home   |   А-Я   |   A-Z   |   меню


Заповіт Віннету

Віннету мертвий! Досить цих двох слів, щоб читач уявив собі душевний стан, у якому я тоді перебував. Протягом кількох днів я нерухомо сидів біля підніжжя кургану, де була могила мого індіанського брата, і мені здавалося, що я ніколи не зможу примусити себе покинути це місце. Мовчки я дивився на людей, які будували нове селище; я дивився на них, але, чесно кажучи, нічого не бачив. Вони говорили зі мною, але я не чув їхніх слів, не розрізняв їхні голоси, я був відсутній душею. Я був лише наполовину притомним, немов хтось, приголомшений несподіваним ударом по голові, чи людина перед тим, як знепритомніти, коли ще все чує, але звуки вже долинають наче здалеку, ніби все бачить, але як через каламутне скло. Нам пощастило, оскільки червоношкірі не знайшли наших слідів. Я був зараз не здатний битися ні з ким, а може, якраз навпаки — небезпека змусила б мене отямитися?

Доброзичливі поселенці намагалися якось розважити мене, але всі їхні старання були марними. Минуло кілька днів, поки я нарешті оговтався й почав допомагати їм. Я працював до знемоги, і важка праця допомогла мені. Я все ще не міг змусити себе розмовляти з людьми, але до мене вже повернулися сили, і я знову став тим, ким був до цього жахливого нещастя. Я знову міг дати добру пораду іншому і простягнути руку допомоги.

Так тривало два тижні, а тоді я сказав собі, що довше мені залишатися в новому селищі не можна. Заповіт Віннету кликав мене до Наґґет-Ціль, де ми колись поховали Інчу Чуну та його доньку. Крім того, я вважав своїм обов’язком заїхати в пуебло на річці Пекос і самому розповісти апачам про смерть знаменитого вождя. Звичайно, такі новини поширюються у прерії миттєво, і чутка про смерть Віннету, напевно, випередила б мене, але, як друг і брат покійного, як один із вождів апачів, як свідок загибелі Віннету, я мусив зробити це. Поселенці більше не потребували моєї допомоги, тим більше, що Волкер залишався з ними.

Я попрощався зі своїми новими друзями й покинув селище верхи на своєму жеребці, який встиг добряче відпочити. Хтось інший на моєму місці, мабуть, намагався б зустріти на своєму шляху якомога більше людей і заїхати в якомога більшу кількість місць, але я не хотів нікого бачити і прагнув лише повної самоти, тож вибрав для своєї подорожі цілковито безлюдну дорогу.

Мені вдалося не перестріти нікого аж до того місця, де Бівер-Крік впадає в Норд-Канейдіан. Там на моєму шляху опинився вождь команчів То-Кей-Хун, з рук якого свого часу нам дивом вдалося вирватися. Поки ми з Віннету на півночі билися з племенами сіу, команчі знову вийшли на стежку війни, і То-Кей-Хун повів сімдесят воїнів на могили вождів на священній Жовтій горі, щоб вислухати там передбачення шаманів. Дорогою команч зумів захопити в полон кількох білих мандрівників і збирався поставити їх до стовпа тортур, хоча нещасні не зробили йому нічого поганого. Довелося мені втрутитися в події і звільнити бранців. Однак історія порятунку бранців не пов’язана з Віннету, тому скажу лише, що я відпровадив переляканих білих до кордону з Нью-Мехіко, де їм більше не загрожувала небезпека, а потім поквапився на південний схід, щоб найкоротшим шляхом дістатися до Наґґет-Ціль і виконати останню волю покійного друга.

Мій шлях вів мене через володіння команчів і кайова, і якщо перші ставилися до мене, м’яко кажучи, не дуже добре, то другі по-справжньому ненавиділи і вважали смертельним ворогом усього племені, відколи моя куля зробила калікою їхнього вождя. Але я був обережним й уникнув небажаних зустрічей. На березі Норд-Канейдіан я несподівано натрапив на відбитки кінських копит, які вели в тому ж керунку, куди їхав і я. Поміркувавши, я вирішив поїхати цим слідом, щоб перевірити, кого зустрів на своєму шляху, і вже потім думати що робити. Я не хотів зустрічатися ні з білими, ні з червоношкірими, але й не прагнув робити великий гак, щоб уникнути зустрічі.

Вершників було троє, проїхали вони тут приблизно за годину до моєї появи, а через якийсь час я знайшов місце, де один з них сп'iшився, щоб підтягнути попругу. Відбитки ніг, взутих у чоботи, не залишали сумнівів, що це був білий чоловік; навряд чи він зважився б подорожувати разом з червоношкірими, тож я дійшов висновку, що всі троє вершників були білими.

Отже, не було потреби ховатися від них, а якщо нам доведеться перетнутися, то я зовсім не мусив подорожувати разом з ними. Рухалися вони не поспішаючи, і через зо дві години я вже побачив їх серед пагорбів.

Сутеніло, і я вирішив переночувати біля річки. Білі попереду мене зникли за кущами на березі, а коли я вибрався на відкритий простір, то побачив, що вони знімають збрую з коней. Я придивився: коні в них були хороші, озброєні подорожні теж були непогано, але вони не викликали в мене довіри.

Моя раптова поява злякала їх, однак, помітивши, що я один, вони відповіли на моє вітання і вийшли мені назустріч.

— Ну і налякали ж ви нас! — звернувся до мене один з них.

— У вас нечисте сумління, джентльмени, що ви такі полохливі? — відповів я питанням на питання.

— Ну що ви! Сумління не заважає нам спати. Але Дикий Захід — не найкраще місце для прогулянок. Коли раптово з’являється незнайомець, рука в цих місцях мимоволі тягнеться до зброї. Дозвольте запитати, звідки ви їдете.

— З Бівер-Форк.

— А куди?

— На Ріо-Пекос.

— Тоді вам їхати далі, ніж нам. Ми їдемо лише до Маґворт-Гіллз.

Маґворт-Гіллз! Цим словом білі називали ті самі гори, яким апачі дали ім’я Наґґет-Ціль. Навіщо туди прямували ці троє? Я ж теж збирався туди. Чи варто мені їхати разом з ними? Це мене насторожило.

— А що це за місце? — запитав я.

— Не так далеко звідси. Дуже гарна місцина. Там у горах росте багато полину. Звідти й назва. Але там можна знайти не лише полин, а й інші речі.

— Що саме?

— Про такі речі не годиться говорити, бо й вам теж відразу захочеться в Маґворт-Гіллз.

— Замовкни! — гримнув на нього інший незнайомець. — Що ти говориш?

— Вибачте, я сказав те, про що думав. А хто ви такий?

Його слова справили на мене враження, і я вирішив залишитися з ними і з’ясувати, чи не полюють вони за золотом апачів. Тому я відповів на питання обережно:

— Простий мисливець.

— Мисливець — це добре. А як вас звати? Чи ви приховуєте своє ім’я?

— Звичайно, що ні. Я не маю причин нічого приховувати. Мене звати Джонс.

— Рідкісне ім’я! — посміхнувся один із них. — Боюся, що мені навіть не вдасться відразу запам’ятати його. А де ж ваші сильця і капкани?

— У мене їх забрали команчі разом зі здобиччю два місяці тому.

— Не пощастило.

— Так. Але я радий, що хоча би сам лишився живий.

— Охоче вірю. Останнім часом команчі не залишають жодного білого живим.

— А хіба кайова не такі самі, як і команчі?

— Ще гірші.

— І ви зважилися на подорож їхніми володіннями?

— Ми їх не боїмося, нас вони не зачеплять. Наш товариш, містер Сантер, — друг вождя кайова.

Сантер! Почувши це ім’я, я здригнувся, ніби мене вдарило блискавкою, і насилу зберіг на обличчі маску байдужості. Ці люди знали Сантера! Того самого Сантера, який підло вбив батька Віннету Інчу-Чуну і його красуню-сестру! Саме за Сантером багато років полював Віннету, але так і не зумів наздогнати його й помститися за смерть близьких.

— Цей Сантер — такий впливовий чоловік? — обережно запитав я.

— Ми так думаємо. У всякому разі, серед кайова. Але скажіть, будь ласка, ви не збираєтеся зійти з коня? Починається вечір, а ви, мабуть, хотіли б переночувати ближче до річки, щоб напоїти свого коня?

— Боюся, що… Ви ж самі сказали мені, — прикидався я, ніби вагаюся, — що не слід довіряти незнайомим людям.

— Ми не вселяємо вам довіри?

— Зовсім ні, але ви запитали мене, хто я такий, а самі так і не назвалися.

— Не турбуйтеся, зараз ми все розкажемо. Ми — вестмени, й живемо з полювання. Мене звуть Ґейтс, це — містер Клай, а третій із нас — містер Саммер. Ви задоволені?

— Цілком.

— Тоді — або приєднуйтеся до нас, або їдьте собі далі, як вам хочеться.

— З вашого дозволу. Словом, я буду почуватися впевненіше коло вас.

— Ну звичайно! З нами ви будете в безпеці. Одне ім’я Сантера захистить нас від червоношкірих.

— Хто він, цей Сантер? — розпитував я, поки спішувався.

— Він справжній джентльмен. Ми будемо дуже вдячні йому, якщо він виконає свою обіцянку.

— А як давно ви з ним знайомі?

— Ми познайомилися з ним кілька днів тому у форті Арканзас. Чому ви про нього питаєте? Ви зустрічалися з ним раніше?

— Що ви, містере Ґейтсе! Навіщо розпитувати про знайомого?

— Це правда.

— Просто ви сказали, що його ім’я захистить вас, а якщо вже я опинився у вашому товаристві, то сподіваюся, що й мене воно захистить!

— Ви маєте рацію. Сідайте і пригощайтесь. Я бачу, їжі у вас небагато.

— Трохи м’яса.

— У нас більше. Тож якщо вам не вистачить власних запасів, ми поділимося.

Спочатку я вирішив, що вони — волоцюги, які нишпорять по прерії в пошуках здобичі. Але тепер, придивившись до них уважніше, готовий був повірити, що вони — люди чесні, звичайно, за мірками Дикого Заходу, де вимоги не надто суворі. Поки ми вечеряли м’ясом, вони геть безцеремонно розглядали мене з ніг до голови, поки нарешті Ґейтс, що, як мені здалося, привласнив собі право говорити від імені інших, не сказав:

— То кажете, що у вас забрали хутро і пастки? Шкода. Як же ви збираєтеся жити далі?

— Візьмуся за полювання.

— Я бачу, у вас дві рушниці.

— Так. Велика стріляє кулями, а менша — звичайний дробовик.

Я вже був навчений і возив мої занадто помітні рушниці в закритих чохлах, щоб за ними мене не впізнавали. Занадто багато легенд розповідали про штуцер і флінт роботи майстра Генрі з Сент-Луїса.

— Ну ви й дивак! Навіщо тягати з собою дві рушниці, якщо є дубельтівки з одним дулом для куль, а другим — для дробу?

— Це правда, але я звик до своїх старих.

