно вибіг індіанець. Почувши шум зверху, він підняв голову і тієї ж миті закричав, скликаючи інших воїнів.

— Швидше, Віннету! — вигукнув я. — Швидше, інакше все пропало!

Віннету спустився донизу так швидко, ніби впав. Я теж ледве торкався руками каната, сплетені в товстий джгут ремені пекли мені долоні, наші товариші нагорі побачили, що відбувається, і поспішали, як могли. Через кілька секунд Віннету вже стояв на землі, і відразу ж поруч із ним приземлився я.

Не встигли ми зробити й кроку, як із печери плюнули вогнем дві рушниці, і Віннету впав на землю, як підкошений. Від жаху я застиг на місці.

— Брате мій, Віннету! — покликав я. — Ти поранений?

— Віннету помирає, — ослабленим голосом відгукнувся апач.

Мене охопила дика лють, яку я не міг, та й не збирався стримувати. Тієї ж миті за моєю спиною з’явився Волкер.

— Віннету помирає, — сказав я. — Вперед! Бий їх!

До нас уже бігли п’ятеро індіанців, серед яких я впізнав вождя. Не гаючи часу на те, щоб вихопити ніж або револьвер, я накинувся на них із голими руками.

— Коі-Це! Помри, собако! — закричав я і щосили вдарив його кулаком у скроню.

Вождь індіанців звалився на землю мертвим. Індіанець коло нього, побачивши у світлі багаття моє перекошене обличчя й тіло вождя на землі, опустив занесений для удару томагавк.

— Вбивча Рука! — пробелькотів він.

— Так, це я! Помри й ти!

Я сам себе не впізнавав. Від удару кулака звалився мертвим і другий індіанець.

— Вбивча Рука! — повторювали перелякані червоношкірі.

— Вбивча Рука? То це ви, Чарлі? — здивовано закричав Волкер. — Нарешті я все зрозумів! Зараз ми їм покажемо! Вперед!

Хтось із червоношкірих вдарив мене ножем у плече, але я не відчув болю і наступним ударом повалив додолу свого супротивника. Ще двоє індіанців загинули від куль Фреда. Тим часом зверху спускалися інші наші товариші, вони довели справу до кінця, а я тим часом побіг до Віннету і опустився коло нього на коліна.

— Куди влучила куля? — запитав я.

— Сюди, — прошепотів він, затискаючи лівою рукою рану справа на грудях.

Я дістав ніж і розрізав сорочку. Куля прострелила йому легеню. Пекучий біль, якого я досі ніколи в житті не відчував, пронизав мене.

— Ще є надія, брате мій, — намагався я втішити його.

— Підніми мене, щоб я міг бачити бій, — попросив Віннету.

Я виконав його прохання. Він лежав у мене на колінах і дивився, як із печери вибігали індіанці, а наші люди нещадно вбивали їх. Звільнені від пут бранці з радісними криками схопили з землі зброю мертвих індіанців і теж кинулися в бій. Але я ні на що не звертав уваги: я дивився на обличчя вмирущого друга. Кров перестала текти з рани на грудях, а це означало, що почалася внутрішня кровотеча.

— Що я можу зробити для мого брата? — насилу змусив я себе поставити запитання.

Віннету заплющив очі й нічого не відповів. Не сміючи поворухнутися, я тримав його голову в себе на колінах. Весь забризканий кров’ю, Волкер підійшов до мене і повідомив:

— Бій завершено. Вони всі загинули.

— Він теж помирає! — не витримав я. — Чого вони всі варті у порівнянні з ним.

Вождь апачів лежав нерухомо. Робітники, які ризикували життям для порятунку поселенців, і самі недавні бранці, які мало не стали жертвами індіанців, обступили нас. Нарешті Віннету розплющив очі.

— Що я можу зробити для мого брата? — повторив я.

Він кивнув і тихо сказав:

— Нехай мій брат Чарлі проведе цих людей до річки Метсур, туди, де буде моя могила. Там багато дорогоцінних каменів. Вони їх заслужили.

— Що ще, брате мій?

— Не забувай свого червоношкірого брата і молися за нього доброму Маніту. Чи зможуть поселенці піднятися на схил?

Я зрозумів, чого він хоче, і ствердно кивнув головою, хоч і знав, що руки й ноги бранців покалічені путами.