— А що збираєтеся робити на Ріо-Пекос, містере Джонсе?

— Нічого особливого. Кажуть, що там спокійніше, ніж тут, і дичини більше.

— І ви повірили? Навіть не мрійте, що апачі дозволять вам полювати на своїх землях! Тут у вас забрали хутра і пастки, а там знімуть скальп. Вам конче туди їхати?

— Зовсім ні.

— Ну то їдьте з нами.

— З вами? — удавано здивувався я. — У Маґворт-Гіллз?

— Так.

— А навіщо?

— Не знаю, чи маю право сказати вам. Що ви про це думаєте, Клаю і Саммере? — звернувся він до своїх супутників.

Вестмени перезирнулися, потім той, кого називали Клаєм, відповів:

— Містер Сантер заборонив нам розповідати про це, але потім звелів знайти побільше відповідних людей. Роби, як вважаєш за потрібне.

— Добре, — погодився з ним Ґейтс. — Думаю, що коли містерові Сантеру потрібні ще люди, то ми маємо право взяти з собою містера Джонса. Маєте трохи часу?

— Більше, ніж мені хотілося б, — відповів я.

— І ви не зв’язані ніякими обіцянками?

— Ні.

— Чи не хочете взятися до дуже прибуткової справи?

— Чому б і ні? Я не проти заробити, а якщо справа вигідна, то не розумію, чому відмовлятися? Однак я хотів би знати, у що вплутуюся.

— Зрозуміло. Нас просили тримати язик за зубами, але у вас дуже чесне обличчя, і мені здається, що ви не можете бути негідником.

— Можете мені повірити. Я — людина чесна.

— Сподіваюся, що так воно і є. Так ось: ми їдемо в Маґворт-Гіллз по золото.

— По золото! У самородках?! — вигукнув я. — Та хіба в Маґворт-Гіллз знайшли хоч крихту золота?

— Тихіше! Я бачу, моя пропозиція вам сподобалася.

— Але звідки там самородки? Хто вам сказав?

— Містер Сантер.

— Він їх бачив?

— Ні, тому що тоді він обійшовся б і без нас.

— А чи не здається вам, що золото існує тільки в уяві містера Сантера?

— Він цілком певен, що там заховані казкові скарби, і це правда. Я поясню вам усе так, як він нам пояснив. Ви чули про Віннету?

— Про вождя апачів? Ну звичайно!

— А про його друга на ім’я Вбивча Рука?

— Мені про нього розповідали.

— Вони були друзями і колись побували в Маґворт-Гіллз разом з батьком Віннету й іншими білими та червоношкірими. Містер Сантер ішов їхнім слідом і вночі підслухав, що Віннету з батьком поїдуть в гори по самородки. Звичайно, він припустив, що золото лежить там під ногами, якщо червоношкірі беруть його звідти, як тільки захочуть і скільки заманеться. Мені здається, він думав правильно.

— Без сумніву.

— Слухайте далі. Містер Сантер пішов слідом за апачами й дізнався, де лежить золото. Навіщо золото червоношкірим, які навіть не знають його ціни?

— Ну і як? йому пощастило?

— На жаль, не дуже. Червоношкірих було троє: Віннету, його батько і його сестра. Уявляєте, як обережно треба було йти слідами індіанців, щоб вони його не помітили? Коли містер Сантер наблизився до заповітного місця, апачі вже поверталися назад. Він просто запізнився. Ось така історія! Дуже образливо!

— Зовсім не образливо!

— Ні? Чому?

— Йому просто треба було сховатися, а потім далі йти їхніми слідами. Тоді він точно дістався б до золота апачів!

— Тисяча чортів! Це справді так! Ви, я бачу, зовсім не дурень, добре, що погодилися піти з нами. Але тоді сталося все по-іншому. Містер Сантер подумав, що червоношкірі забрали з собою велику частину самородків, і вирішив забрати в них золото.

— Йому це вдалося?

— Ні, він встиг пристрелити тільки старого й дівчину. Там їх і поховали. Містер Сантер розправився б і з Віннету, але завадив Вбивча Рука, який раптово з’явився там. Вбивча Рука зібрав білих та індіанців і переслідував Сантера, щоб помститися йому, але той сховався у стійбищі кайова. Там він заприятелював з їхнім вождем Танґуа. Містер Сантер не раз повертався в Маґворт-Гіллз і шукав золото, але так нічого і не знайшов. Тільки тепер йому спало на думку набрати людей для допомоги. Я пропоную вам приєднатися до нас. Уп’ятьох ми обшукаємо кожен сантиметр тих проклятих гір.

— Ви сподіваєтеся на успіх?

— Навіть дуже. Індіанці так швидко повернулися тоді від своїх скарбів, що сумніву не залишається: вони заховані десь поблизу від того місця, де містер Сантер підстрелив батька й сестру Віннету. Тож нам доведеться шукати на відносно невеликій території. А якщо ми не знайдемо золото, то це означає, що сам сатана ховає його від нас. Часу маємо достатньо, будемо шукати тиждень, два, місяць. Ніхто нас із Маґворт-Гіллз не вижене. Що скажете?

— Якщо бути цілком чесним, то мені ця справа не подобається.

— Чому ж?

— Вона залита кров’ю.

— Не кажіть дурниць. Хіба ми пролили кров? Та і яка різниця? Подумаєш, хтось убив двох червоношкірих! Вони й так приречені, їх усіх з часом знищать. Що сталося, те сталося, нас це не стосується. Ми шукаємо золото, а коли знайдемо, поділимо його і заживемо, як багаті люди.

Так я остаточно збагнув, із ким маю справу. Не можна сказати, щоб ці люди були затятими негідниками. Це були звичайні білі, яких є тисячі, десятки тисяч, і які цінують життя індіанця не більше, ніж життя дичини, на яку полюють. Водночас вони не були досвідченими вестменами і не вміли поводитися обережно, інакше вони не відкрили б своїх намірів і не запропонували випадковому подорожньому поїхати з ними по золото. Обличчя чесної людини в прерії не завжди має викликати довіру.

Думаю, не варто пояснювати читачеві, як мене втішила ця несподівана зустріч. Я знову напав на слід Сантера, я знав його плани, і в мене з’явилася надія, що тепер він нарешті не втече від помсти. Щоб приховати свої почуття, я із сумнівом похитав головою і сказав:

— Звичайно, мені хотілося б отримати золото апачів, але боюся, що навіть якщо ми його знайдемо, то не надовго.

— Чому? Я не збираюся викидати його.

— А якщо в нас його заберуть силою?

— Але хто зважиться на таке?

— Містер Сантер, якому ви так довіряєте. Ви ж його зовсім не знаєте.

— Ви не можете так казати про людину, якої ніколи не бачили. Він — джентльмен, і про нього добре відгукуються у форті Арканзас.

— Але ж ви самі познайомилися з ним лиш геть нещодавно. Звідки така впевненість, що він порядний? А де він зараз?

— Тільки вчора ми роз’їхалися, він подався на Солт-Форк, у стійбище кайова.

— Навіщо?

— Він поспішає повідомити Танґуа дуже важливу новину: Віннету помер.

— Справді?

— Так. Він загинув від кулі індіанців із племені сіу. Танґуа був смертельним ворогом Віннету. Його дуже втішить ця звістка. Тому містер Сантер зустрінеться з нами пізніше в Маґворт-Гіллз, він чесний джентльмен і доброзичливо ставиться до нас. Коли ви його побачите, він вам неодмінно сподобається.

— Можливо, але однаково обережність не завадить.

— Обережність із ним?

— Так.

— Присягаюся, що нема жодних причин не довіряти Сантерові.

— А я вам скажу, що готовий приєднатися до вас, але буду дуже обережним. Ви називаєте чесною людиною того, хто через жменьку золота вбив двох людей? Я маю повне право побоюватися, що він уб’є й нас після того, як ми допоможемо йому знайти золото.

— Ви говорите серйозно, містере Джонсе?

Ґейтс подивився на мене перелякано і промовив останнє запитання уже далеко не так упевнено. Клай і Саммер теж розгублено переглядалися.

— Серйозно, і навіть дуже, — сказав я. — Думаю, що Сантер покликав вас на допомогу не для того, щоб розділити з вами скарби, а просто хоче, щоб ви знайшли їх для нього. І потім уб’є вас.

— Облиште ці вигадки!

— Я ніколи нічого не вигадую. Зважте всі «за» і «проти», а вже потім судіть, правду я кажу чи ні. По-перше, ця людина втерлася в довіру Танґуа, вождя кайова, відомого непримиренною ворожнечею до всіх блідолицих. За які заслуги він вшанував містера Сантера своєю дружбою?

— Звідки ми знаємо?

— Це легко уявити.

— І що думаєте з цього приводу, містере Джонсе?

— Щоб стати другом Танґуа, треба довести на ділі, що ти теж не шануєш життя білої людини. Так чи ні?

— Може, й так. Принаймні зараз ваші слова звучать переконливо. Але це по-перше, а що по-друге?

— Те, що я вже казав раніше.

— Смерть двох дикунів?

— Так.

— Ну, якраз це, як на мене, — дрібниця. Через це я не буду остерігатися його та вважати негідником.

— А вам не здається, що це й про вас не дуже добре свідчить?

— Зовсім ні, всі червоношкірі — розбійники, і їх треба знищувати без жалю.

— Але вони теж люди і живуть за власними звичаями, які ми повинні поважати!

— Ви зібралися прочитати нам проповідь про любов до ближнього? Залиште своє красномовство для іншого випадку. Те, що ви кажете, — правда, але я ніяк не зрозумію, чому білій людині не можна пробачити смерть двох дикунів?

— Не розумієте?

— Ні. Тут треба дивитися на речі з практичного боку. Червоношкірих чекає загибель, і це — доконаний факт.

— Тут я з вами не буду сперечатися.

— Ну а коли це так, то яка різниця, коли саме помруть двоє з них: трохи раніше чи трохи пізніше? Такий мій погляд. І з цього погляду той, хто заподіяв їм смерть, — не вбивця, а просто виконує волю вищої сили.

— Дивна ця ваша практична мораль. Вам не здається?

— Можливо, але вам також не зашкодить перейняти такі погляди.

— Гаразд, я погоджуся з вами. Але містер Сантер однаково видається негідником. Ви так не думаєте?

— Звичайно, що ні.

— І дарма. Отже, ви вважаєте, що вбивство вождя апачів і його доньки — це не злочин. Гаразд. Я вдам, що погоджуюся з вами. Але тепер практичне питання: навіщо він це зробив?

— Щоб довідатися, де вони заховали золото.

— Зовсім ні.

— А чому ж тоді?

— Щоб довідатися, де вони ховають золото, вбивати їх зовсім не було потреби. Достатньо було причаїтися, зачекати, поки апачі підуть, а потім повернутися їхніми слідами, які й привели б його до золота. Він сам сказав вам, що повернулися вони дуже швидко, а значить, не встигли замести сліди. До того ж вони не мали причин для особливої обережності, адже думали, що за ними ніхто не стежить. Тож їхні сліди неминуче привели б його до золота. Я вже казав це.

— Вам однаково не вдасться переконати мене. Навіщо ви все це говорите?

— Зараз побачите. Містер Сантер убив червоношкірих не для того, щоб дістатися до їхнього золота, а щоб пограбувати їх і забрати ті самородки, які вони мали з собою!


Віннету ІІІ

Куана Паркер, вождь команчів. Вашингтон, прибл. 1890 рік. Фото з колекції студії Чарльза Белла.


— Як на мене, це одне й те ж.

— Для нього і для вбитих ним апачів — одне й те ж, але для нас — ні.

— Чому?

— Як думаєте, чи багато золота заховано в горах?

— Дитині ясно, що дуже багато. Не знаю чому, але мені здається, що там його сила-силенна.

— Ви не знаєте чому, а я знаю.

— Ви? — здивовано подивився він на мене.

— Я. Подумайте самі. Навіть людина, яка ніколи не бувала в Маґворт-Гіллз, здогадається, що там не може бути природного золотого родовища. Звідки воно там візьметься? А коли воно там і є, то все дуже просто: апачі сховали в горах свої скарби, влаштували там щось на зразок золотого запасу племені. Мабуть, мали на те свої причини. А якщо вже вони взялися до такої непростої справи, то напевно не для того, щоб віднести туди кілька злитків.

— Це правда.

— Отже, там дуже багато золота. А те, що взяли звідти Віннету і його батько, — було лише незначною частиною незліченних скарбів.

— Згоден.

— Містер Сантер міг знайти величезне багатство, але він зазіхнув на жалюгідні два-три десятки злитків.

— Це з одного боку правда, але з другого — краще синиця в руці, ніж журавель у небі.

— Невже не розумієте, що я намагаюся вам пояснити? Придивіться до того, як містер Сантер звик діяти. Його звички в майбутньому можуть бути для нас дуже небезпечними.

— Небезпечними? Нісенітниця!

— Уявіть собі, що ми вирушаємо в Маґворт-Гіллз, знаходимо там скарби, а потім…

— Ділимо їх між собою, — скоромовкою вставив містер Ґейтс.

— Ділимо, але як? Скільки, на вашу думку, повинен отримати кожен із нас?

— Звідки можна це знати? Для цього спершу треба побачити, що там лежить.

— Але й тоді ви не будете знати, скільки отримає кожен, бо я впевнений, що містер Сантер забере собі левову частку, а нам виділить стільки, скільки сам захоче.

— Ні. Цього він не зробить. Тут ви помиляєтеся!

— Не думаю.

— А я думаю. Ділити будемо порівну, ніхто не отримає більше, ніж інші! — твердо вимовив містер Ґейтс.

— Навіть Сантер?

— Навіть він.

— Це він вам так сказав?

— Не лише сказав, а й дав слово честі, а потім ми потиснули одне одному руки.

— І він в ту мить, мабуть, мав благородний вигляд?

— Звичайно. Це найблагородніша людина з усіх, кого я зустрічав.

— А ви — трійця найлегковірніших дітей з усіх, кого я зустрічав.

— Чому?

— Бо ви вірите в такі обіцянки.

— А чому б не вірити?

— Мені справді пояснити вам, чи ви вже самі зрозуміли?

— Поясніть.

— Якщо людина здатна вбити за кілька злитків золота, то значить, що вона дуже жадібна. Тож навряд чи така людина схоче ділитися з вами.

— Але ж то були червоношкірі!

— Але вони нічого поганого йому не зробили! І навіть якби вони були білі, він теж не вагався би й убив їх!

— Гм! — недовірливо сказав Ґейтс.

— Мало того, я припускаю, що Сантер пообіцяв вам таку ж частку, яку збирається взяти й собі…

— І він дотримає свого слова, — перебив мене Ґейтс.

— Звичайно, дотримає, але тільки тому, що й так дістане все назад.

— Ви хочете сказати, що він потім нас пограбує?

— Так. Частка кожного з нас буде в сотні разів більшою за ті жалюгідні кільканадцять самородків, які несли з собою індіанці. І якщо він пристрелив їх через таку дрібницю, то б’юся об заклад, що, як тільки ми доберемося до золота, наше життя буде під загрозою. Принаймні, на мою думку.

— Зачекайте, містере Джонсе! Але ж є різниця, в кого стріляти: у білого чи в червоношкірого?

— Для людини, охопленої жагою золота, немає ніякої різниці.

— Не можу погодитися. Можливо, в іншому ви й маєте рацію. Але коли ви побачите містера Сантера, то зразу зрозумієте, що він заслуговує на повну довіру.

— Дуже сподіваюся, що так і буде.

— Самі побачите!

— Чудово! Я з нетерпінням очікую тієї миті, коли нарешті зможу подивитися йому в очі.

— У вас стільки сумнівів і підозрілості, скільки жаб і п’явок у болоті. Але ви можете легко уникнути небезпеки.

— Як? Не йти з вами?

— Саме так. Вас ніхто не змушує, і ви ще можете відмовитися від нашої пропозиції. Я й сам не знаю, як поставиться до вашої присутності містер Сантер. Я думав, що зроблю вам послугу, запропонувавши поїхати з нами до Маґворт-Гіллз.

У його голосі зазвучала образа. Він розгнівався на те, що я не виявив захоплення ні містером Сантером, ні блискучою нагодою нажити багатство, пограбувавши апачів. Тому я відповів йому:

— Ну що ви, ваша пропозиція і справді велика честь для мене. Дякую вам, — примирливо забурмотів я.

— Тоді спробуйте виявити свою подяку якось по-іншому і не поливайте брудом джентльмена, якого ще навіть не бачили. Припинімо цю марну суперечку, майбутнє нас розсудить.

Ми перевели розмову на інше, і мені поволі вдалося подолати недовіру, яка виникла між нами. Я не сумнівався, що, якби я назвався своїм вестменським іменем, вони відразу погодилися б зі мною. Однак ризикувати не можна було. Недосвідчені й довірливі, вони швидше могли нашкодити мені, ніж допомогти.

Вже зовсім стемніло, і час було лягати спати. Місце для ночівлі вони вибрали вдало, але я про всяк випадок уважно оглянув околиці. Не зауваживши нічого підозрілого, я спокійно ліг. Мої випадкові супутники, які назвалися вестменами, навіть не спромоглися виставити вартового.

Наступного ранку ми продовжили подорож до Маґворт-Гіллз, мої супутники, звісно, навіть не здогадувалися, що я теж туди збирався. Весь день я провів у сідлі, до болю в очах вдивляючись у траву, де сподівався знайти сліди червоношкірих. Мені було дуже неспокійно. Ґейтс і його товариші поводилися безтурботно, впевнені, що саме ім’я Сантера захистить їх від індіанців. Я не перечив, щоб не викликати підозр, але не сумнівався, що, якби ми перестрілися з кайова, вони одразу впізнали б мене. На щастя, за цілий день ми не зустріли жодної людини.

Увечері ми розмістилися на ніч у відкритій прерії. Безтурботні мисливці за чужим золотом хотіли розвести багаття, але, на щастя, не знайшли хмизу. На мою думку, не було жодної потреби палити вогонь — ніч була теплою, а смажити нам не було що. Вранці ми доїли залишки в’яленого м’яса і продовжили шлях. Далі ми мусили здобувати собі їжу полюванням.

— Можливо, ви хороший трапер, але чи вмієте полювати, містере Джонсе? Влучите у зайця з відстані ста кроків?

— Сто кроків, кажете? — перепитав я. — Далеко.

— Так я й думав! Ви не влучите, — жартував Ґейтс. — Даремно тягнете з собою свою стару гармату. З неї можна стріляти по дзвіниці, але не в дрібного звіра. Але не турбуйтеся, ми про вас подбаємо.

— Хочете сказати, що стріляєте краще, ніж я?

— Саме це я й хочу сказати. Ми — мисливці, справжні вестмени.

— Ну, цього замало, щоб роздобути собі обід.

— Що ж іще треба?

— Дичина. Ви можете бути чудовим стрільцем, але якщо ми не побачимо звіра, то, попри всю вашу влучність, нам доведеться голодувати.

— Не турбуйтеся, ми знайдемо на що полювати.

— У прерії? У цю пору року тут можна зустріти тільки антилоп, а вони не підпустять вас на відстань пострілу.

— Так, дещо ви таки знаєте, але не все. У Маґворт-Гіллз вистачає лісів, тож голодувати ми там не будемо. Містер Сантер сказав нам, що в тих місцях багато дичини.

— Коли ж ми туди доберемося?

— До полудня, якщо ми не збилися зі шляху, — відповів мені Ґейтс, вдивляючись у далечінь.

Я краще за них знав, що ми рухалися правильно і що ще до полудня побачимо гори Наґґет-Ціль. Їм здавалося, що вони самі вибирають дорогу, але насправді я вів їх через прерію найкоротшим шляхом.

Сонце ще не досягло зеніту, коли далеко на півдні рівнину змінили порослі лісом гори.

— Це і є Маґворт-Гіллз? — запитав Клай.

— Так, — відповів йому Ґейтс. — Містер Сантер докладно описав мені, як вони виглядають. Все сходиться. Через півгодини будемо на місці.

— Боюся, що ні, — заперечив Клай.

— Чому?

— Ти забув, що гори з півночі недоступні для вершників.

— Я нічого не забуваю, друже. Я хотів сказати, що через півгодини ми будемо біля підніжжя гір, а потім об’їдемо їх і з півдня потрапимо в долину, яка розділяє гори на дві частини.

Я втрутився в їхню бесіду, щоб потихеньку з’ясувати, наскільки добре описав їм Сантер місцевість, з цього можна було б зробити висновок, наскільки він був відвертий із ними.

— Напевно, в цій долині ми й зустрінемося з містером Сантером?

— Ні, ми будемо чекати його в горах.

— А ми проїдемо туди на конях?

— Так.

— Там є дорога?

— Дороги немає, але є висохле русло річки. Проїхати там годі, але можна пройти пішки і провести коней за собою.

— А навіщо? Навіщо нам лізти в гори? Чи не краще залишитися внизу?

— Не краще. Апачі сховали золото десь на вершині.

— Ну тоді хоча б коней можна залишити внизу.

— Дурниці. Зразу видно, що ви — простий трапер. Поки ми знайдемо те, що шукаємо, можуть минути тижні. Коні не зможуть так довго стояти внизу в долині, за ними ж мусить хтось доглядати. А нагорі вони просто пастимуться біля нас. Невже це не зрозуміло?

— Зрозуміло, але той, хто не знає місцевості, може запитати, хіба ні?

— До речі, там, на горі, цікаво. Я не казав вам, що там стоять могили вождя і його дочки?

— І ми станемо табором просто біля могил?

— Так.

— І будемо там ночувати?