— Віннету просить заспівати для нього!

Поселенці почули його слова, не чекаючи мого прохання, старий Гіллман подав їм знак, і всі стали підніматися на скельний виступ, що навис над головою Віннету. Очі вождя апачів проводжали поселенців і знесилено заплющилися лише тоді, коли вони стали на виступі.

Почали співати «Аве Марія». Вмирущий Віннету вслухався, тримаючи мене за обидві руки. Коли зазвучала друга строфа, він повільно розплющив очі і подивився в небо спокійним ясним поглядом. Спів лунав. Потім Віннету поклав мої руки на свої закривавлені груди і прошепотів:

— Чарлі, зараз будуть слова про смерть, правда?

Я не міг сказати ні слова. Я плакав. Почалася третя строфа.


Віннету ІІІ

Велика Дорога, делегат від оґлала на нараді вождів племен сіу з керівником Департаменту внутрішніх справ. Вашингтон, 1891 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.


Коли голоси затихли, він притиснув мої руки до своїх грудей, хотів ще щось сказати, але йому не вистачило сил. Я нахилився, приклав вухо до його губ і почув, як він з останнім подихом вимовив:

— Прощай, мій брате… Тепер Віннету став християнином…

Передсмертне тремтіння пробігло його тілом, кров хлинула з рота. Віннету востаннє стиснув мої руки, і раптом його пальці заклякли і розтиснулися. Мій друг помер.

Що я ще можу сказати про це? Справжню глибоку печаль неможливо передати словами. Мені хотілося в ту мить тільки одного: щоб якомога швидше настав час, коли такі криваві історії назавжди залишаться в минулому.

Ми обоє не раз дивилися в очі смерті. Будь-який мешканець Дикого Заходу, не має значення, білий чи індіанець, завжди готовий зустріти смерть. Проте того дня загинув мій найкращий друг, і біль розривав моє серце на шматки. Я досі не можу знайти слів, щоб описати свої відчуття. Цей незвичайний чоловік і мужній воїн загинув так раптово! Він помер, і тепер згасне все його плем’я, всі червоношкірі!

Всю ніч я не стулив очей, не вимовив ні слова і не зронив ні сльози. Мої очі нестерпно пекли, але вони залишалися сухими. Передчуття смерті мучило Віннету недаремно. Я з радістю провів би з ним решту свого життя, але він лежав на моїх колінах мертвий, як колись лежали перед ним його батько й сестра.

Вранці ми рушили геть із гори Генкок. Німецькі каменотеси охоче погодилися супроводжувати мене до місця поховання Віннету, бо сподівалися знайти там дорогоцінні камені. І це полегшило моє завдання. Треба було поспішати, бо індіанці могли напасти в будь-яку мить. Тіло вождя апачів загорнули в ковдру і прив’язали до коня. Від долини річки Метсур нас відділяло всього два дні шляху. Замітаючи сліди, ми вирушили туди, де Віннету призначив місце свого поховання.

Наступного вечора ми вже були у долині цієї невеликої гірської річки. Тут ми поховали Віннету з усіма належними великому вождеві почестями. Він сидить верхи на своєму мустангу всередині кам’яного кургану в повному озброєнні червоношкірого воїна і зі срібного рушницею. Тільки не тремтять на вітрі над його могилою скальпи вбитих ворогів: за християнським звичаєм ми спорудили на ній хрест.

У долині поселенці знайшли не тільки обіцяні камені, але й золотий пісок, який відшкодував робітникам залізниці втрати, яких вони зазнали через те, що кинули роботу і вирушили навздогін за індіанцями. Багато з них залишилося там разом зі старим Гіллманом та його друзями і заснувало нове селище під колишньою назвою — Гелльдорф. Решта повернулася в Еко-Каньйон, де дізналася, що ватажок зграї грабіжників Галлер помер від ран. Схоплених разом із ним бандитів віддали під суд.

Дзвін зі старої дзвіниці, що його врятував Віннету в колишньому поселенні, привезли сюди і встановили на новій каплиці. Тепер щоразу, коли дзвонять у цей дзвін і співають «Аве Марія», поселенці згадують хороброго вождя апачів.


Селище Гелльдорф | Віннету ІІІ | Заповіт Віннету