Я поставив це питання навмисно: мені треба було знайти заповіт Віннету, а для цього доведеться розрити підніжжя могили Інчу-Чуни. І ось саме там їм заманулося ставити табір! Щоб позбутися свідків, я спробував викликати в них забобонний страх перед мерцями, який змусив би їх влаштуватися подалі від могил. Хоч і це мене не влаштовувало, бо в нічній темряві я легко міг помилитися, та й важко було б сховати яму в могилі так, щоб її не було помітно вранці.

— Чому ви питаєте, де ми будемо ночувати? — запитав Ґейтс.

— Та як сказати. Якось не дуже добре спати поблизу могил, — відповів я.

— Ви боїтеся?

— Ні.

— Боїтеся! Саммере, Клаю, ви чули? Містер Джонс боїться небіжчиків! Він думає, що червоношкірі вийдуть вночі з могили і стрибнуть йому на спину! Ха-ха-ха!

Він голосно сміявся, а з ним і його друзі. Я мовчав, бо мене більше влаштовувало, щоб мене вважали боягузом, а не почали дошукуватися справжньої причини моїх питань. Ґейтс з удавано заспокійливим тоном розпитував далі:

— Ви й справді такий забобонний, містере Джонсе? Невже вірите в дурні вигадки? Небіжчики не воскресають, і ці двоє теж ніколи не покинуть свою Країну вічного полювання, де їм так добре живеться. Але якщо вони з’являться перед вами, кличте нас на поміч, ми з ними впораємося.

— Я й сам впораюся з ними, містере Ґейтсе. Я нічого не боюся, але вважаю, що ставити табір біля могил недобре. Можна ж вибрати інше місце.

Тим часом ми наблизилися до гір. Біля підніжжя нам довелося повернути на захід, щоб об’їхати їх. Потім ми потрапили в долину, що розділяла гори, видерлися уздовж русла на вершину, спустилися з неї й опинилися серед порослої лісом улоговини. Ґейтс час від часу зупинявся, пригадуючи опис шляху, який дав йому Сантер. Потім він обирав правильну дорогу, що свідчило про його добру пам’ять. Я йшов останнім, ясна річ, зумисне. Нарешті ми почали підніматися і йшли крізь ліс. Тут Ґейтс зупинився і вигукнув:

— Чудово! Ось ми й на місці. Погляньте на ті кургани! Тепер залишається дочекатися містера Сантера.

То була правда. Перед нами височіли знайомі мені могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

Усередині складеного з каменів кургану сидів на своєму коні батько Віннету в повному бойовому спорядженні індіанців. Поряд стояла піраміда зі скельних уламків, з якої тягнулася до сонця верхівка дерева. Всередині, притулена до стовбура, спала вічним сном прекрасна Ншо-Чі.

Я підійшов до могил, і серце моє стислося від болю. Я кілька разів бував тут разом з Віннету, щоб ушанувати пам’ять загиблих. Він також не раз приїжджав сюди без мене, і я не знаю, про що він думав і що почував, поки я був десь далеко, в інших країнах. А тепер я стояв тут один, без друга і брата, який також покинув мене назавжди. Раптово туга в моїй душі змінилася жагою помсти. Сантер і помста! Колись усі думки Віннету так чи інакше поверталися до цієї людини. Молодому вождеві апачів, попри всі старання, не вдалося зловити вбивцю й помститися. Тепер я стояв тут, біля дорогих мені могил, і чекав, коли з’явиться Сантер. Хіба не міг я виконати останню волю Віннету? Хіба не став я спадкоємцем його помсти? Якщо я не вб’ю Сантера, це буде не благородством, не християнською чеснотою, а зрадою усіх його жертв.

Раптом я почув невідомо звідки голос: «Віннету став християнином». Тієї ж миті за моєю спиною пролунав інший голос, голос Ґейтса:

— Що ви розглядаєте в цій купі каменів? Чи вам уже ввижаються привиди померлих червоношкірих? Якщо так боїтеся серед білого дня, то що ж буде вночі?

Я нічого не відповів йому, відвів коня на галявину, стриножив і пустив пастися, а сам пішов оглянути околиці.

Повернувшись, я побачив, що троє моїх товаришів уже влаштувалися. Вони сиділи біля могили вождя, саме там, де мені слід було копати, щоб дістати заповіт Віннету.

— Куди ви ходили? — грубо запитав Ґейтс. — Шукали золото? Навіть не думайте робити щось сам, ми разом приїхали сюди і разом почнемо пошуки, щоб ніхто ні від кого не міг приховати місця, де лежать скарби.

Мені дуже не сподобалися його слова. Хоч вони й не знали, хто я такий, однак не можна було допускати, щоб зі мною розмовляли таким тоном. Слід було дати відсіч, але й не переборщити, щоб не образити Ґейтса, на якого мені потрібно було вважати, принаймні наразі.

— Чи не занадто ви допитливі, містере Ґейтсе, а може, вам здається, що можете наказувати мені. Зважте, що я давно виріс з коротких штанців і зумію за себе постояти.

— Постояти за себе? Містере Джонсе, на що натякаєте?

— Я не натякаю, містере Ґейтсе, я кажу відверто: я нікому не підкоряюся.

— Отут ви помиляєтеся. Коли ви приєдналися до нас, то стали частиною товариства, а в таких справах завжди має бути людина, чиї накази інші виконують беззаперечно.

— І ви вважаєте, що віддавати накази найкраще вдасться вам?

— Так.

— А ось тут помиляєтеся ви. Якщо хтось тут і буде командувати, то це буде Сантер.

— А поки його немає, я — його заступник.

— Але не в тому, що стосується мене. Не забувайте, що Сантер мене ще не взяв до вашої групи, отже, я ще не член товариства.

— Тоді тим більше припиніть нишпорити всюди! Якщо ви ще не член нашого товариства, то не маєте на це права.

— Припинімо цю суперечку, сер. Я ходитиму, куди захочу й коли захочу. Я не збираюся сваритися з вами й охоче дам вам пояснення. Я ходив, щоб перевірити, чи немає довкола підозрілих слідів. Якщо вже ви такий досвідчений вестмен, то мали б знати, що не можна ставати табором у лісі, не переконавшись, чи немає поблизу ворогів. Ви забули про це правило, тому я зробив усе за вас. Мені здається, я заслуговую на подяку, а не на докори.

— То ви шукали слідів?

— Так.

— А ви вмієте їх відшукувати?

— Ну звичайно.

— А я подумав, що ви шукаєте золото, — глузливо промовив Ґейтс.

— Я не цікавлюся такими дурницями.

— Ви сказали «дурниці». Чому?

— Де його шукати, знає тільки Сантер, якщо тільки золото все ще тут, у чому я глибоко сумніваюся.

— У вас надто багато сумнівів. Я відчуваю, що ви не довіряєте нам. Мабуть, не варто було запрошувати вас їхати з нами.

— Може, й так. Але боюся, що золота нам тут не знайти ні з містером Сантером, ні без нього. Його тут більше немає.

— Звідки ви знаєте? Хто вам сказав?

— Здоровий глузд. І мені дуже дивно, що ви видаєте себе за досвідчених вестменів, а самі досі ні про що не здогадалися.

— Досить говорити загадками. Відкрийте свої карти. Тут було золото?

— Я впевнений, що було.

— Тоді хто його забрав звідси?

— Віннету.

— Чому ви так вирішили?

— Ліпше запитати, чому ви до цього не додумалися. З того, що я чув про Віннету, він був не просто мужнім воїном, але й найрозумнішим та найхитрішим серед індіанських вождів.

— Про це знаєте не тільки ви, але кожна дитина на Дикому Заході.

— От і подумайте: Віннету прийшов сюди по золото, але на нього напав Сантер. Звичайно, вождь апачів припустив, що вбивця повернеться у Маґворт-Гіллз, щоб знайти скарби. Що зробили б ви на його місці, містере Ґейтсе? Невже лишили б золото тут?

— Тисяча чортів! — вибухнув він.

— То що? — запитав я. — Відповідайте!

— Схоже на правду, але я вам не вірю. Це якась дурнувата думка!

— Якщо вважаєте Віннету дурним дикуном, можете шукати золото, але не звинувачуйте мене в тому, що я полюю за ним за вашою спиною. Я не дозволю вважати себе дурнем.

— То ви переконані, що ми нічого не знайдемо?

— Цілком певний.

— То навіщо ви приїхали з нами?

Я не міг сказати йому правду, тому відповів:

— Мені це спало на думку тільки зараз.

— А досі ви нічого й не підозрювали? Однак у ваших словах не все так логічно, як здається.

— Наприклад?

— По-перше. Напевно, Віннету сховав свої скарби так добре, що не боявся, що їх хтось знайде. Як думаєте, таке можливо?

— Цілком.

— Я міг би висунути ще багато аргументів, але не буду з вами сперечатися. Почекаємо містера Сантера, послухаємо, що він скаже.

— Коли він має приїхати?

— Сьогодні він навряд чи приїде, але завтра точно вже буде тут.

— Завтра? Я думаю, це неможливо. Мені якось довелося побувати на Солт-Форк, куди він вирушив. Навіть якщо він буде гнати коня, то опиниться тут не раніше ніж увечері післязавтра. Що будемо тим часом робити, поки він не приїде?

— Полювати. Нам треба м’яса.

— Мені доведеться полювати разом з вами?

Я навмисне поставив це питання, сподіваючись, що всі троє підуть на полювання, а я нарешті залишуся сам. На жаль, мої надії не справдилися.

— Боюся, що ви розполохаєте дичину. Ми впораємося й без вас. Я піду з Клаєм, а ви залишайтеся тут із Саммером стерегти коней.

Піднявши рушниці на плечі, вони пішли в ліс. Я запідозрив, що Ґейтс у глибині душі не довіряв мені, тож вирішив не лишати мене без нагляду. Але в такому разі він мав би вважати мене хитруном і пройдисвітом, а до таких людей ставляться з повагою, до мене ж він виявляв зневагу. Судячи з усього, він був людиною зарозумілою й недосвідченою. Слово «трапер» вимовляв з презирством, хоча для того, щоб вирушити на полювання за хутром звіра, треба бути чудовим стрільцем і володіти неабиякою сміливістю.

Ґейтс із Клаєм допізна блукали лісом, але принесли не дуже багато здобичі: худе зайченя, м’яса якого мало вистачити на вечерю для чотирьох здорових чоловіків. Вранці Ґейтс знову зібрався на полювання, цього разу із Саммером. До обіду вони роздобули кількох диких голубів, таких старих і жилавих, що наші зуби насилу розгризали їхнє м’ясо.

— Чорт! — виправдовувався Ґейтс, поглядаючи на мене. — Це ж треба, щоб так не щастило! Куди могла подітися дичина? Таке враження, ніби червоношкірі небіжчики, біля чиїх могил ми сидимо, розполохали її по всій околиці.

— Так, якби ваше невезіння можна було засмажити і з’їсти, ми б наїлися досхочу. А ці пташки дивом вижили з часу потопу. Як шкода, що їм довелося померти такими юними!

— Ви смієтеся з мене, сер?

— Ну що ви! Моєму шлунку так само не смішно, як і вашому.

— Спочатку самі принесіть щось їстівне, а потім смійтеся на здоров’я.

— Добре. Тепер моя черга добувати печеню.

— Точніше — нічого не знайти!

— Зайця або допотопного птаха я точно вполюю.

Я підвівся, узяв обидві рушниці й попрямував до лісу. За моєю спиною чувся сміх.

— Ви тільки гляньте, як він крокує зі своїми гарматами! У дерево з них ще можна влучити, але не в пернатих!

Більше я нічого не чув. Якби я спинився тоді й підслухав, що вони говорять, усе склалося б інакше. Пізніше з’ясувалося, що вони і справді були впевнені, що я нічого не вполюю, тому всі троє відразу теж пішли на полювання, аби ще раз пошукати щастя і принести багатшу здобич, ніж я. Таким чином, біля могил нікого не було, і я міг би спокійнісінько викопати заповіт Віннету, замести сліди моїх пошуків, а потім встигнути роздобути щось на вечерю. Але вийшло інакше.

Два дні вони ходили на полювання у той бік, звідки ми приїхали. Я розумів, що там вони вже розполохали всю дичину, тож пішов на північ, до долини, куди ми колись заманили кайова й зачинили за ними пастку в тісній ущелині. Наближався полудень, і час був невідповідний для полювання, тому я обмежився тим, що підстрелив двох жирних індиків, і повернувся в табір.

Біля могил нікого не було. Підозрюючи, що супутники вирішили пожартувати з мене й пішли моїм слідом, я знайшов їхні сліди, уважно роздивився їх і зрозумів, що вони теж вирушили на полювання. Я покликав їх, але нічого не почув у відповідь.

Як багато я дав би, щоб вони якомога довше не поверталися! Тепер треба було діяти чимшвидше.

Я вирізав із західного боку могили великий шматок дерну, зняв його й поклав на ковдру. Туди ж я зсипав викопану землю, щоб не залишити в траві слідів. Я дуже поспішав, гарячково довбав ножем тверду кам’янисту землю, час від часу піднімаючи голову і вслухаючись у довколишні звуки: чи не пролунають кроки або голоси моїх попутників.

Раптово мій ніж вдарився об камінь, я розчистив його і вийняв, під ним виявився ще один, а під ним була сама схованка, в якій лежав загорнутий у шматок шкіри заповіт мого друга і брата. Ясна річ, що в тому стані збудження й поспіху, в якому я перебував, я на мить міг втратити звичну пильність.

Я хутчій запхав шматок шкіри в кишеню й почав засипати яму, намагаючись не залишити на траві ні піщинки. Поклавши зверху вирізаний мною шматок дерну, я окинув поглядом місце розкопок і був задоволений — ніхто не міг помітити, що я щось там шукав.

Слава Богу! Мені пощастило, принаймні тоді мені так здавалося. Я знову прислухався й не почув жодного підозрілого звуку або шереху. Неслухняними від хвилювання пальцями я розгорнув шкіряний згорток, знайдений у схованці, і виявив усередині конверт із замші, стягнутий по швах оленячими сухожиллями.


Віннету ІІІ

Понема з племені оджібве. Міннесота, 1908 рік. Фото Роланда Ріда.


Я замислився: заховати заповіт чи прочитати його негайно? Мені здавалося, що ховатися від моїх випадкових супутників безглуздо, люди вони були дуже недосвідчені. Навіть якщо й побачать мене за читанням, то нічого не запідозрять. Звідки їм знати, що я читаю? Старий лист від рідних? Переглядаю рахунки, які доведеться сплатити після повернення до міста? Вони не мають права питати мене, що я читаю. А як навіть і запитають, то я знайду, що їм відповісти.

Так подумки міркував я, не в змозі відірвати очей від заповіту Віннету, який, здавалося, зачарував мене. Я розглядав його, потім витягнув з конверта листки і глянув на них. Клекі-Петра навчив Віннету грамоти. Я добре знав його почерк, трохи незграбний і дитячий, бо його звичні до зброї руки насилу тримали перо. Так міг би писати чотирнадцятирічний хлопчак, якби дуже старався виводити каліграфічні літери. Сумнівів не було: ті аркуші паперу, які я тримав у руках, були списані його рукою.

Нарешті я зважився і в нетерпінні розклав на колінах аркуші. Скільки ж часу йому знадобилося на те, щоб записати своє останнє послання до мене? Сльози застилали мені очі. Я витер їх і почав читати:

«Мій улюблений і добрий брате!

Ти живий, а Віннету, який так тебе любив, уже мертвий, але його душа завжди з тобою. Зараз ти тримаєш її в руці, бо вся вона в цьому заповіті. Нехай вона назавжди збережеться в твоєму серці.

Дізнайся ж про останнє бажання твого червоношкірого брата й ніколи не забувай його. Віннету залишив ще один заповіт, він зберігається в його червоношкірих братів у пуебло на Ріо-Пекос. Те, що ти тримаєш у руці, призначене тільки для тебе.

Твої очі побачать золото, дуже багато золота, і ти вчиниш із ним так, як велить тобі мій дух. Воно лежало в Наґґет-Ціль, але вбивця Сантер кружляв навколо нього, тому Віннету відвіз самородки в Декліл-То, де ми колись бували з тобою. Ти проїдеш через гори і доберешся до Тсе-Шош, де зі скель падає вода. Там зійдеш з коня і видряпаєшся…»

Поки я згадував, що Декліл-То мовою апачів означає Темна Вода, а Тсе-Шош — Ведмежа Скеля, за моєю спиною пролунав голос, який змусив мене здригнутися:

— Доброго дня, містере Вбивча Рука. Ви вирішили повправлятися у читанні?

Я обернувся і зрозумів, що зробив найбільшу в житті помилку — моя зброя лежала коло вбитих птахів за десять кроків від мене, а я сидів, притулившись до могили Інчу-Чуни, спиною до дороги, що веде з долини до курганів. Через нетерплячку дізнатися останню волю Віннету, я втратив пильність. Спогади про близьку мені людину, її останні слова, звернені до мене, настільки захопили мене, що я й не помітив, як хтось безшумно підкрався до мене.

Я миттю озирнувся і побачив… Сантера!

Наступної миті обидві мої руки машинально метнулися до револьверів. На жаль! Пояс разом із ножем та зброєю я зняв, щоб він не заважав мені рити яму біля могили вождя. Я проявив страшенну необачність, і тепер револьвер і ніж лежали далеко від мене.

Сантер стояв між мною і моєю зброєю і цілився в мене зі свого карабіна! Помітивши мій рух, він презирливо розреготався.

— Один рух — і я стріляю! Ти мене знаєш, я жартів не люблю!

Лютий блиск його очей свідчив про те, що він справді готовий вистрілити в мене. Він застав мене зненацька, але я швидко отямився і стояв нерухомо, оглядаючи його холодним поглядом з ніг до голови.

— Нарешті ти в моїй владі, — провадив своє Сантер. — Глянь сюди, бачиш мій палець на курку? Варто мені легенько натиснути, і я застрелю тебе. З якою насолодою я це зроблю! Тож не рухайся, бо потрапиш просто в пекло! Ти не чекав мене сьогодні, чи не так?

— Ні, — відповів я спокійно.

— Ти правильно розрахував, що я буду тут тільки завтра до вечора, але обставини змінилися.

Якщо він знав, коли я сподівався на зустріч з ним, значить, він уже встиг перемовитися з Ґейтсом і його друзями. Я скосив очі, намагаючись побачити супутників. Сантер не міг убити мене в їхній присутності, бо ж він мусив грати роль благородної людини і джентльмена, поки золото не було знайдено.

— Я збирався поїхати на Солт-Форк, — розповідав Сантер із палахкими з ненависті очима, — щоб повідомити Танґуа, що собака-апач нарешті загинув. Але дорогою мені зустрівся загін кайова, тому я й приїхав сюди раніше, ніж ти сподівався. Біля підніжжя гори я побачив Ґейтса, який там саме полював. Він мені і сказав, що привів сюди якогось містера Джонса. Містера Джонса! Ха-ха-ха! Придуркуватого трапера з двома рушницями! Я відразу запідозрив щось не те й піднявся нагору, щоб подивитися на містера Джонса, коли він буде повертатися з полювання. Але ти вже був тут і рив яму біля могили. Що це за папір?

— Рахунок від кравця.

— Собако, не думай жартувати зі мною! Що це таке?

— Рахунок від кравця. Підійдіть і переконайтеся самі.

— Спочатку я зв’яжу тебе. Що ти робиш в Маґворт-Гіллз?

— Шукаю золото.

— Так я й думав.

— Але знаходжу тільки рахунки від кравця.

— Ну на них я ще подивлюся уважніше. Але від кого б не були ці рахунки, ти заплатиш за них повну ціну. Чорт носить тебе там, де тебе найменше чекають, але цього разу ти опинився там, де треба. Тепер ти від мене не втечеш. Нарешті я розправлюся з тобою!

— Або я з тобою, бо один з нас мусить померти, це правда!

— Тільки собака гарчить і щирить зуби за мить до смерті. Але тобі це не допоможе. Я повторюю: ти вже мертвий. А що ти тут шукав? Намагався знайти золоті кістки? Ми їх візьмемо собі!

— Тільки не зламайте об них зуби.

— Ти сказав правду, що тут немає золота, але папірець у твоїй руці допоможе нам його знайти.

— Тоді спробуйте забрати цей папірець у мене.

— Так, я заберу його собі, навіть не сумнівайся. Слухай мене уважно. І не рухайся, інакше я натисну на курок. Якби на твоєму місці був хтось інший, я, може, і не виконав би погрози, але ти найнебезпечніший з усіх негідників, яких мені доводилося бачити, тому можеш бути певен, що рука в мене не здригнеться.

— Я добре знаю це!

— Чудово! Гей! Ідіть сюди і зв’яжіть його! — ці слова він промовив десь убік.

Ґейтс, Клай і Саммер вийшли з-за дерев, звідки спостерігали за нами, і несміливо та повільно наблизилися до мене. Ґейтс витягнув з кишені вузький довгий ремінь і спробував вибачитися переді мною:

— Вибачте, сер, але нам не лишається нічого іншого, ніж зв’язати вас. Чому ви відразу не сказали нам, що ви — Вбивча Рука? Вам заманулося бавитися з нами в кота й мишку, і ви програли. Не думайте чинити опору, бо містер Сантер уб’є вас!

— До чого всі ці розмови? — обірвав його Сантер і наказав мені: — Кинь папір на землю і простягни йому руки!

Негідник не сумнівався, що я вже цілковито перебуваю у його владі. Однак він зробив помилку, і мені, щоб вийти переможцем із сутички, залишалося тільки швидко й уміло скористатися ситуацією.

— Швидше! — квапив він мене, не підозрюючи про те, що мало статися за мить. — Давай, а то в мене вже палець тремтить на курку від бажання пустити в тебе кулю! Руки!

Я покірно випустив папір і витягнув руки вперед, з таким розрахунком, щоб простак Ґейтс, зв’язуючи їх, опинився між мною і Сантером.

— Відійди! Геть! — крикнув Сантер. — Я ж не зможу вистрелити…

Він не встиг закінчити, бо я вхопив Ґейтса за пояс і з силою жбурнув його в Сантера. Сантер спробував ухилитися, але не зміг. Двісті фунтів живої ваги, обвішані важкими чобітьми, шпорами, патронташами й револьверами, впали на нього, і він покотився по землі, випустивши з рук рушницю. Тієї ж миті, не даючи йому отямитися, я кинувся на нього і вдарив кулаком по голові. Тоді я так само швидко підвівся, вхопив револьвер Сантера і наказав трійці:

— Тепер ви вже знаєте, що я Вбивча Рука? Не хапайтеся за зброю, джентльмени. Ви не встигнете підняти її, як опинитеся на тому світі, тому краще киньте рушниці на землю.

У «справжніх» вестменів не знайшлося заперечень, і вони кинули свої рушниці в траву.

— А тепер сідайте он там, біля могили дочки вождя. Поводьтеся чемно, і з вами нічого не станеться. Але всяка спроба втечі коштуватиме вам життя! Швидше!

Вони чемно виконали те, що я їм наказав.

— Це було жахливо, просто жахливо! — бурмотів Ґейтс, обмацуючи свої руки й ноги. — Я летів, немов м’яч. Здається, ви переламали мені всі кістки.

— Самі винні, наступного разу думайте добре, перш ніж зв’язуватися з такими негідниками, як Сантер. Звідки ви взяли ремінь?

— Мені його дав містер Сантер.

— А більше у вас немає?

— Є.

— Давайте сюди.

Ґейтс витягнув ремені з кишені і простягнув мені. Я швидко зв’язав Сантерові ноги, а потім вивернув йому руки і зв’язав їх за спиною.

— Цей тепер вже не нашкодить, — вимовив я, з посмішкою дивлячись на Ґейтса і його товаришів. — Може, мені і вас краще зв’язати?

— Не треба, сер! Ми ні в що не втручаємося, — запевнив Ґейтс. — З мене досить. Цілковито досить. Я готовий сидіти тут і не рухатися з місця стільки часу, скільки вам знадобиться.

— Ви поводитеся дуже розумно. Напевно, ви вже переконалися, що я не люблю жартувати?

— Які вже тут жарти! Як я міг так помилятися й повірити, що ви — трапер?

— Це тому, що ви ніколи не бачили справжнього трапера. До речі, як там ваше полювання? Щось підстрелили?

— Ні, нам знову не пощастило.

— Тоді прошу вас подивитися на цих двох пташок, яких роздобув я. Якщо ви пообіцяєте мені не робити дурниць, ми засмажимо їх і я дозволю вам теж поїсти. Сподіваюся, незабаром ви переконаєтеся, що Сантер тільки здається чесною людиною і джентльменом. Сам я вважаю, що більшого негідника важко знайти у Сполучених Штатах.

Тим часом Сантер отямився, розплющив очі і поворухнувся. Він побачив мене з револьвером у руці і трьох своїх спільників, які покірно сиділи біля могили Ншо-Чі, і очі його округлилися.

— Що таке? Я… мене зв’язали?

— Так, я вас зв’язав, — кивнув я. — Обставини змінилися. Сподіваюся, ви не маєте нічого проти?

— Собака! — люто заскреготів він зубами.

— Заспокойтеся і не погіршуйте свого становища. Воно й так не дуже добре.

— Йди під три чорти!

— Я востаннє вас попереджаю. Досі розум підказував мені, що слід миритися з тим, як ви звертаєтеся до мене на «ти». Але тепер раджу вам стати ввічливішим.

Сантер пропустив моє зауваження повз вуха й уважно подивився на трьох вестменів.

— Ви йому вже все виклали?

— Ні! — поспішно запевнив Ґейтс.

— Раджу тримати язик за зубами! — грізно вимовив Сантер.

— Що ж вони могли мені викласти? — запитав я.

— Нічого!

— Говоріть, бо інакше мені доведеться силою відкрити вам рот!

— Золото, — неохоче процідив крізь зуби Сантер.

— Що це означає?

— Де лежить золото. Я поділився з ними своїми припущеннями й боявся, що вони все сказали вам.

— Це правда? — звернувся я до Ґейтса.

— Так, — підтвердив той.

— Сантер справді ні про що інше не говорив вам?

— Ні.

— Не раджу дурити мене! Брехнею ви насамперед нашкодите собі!

Ґейтс мить повагався і сказав, як мені здалося, щиро:

— Повірте, сер, я не брешу. Він справді говорив з нами тільки про золото.

— Я дуже добре знаю Сантера, щоб вірити йому. У ваших інтересах сказати мені правду. Чи не говорив він вам про кайова, коли ви зустрілися з ним у долині?

— Казав.

— Він був там один?

— Так.

— Він був на Солт-Форк?

— Ні. Дорогою туди він зустрівся з загоном червоношкірих.

— Скільки воїнів було в загоні?

— Близько шести десятків.

— Хто їх вів?

— Піда, син вождя Танґуа.

— Де вони тепер?

— Повернулися до свого стійбища.

— А ви не брешете?

— Ні, Богом присягаюся, сер!

— Пам’ятаєте, містере Ґейтсе, що людина може чинити, як схоче, але від цього залежить, чи стане її перебування на землі раєм чи пеклом. Якщо обманюєте мене, то потім вам доведеться гірко пошкодувати про це. Що стосується золота, то ви даремно сюди приїхали. Його тут немає.

Тільки тепер я підняв із землі заповіт Віннету, запхав його в замшевий конверт і сховав до кишені.

— Мені здається, що містерові Сантерові більше відомо про це, — з невдоволенням у голосі промовив Ґейтс.

— Нічого йому не відомо.

— А ви знаєте, де те золото? Скажіть нам!

— Я не можу зробити цього.

— Ось бачите, сер, ви хочете нам нашкодити, а не допомогти.

— Це золото належить не мені.

— Але воно буде нашим. Містер Сантер покаже нам, де лежать скарби, і поділиться з нами.

— Але він мій бранець!

— Вам рано чи пізно доведеться відпустити його на свободу.

— Навряд. Сантер повинен померти. Тільки так він може розплатитися за всі свої злочини.

Нашу розмову перервав гучний сміх Сантера. Я повернувся до нього.

— Скоро вам буде не до сміху. Як думаєте, що я зроблю з вами?

— Нічого ви зі мною не зробите, — відповів він зневажливо.

— Хто мені завадить застрелити вас?

— Ха-ха-ха! Всі знають, що Вбивча Рука боїться вбивати людей.

— Так, це правда, я не вбивця. Ви заслужили навіть не одну смерть, і ще кілька тижнів тому я без вагань пристрелив би вас на місці, як скажену собаку. Але Віннету помер, помер християнином, і я разом з його тілом поховав і його помсту.

— Ваше красномовство недоречне. Ви не вб’єте мене, і все тут!

Він поводився нечувано зухвало, але я вирішив, що причиною цього є лють, і спокійно продовжив:

— Не намагайтеся вивести мене з рівноваги. Я вже сказав, що моя жага помсти лягла в могилу разом із Віннету. Але є велика різниця між помстою і покаранням. Християни не знають помсти, але вимагають покарання за кожну провину. Усі злочини треба спокутувати, тож я не буду вам мститися, проте покарання вам не уникнути.

— Мені начхати, як ви це назвете — помстою чи покаранням. Вбивство завжди залишається вбивством, і нема чого хвалитися своєю справедливістю і приплітати сюди християнство.

— Ви помиляєтеся. Я не вб’ю вас, а відведу в найближчий форт і віддам у руки правосуддя.

— Ви справді збираєтеся зробити це?

— Так.

— І як саме?

— Це вас не стосується.

— А я думаю, що стосується, адже без мене це не обійдеться. А може статися так, що це я вас відпроваджу туди, а не навпаки. А я далеко не такий смиренний християнин, як ви, тож від помсти не відмовлюся. А вона вже близька! Вона вже тут!

Він вигукнув це голосно і радісно і, як з’ясувалося, мав на те вагомі підстави. Тієї ж миті з усіх боків пролунало жахливе виття, і на галявину висипали червоношкірі. М’язисті воїни кайова з бойовими фарбами на обличчях обступили мене тісним кільцем.

Отже, Ґейтс обдурив мене! Сантер привів індіанців із племені кайова до Наґґет-Ціль!

Дізнавшись від Сантера про загибель Віннету, смертельні вороги апачів вирішили урочисто відзначити радісну для них подію на могилі його батька і сестри. Такі урочистості були звичайним явищем серед червоношкірих. Поява ж кайова у Маґворт-Гіллз була вигідна Сантерові, тому він і поводився так самовпевнено й зухвало.

Індіанці застали мене зненацька, але я не розгубився і спершу вихопив із-за пояса револьвер, але, побачивши щільне кільце з півсотні воїнів, запхав його назад. Опиратися було марно, про втечу годі було й думати. Я відштовхнув тих, хто стояв до мене ближче за інших, і голосно вигукнув:

— Воїни кайова, зупиніться! Чи ваш молодий вождь із вами? Я — Вбивча Рука. І я здамся добровільно, але тільки вашому вождеві.

Індіанці відступили на кілька кроків і стали озиратися в пошуках Піди, який не брав участі в нападі. Молодий вождь стояв неподалік, притулившись до дерева.

— Добровільно? — крикнув Сантер, якого кайова вже встигли звільнити. — Про яку добру волю сміє говорити негідник, який називає себе Вбивчою Рукою! Він змушений здатися, інакше загине. Взяти його!

Сам він не посмів кинутися на мене. Кайова послухалися його наказу і знову підступили до мене, але без зброї, вони спробували взяти мене голіруч. Я захищався з усіх сил, і вже кілька людей лежало переді мною, які впали від удару мого кулака, але довго боронитися я б не зміг. Але тут з’явився Піда і наказав своїм воїнам:

— Стійте, відійдіть від нього! Він хоче здатися мені.

Вони відійшли від мене, і тут Сантер розлючено закричав:

— Не шкодуйте його, бийте! Бийте, поки він не випустить дух. Нехай кожен воїн вдарить його! Я наказую!

Молодий вождь підійшов до розлюченого Сантера, зупинив його зневажливим жестом і запитав, дивлячись упритул:

— Хто дав тобі право наказувати моїм воїнам? Хіба ти не знаєш, хто їхній вождь?

— Ти.

— А ти хто такий?

— Я — друг кайова, і вони повинні зважати на мене!

— Хто тобі сказав, що ти — друг кайова?

— Твій батько.

— Брехня! Мій батько ніколи не називав тебе словом «друг». Ти — блідолиций, чию присутність ми терпимо.

Я озирнувся: всі воїни кайова дивилися на Піду й Сантера. Можна було спробувати скористатися цією невеликою затримкою і прокласти собі шлях через натовп червоношкірих, але тоді мені довелося б залишити у їхніх руках свої рушниці, а я цього не хотів. Поки я роздумував, Піда відвернувся від Сантера й підійшов до мене. Він заговорив зі мною, називаючи мене моїм індіанським прізвиськом:

— Вбивча Рука хоче стати моїм полоненим. Чи віддасть він добровільно все, що у нього є при собі?

— Так, — відповів я.

— І дозволить зв’язати себе?

— Так.

— Тоді віддай мені свою зброю! — у глибині душі я радів із того, як він до мене звертається. Його тон і слова свідчили про повагу до мене, і я вручив йому ніж і револьвери. Сантер потихеньку спробував підняти із землі мої рушниці і забрати їх собі, та й це не сховалося від очей Піди.

— Чому ти береш рушниці Вбивчої Руки? Він здався мені, і його зброя стала моєю!

— Ні, моєю!

— Моєю!

— А кому ти повинен дякувати за те, що він потрапив у твої руки? Тільки мені! Коли ви прийшли, він уже був моїм полоненим, тож і Вбивча Рука, і його рушниці належать мені!

Піда загрозливо підняв руку і наказав:

— Поклади їх на місце! Негайно!

— Ні!

— Відберіть у нього рушниці!

— Ви збираєтеся кинутися на мене? — запитав Сантер і зайняв оборонну позицію.

— Заберіть! — повторив Піда.

Безліч рук простягнулося до Сантера, і він, вивергаючи прокляття, кинув мою зброю на землю.

— Я віддаю її тобі, але вона обов’язково повернеться до мене! Вождь Танґуа розсудить нас! Я все скажу йому!

— Кажи! — зневажливо промовив Піда.

Йому віднесли обидві мої рушниці. А я простягнув руки молодому вождю, щоб він власноручно зв’язав їх, та в цей час до мене підскочив Сантер і спробував витягти у мене з кишені заповіт Віннету.

— Бери його самого, беріть його зброю, але все, що лежить у його кишенях, буде моїм! Особливо це! — і він простягнув руку до моєї кишені.

— Забирайся геть! — крикнув я.

Він відсахнувся, переляканий моїм криком, але швидко оволодів собою і розлючено посміхнувся.

— Тисяча чортів, от негідник! Тобі кінець, ти бранець і вже майже мертвий, а ти ще відгавкуєшся! Я хочу знати, що ти викопав і що там читав. Як не пручайся, золото стане моїм.

— Тільки спробуй забрати це в мене!

— Спробую, не сумнівайся! Хоч і розумію, що ти не зрадієш, коли таке трапиться.

Він знову наблизився до мене і спробував влізти в мою кишеню. Мої руки ще не були повністю пов’язані, тільки на одній висіла ремінна петля, тому я швидким рухом вхопив його правою рукою за горло, а лівою вдарив у скроню. Негідник звалився на землю, як підкошений.

— Уфф! Уфф! — пролунало навколо.

— Тепер в’яжи мене, — промовив я спокійно, простягаючи свої руки вождю.

— Вбивча Рука заслужив своє ім’я, — з повагою подивився на мене молодий вождь. — Що Сантер хотів дістати з твоєї кишені?

— Папір із письменами, — відповів я, не вдаючись у подробиці, щоб приховати справжнє значення того, що лежало в мене в кишені.

— Він щось казав про золото.

— Звідки він може знати, про що говорять письмена? Скажи мені краще, чий я бранець: твій чи його?

— Мій.

— Тоді чому ти дозволяєш йому грабувати мене?

— Індіанські воїни хочуть отримати твою зброю, все решта їх не цікавить.

— Хіба з цієї причини все інше має стати власністю цього негідника? Хіба Вбивча Рука — хлопчисько, по чиїх кишенях може лазити хто завгодно? Я здався тобі і цим зробив тобі честь як воїнові і як вождеві. Чому ж ти забуваєш, що і я — воїн і вождь, тож із такими, як Сантер, можу говорити тільки як із собаками? Досить одного стусана, і пес перестане гавкати.

Індіанець поважає сміливість і гордість, навіть у свого найгіршого ворога. Кайова знали мене, знали мої правила і не могли забути, що в ті часи, коли я, рятуючи Сема Гоукенса, захопив у полон Піду, поводився з ним шанобливо. Тож тепер я сподівався на повагу і з його боку. І він відповів мені доволі доброзичливо:

— Вбивча Рука — найхоробріший з білих воїнів, а той, кого він звалив з ніг ударом, відомий серед нас як людина з двома язиками і двома обличчями. Кожен його язик говорить інше, а обличчя постійно міняються. Я забороню йому торкатися до тебе і пхати свої руки у твої кишені.

— Дякую тобі. Ти — сміливий вождь і колись станеш найвідомішим воїном серед кайова, а твоє плем’я буде пишатися твоїм ім’ям. Шляхетний воїн убиває ворога, але не принижує його гідності.

Піда гордо випростався, мої слова вселяли в юнака впевненість і підносили у власних очах. Він відповів мені, і в його голосі майже прозвучав жаль про те, що мало статися:

— Так, Піда вбиває ворога. Вбивча Рука помре, але смерть його буде не принизлива, а почесна. Він помре біля стовпа тортур.

— Ви не почуєте від мене жодного стогону чи благання про порятунок. Єдине, про що прошу вас, тримайте подалі від мене цього негідника.

Мені зв’язали руки, потім повалили на землю і сплутали ноги в щиколотках, щоб я не міг ходити. Тим часом Сантер опритомнів, він підвівся на ноги, похитуючись, підійшов до мене і штовхнув мене ногою.

— Ти підняв на мене руку, собако! — заверещав він. — Ти заплатиш мені за це життям!

І він спробував учепитися руками мені в горло.

— Не смій! — зупинив його Піда. — Я забороняю тобі торкатися до бранця!

— Ти не можеш заборонити мені нічого! — та, попри лють, Сантер зупинився й боязко подивився на молодого вождя. — Він — мій смертельний ворог! Він ударив мене! Зараз він на власній шкурі випробує…

Але він не встиг доторкнутися до мене, як я з такою силою штовхнув його в груди ногами, що негідник відлетів далеко назад і впав на землю. Він хотів відразу підвестися, але йому це не вдалося. Розлючений, як поранений звір, він повільно встав і з криками та прокльонами вихопив револьвер.

— Іди в пекло, собако, там чорт уже приготував тобі місце!

Індіанець, який стояв біля Сантера, за знаком Піди різко вдарив його по руці. Куля полетіла в небо.

— Чому ти мені заважаєш? — накинувся на червоношкірого Сантер. — Він мене вдарив! Він штовхнув мене ногою! Я вб’ю його.

— Ти не вб’єш його! — заявив Піда, підійшовши до Сантера і стискаючи його плече рукою. — Вбивча Рука належить мені, і ніхто не сміє зачепити його пальцем. Ніхто, крім мене, не може розпоряджатися його життям.

— Я присягнувся помститися йому!

— Твої клятви мене не обходять. Ти зробив певні послуги моєму батькові, і він дозволяє тобі жити в нас. Однак не сподівайся на більше! Вбивча Рука належить мені, і якщо ти його зачепиш, то я сам уб’ю тебе!


Віннету ІІІ

Воїни з племені апачів під час служби в Армії США. Арізона, прибл. 1880 рік. Фото Каміліуса Флая.


— А що ви будете з ним робити?

— Ми вирішимо потім.

— Що там вирішувати? Невже не ясно, що треба з ним зробити.

— Що?

— Вбити.

— Ми так і зробимо.

— Але коли? Ви прийшли сюди, щоб відсвяткувати смерть Віннету, вашого найбільшого ворога. Поставте його найкращого друга Вбивчу Руку до стовпа тортур просто тут, біля могил апачів, і влаштуйте свято з приводу смерті Віннету!

— Так не можна.

— Чому?

— Бо не можна. Ми відведемо його в стійбище.

— У стійбище? Навіщо?

— Щоб віддати в руки моєму батькові. Він сам вирішить, яких тортур слід завдати блідолицьому воїнові.

— Дурниці! Навіщо вести його в стійбище?

— Замовкни! Піда — молодий вождь, але він не робить дурниць.

— Згоден, досі не робив. Але зараз ти збираєшся зробити дурницю, знаєш чому?

— Ні.

— Хіба ти не знаєш, скільки разів Вбивча Рука побував у полоні? Сам диявол допомагав йому, і завжди йому вдавалося втекти! Якщо ви не вб’єте його тут, він знову втече!

— Йому не вдасться втекти. Ми будемо поводитися з ним як із найславетнішим воїном із племені блідолицих, але й стерегти будемо, як нікого досі не стерегли.

— Чорт забирай! Ви ще хочете поводитися з ним як зі славним воїном? Можливо, накажете подарувати йому квіти і прикрасити груди орденами та медалями?

— Піда не знає, що таке ордени й медалі, і не розуміє, навіщо квіти. Однак молодий вождь кайова переконаний, що з Вбивчою Рукою він буде поводитися зовсім не так, як поводився би з тобою, якби ти став нашим полоненим.

— Ну, добре. Ти ще пошкодуєш, що не дослухався до моїх слів. Я теж маю права на його життя. Без мене вам ніколи не вдалося б його зловити, а тепер без мене він точно втече від вас, тому я поїду з вами до стійбища. Я сам буду стерегти його й подбаю про те, щоб негідник дістав заслужену кару за все зло, яке він заподіяв мені та іншим.

— Я не можу заборонити тобі їхати з нами до стійбища, але не забувай, що я сказав: якщо ти торкнешся бранця, я вб’ю тебе. А тепер я повинен порадитися з іншими воїнами, як вчинити далі.

— Що тут радитися? Я й так тобі скажу, що треба робити.

— Мене не цікавить, що ти можеш сказати. Ти не маєш права сидіти в раді вождів і старійшин.

Молодий вождь відвернувся від Сантера, покликав до себе сивого воїна з безліччю рубців від ран на тілі, і вони сіли радитися. Піда чинив мудро, намагаючись не приймати поспішних рішень і питаючи думки старших. Решта червоношкірих стояли навколо мене. Багато з них ніколи раніше не бачили мене, і тепер зацікавлено та з повагою розглядали Вбивчу Руку. Вони пишалися, що саме їм вдалося схопити мене, і тепер їхнє плем’я матиме честь замучити мене на смерть біля стовпа тортур. І саме їм заздритимуть всі інші племена.

Я вдавав, ніби не помічаю їх, але сам потай спостерігав за ними. Я не побачив на їхніх обличчях жорстокості та непохитної спраги помсти. У той час, коли я ще не був таким відомим, я важко поранив їхнього вождя і скалічив його на все життя. Тоді їхня лють і злість до мене були безмежні, проте відтоді минуло багато років, і вогонь ненависті перестав палити їхні серця. Про мене розповідали легенди в стійбищах багатьох племен, і я своїми вчинками підтвердив, що ціную людське життя незалежно від кольору шкіри. Звичайно, Танґуа ненавидів мене так само сильно, як і раніше, і від нього не можна було чекати помилування. Але причиною цього було каліцтво, якого я завдав йому, хоч він сам був винен у тому, що сталося між нами.

Те, що я колись взяв у полон Піду і, попри ворожнечу, поводився з ним дуже шанобливо, мабуть, тепер допоможе мені. Зараз я для них — не стільки блідолиций, який був змушений прострелити ноги їхньому вождеві, скільки легендарний воїн Вбивча Рука.

Саме це я читав у всіх спрямованих на мене поглядах, які були майже сповненими поваги. Але я прекрасно розумів, що, попри це, сподіватися на поблажливість не слід. Як би вони мене не поважали, це не допоможе мені уникнути покарання. Я знав звичаї червоношкірих. Жодному з них і на думку не спало б відпустити мене на свободу. Мало того, вони звільнили б кого завгодно, але тільки не мене, адже моя страта принесе їм вічну славу. Ось чому я повинен був померти мученицькою смертю біля стовпа тортур. Білі люди ходять у театр, щоб подивитися на гру великого актора й послухати творіння великого драматурга чи поета, а червоношкірі так само зацікавлено спостерігають за тим, як витримуватиме муки нова жертва. І ось тепер у головній ролі — великий воїн Вбивча Рука. На жаль, ця роль стане останньою в моєму житті, і зіграти її, попри муки, доведеться гідно.

Я не почував страху, і не надто переймався майбутніми випробуваннями. Скільки небезпек я вже пережив, і завжди мені вдавалося чудом врятуватися і знайти вихід з найбезнадійнішої ситуації. Можливо, не все ще втрачено. Не можна зневірюватися до останнього подиху, треба сподіватися на краще. Якщо в людини опускаються руки, вона гине.

Сантер сів збоку разом зі своїми товаришами і тихо, але емоційно почав щось їм пояснювати. Неважко було здогадатися, про що вони говорили. Ті троє, мабуть, чули про Вбивчу Руку і знали, що він не негідник, тому те, що зробив Сантер, напевно їм не сподобалося. Вони послухалися його, дали привабити себе блиском золота, обдурили мене й віддали в руки червоношкірих. Можливо, їх і не мучило сумління, але люди вони були ще не до кінця зіпсовані, і якесь почуття провини не давало їм спокою. Сантерові ж треба було терміново відновити довіру до себе й подати те, що відбувається, у вигідному для себе світлі.

Нарада тривала недовго. Незабаром Піда і старий воїн підвелися.

— Воїни кайова не залишаться тут, — оголосив своє рішення молодий вождь. — Після вечері ми їдемо назад до стійбища. Нехай усі готуються в дорогу.

Я здогадувався, що Піда скаже саме це. Але Сантер, вочевидь, не знав так добре звичаїв червоношкірих, тому таке рішення було для нього повною несподіванкою. Він схопився на ноги й підійшов до Піди.

— Ви збираєтеся повертатися? Але ж ви хотіли відсвяткувати тут звістку про смерть Віннету?

— Те, чого хоче людина, не завжди вдається здійснити. Ми відсвяткуємо смерть нашого ворога, але не сьогодні.

— А коли?

— День призначить Танґуа.

— Чому ви так раптово міняєте рішення?

— Я не зобов’язаний давати тобі пояснення, але нас слухає Вбивча Рука, тому я скажу.

Молодий вождь повернувся до мене і промовив:

— Ми прибули сюди, щоб порадіти, що загинув Віннету, вождь собак-апачів. Але ми не думали, що зловимо біля могил Вбивчу Руку. Така важлива подія подвоює нашу радість. Віннету був нашим ворогом, але він був червоношкірим. Вбивча Рука теж наш ворог, але ворог блідолиций. Сини й дочки кайова зустрінуть його смерть ще з більшою радістю, ніж смерть Віннету, і після цього ми урочисто відзначимо загибель двох найсміливіших і найвідоміших ворогів свого народу. Зі мною тут тільки невелика частина воїнів, а я занадто молодий, щоб вирішувати, якою смертю помиратиме Вбивча Рука. У стійбищі буде скликана рада старійшин племені, і Танґуа, верховний вождь кайова, сам оголосить про тортури, які чекають на Вбивчу Руку. Тому ми не можемо затримуватися тут і поспішаємо додому, щоб наші брати й сестри швидше почули радісну звістку.

— Але ж вам не вдасться знайти кращого місця для того, щоб стратити Вбивчу Руку. Нехай він загине біля могил тих, через кого став вашим запеклим ворогом.

— Це правда, але хто сказав, що він помре в іншому місці? Ми завжди можемо повернутися сюди.

— Не зможете, бо Танґуа захоче бути присутнім під час страти, а він не може їхати на коні.

— Його привезуть сюди двоє коней. У всякому разі, Танґуа буде вирішувати, де помре Вбивча Рука. Але в одному ти маєш рацію: Вбивча Рука буде похований тут.

— Навіть якщо він помре на Солт-Форк?

— Так.

— І його потім привезуть сюди?

— Так.

— Хто це зробить?

— Я.

— Неймовірно! Червоношкірий воїн не може знайти собі кращого заняття, ніж везти смердючий труп із Солт-Форк сюди!

— Я пояснив тобі все, щоб ти більше довідався про молодого вождя кайова і щоб Вбивча Рука чув, як я збираюся віддячити йому за те, що він колись не вбив мене, а обміняв на іншого білого.

Піда знову повернувся до мене.

— Вбивча Рука — благородний ворог, на Ріо-Пекос він міг застрелити Танґуа, але зберіг йому життя і тільки роздробив коліна. І так він чинив завжди. Червоношкірі мужі поважають його за це. Вбивча Рука повинен померти, але смерть його буде смертю героя, і він доведе нам свою мужність тим, що витримає без стогону такі муки, яких ще ніхто й ніколи не відчував. А коли він помре, ми не кинемо його тіло на поживу річковим рибам або койотам у прерії. Вбивча Рука — вождь, і в нього має бути могила, це буде честю і для нас, його переможців. Але де саме має бути ця могила? Мені розповідали, що колись Ншо-Чі, прекрасна дочка апачів, подарувала Вбивчій Руці свою душу, тому тіло його буде поховане біля неї, щоб їхні душі з’єдналися в Країні вічного полювання. Так Піда віддячить тому, хто подарував йому життя. Мої червоношкірі брати чули мої слова. Вони згодні виконати моє бажання?

Він вдивлявся в обличчя своїх воїнів.

— Хуґ! Хуґ! — схвально кричали кайова.

Справді, їхній молодий вождь був людиною незвичайною. Обіцянка жахливої болісної смерті, як це не дивно, свідчила про величезну повагу до мене, і я, за поняттями червоношкірих, мав відчуватися вдячним Піді. А те, що він хотів поховати мене біля Ншо-Чі, свідчило про душевну витонченість, що вкрай рідко трапляється серед червоношкірих.

Коли вляглися вигуки схвалення, Сантер знущально посміхнувся і крикнув мені:

— Вітаю, сер, із нагоди одруження з прекрасною індіанкою у Країні вічного полювання. Не кожному так щастить! Чи отримаю я запрошення на весілля?

Я мав би стриматися і не робити йому честі, вступаючи з ним у розмови, але все-таки відповів:

— Запрошення тобі не знадобиться, ти будеш там раніше за мене.

— То ти сподіваєшся втекти? Це добре. Але я тобі заважатиму, можеш мені повірити.

Індіанці вирушили в дорогу, до коней, яких вони покинули в долині. З моїх ніг зняли пута, щоб я міг іти, але прив’язали ременями до двох воїнів величезного зросту. Піда взяв на плече мої рушниці і повів свій загін вниз по схилу. Один з кайова тримав за вуздечку мого коня. Сантер і його товариші йшли останніми.

Табір поставили біля підніжжя Наґґет-Ціль. Індіанці розвели вогонь і почали смажити м’ясо. Мені теж дали величезний шматок, і я з насолодою з’їв усе до останнього шматочка. Під час вечері мені звільнили руки, але шестеро червоношкірих із грізною зовнішністю стояли навколо і не спускали з мене очей. Про втечу годі було й думати.

Мене прив’язали до коня, і ми рушили в дорогу. Я повернувся вбік і дивився на могили Інчу-Чуни і Ншо-Чі, поки вони не зникли з очей. Хтозна, чи доведеться мені колись ще раз побачити їх? А те, що кайова обіцяли поховати мене поруч із ними, було для мене невеликою втіхою.

Дорога до Солт-Форк була мені добре знайома, і поки ми їхали, нічого вартого уваги не відбулося. Індіанці не полишали мене ні на мить без нагляду, та навіть якби вони послабили пильність, то Сантер нізащо не дозволив би мені втекти. Він винаходив усілякі способи, щоб зробити для мене подорож якомога важчою, чимось образити мене й перетворити моє існування на тортури, але не досягнув успіху. Я не відповідав на його зухвалі слова та образи, і жодного разу йому не вдалося роздратувати мене. Якщо ж він намагався підібратися до мене ближче, Піда грізним криком зупиняв негідника, і той, підібгавши хвіст, повертався на своє місце в кінці загону.

На Ґейтса, Клая і Саммера індіанці не звертали уваги, наче їх і не існувало. Але самі троє блідолицих, які подорожували з Сантером, були не проти перемовитися зі мною, судячи з того, як вони на мене поглядали. Думаю, що й Піда, мабуть, не заважав би їм. Однак їм доводилося слухатися Сантера. Вони влипли в недобру історію і не знали, як з неї виплутатися. А Сантер не дозволяв їм наблизитися до мене, бо в його інтересах було не дати товаришам поговорити зі мною. Він зовсім не ставився до них як до друзів, а просто узяв з собою на пошуки скарбів, але як тільки золото опинилося б у їхніх руках, негідник не зупинився б навіть перед убивством, аби тільки ні з ким не ділитися.

Але обставини змінилися. Я попередив Ґейтса з товаришами про те, що Віннету переніс золото в інше місце, а вони, мабуть, сказали про це Сантерові. Папери, які вони бачили в моїх руках, тільки підтверджували мою правоту, а коли вже шукати більше не було чого, то Ґейтс, Клай і Саммер стали для Сантера тягарем, і він радо позбувся б їх. Але як? Він не міг просто відіслати їх назад, а мусив узяти з собою, щоб уже згодом якось позбутися за першої ж нагоди. Я мав усі підстави думати, що тепер вони докладуть усіх зусиль, щоб якось роздобути папери з моєї кишені. Він не міг забрати їх у мене силою, бо Піда заборонив йому наближатися до мене. У нього залишалося тільки дві можливості: вкрасти їх у мене під час сну або вмовити Танґуа віддати папери йому. Не так уже й важко було би здійснити задумане одним із цих способів. Папери лежали в тій самій кишені, що й раніше. Куди б я міг ще їх заховати? В іншу кишеню? Для цього мені слід було би залишитися на самоті, але я постійно був під охороною, до того ж мене зв’язали.

Свого часу Сантер зробив вождеві кайова кілька послуг і сподівався, що той на знак подяки виконуватиме всі бажання Сантера. Це турбувало мене зараз більше, ніж власна доля. Стійбище кайова було на тому ж місці, що й раніше, там, де Солт-Форк впадає у Ред-Рівер. Ми перейшли річку вбрід, і коли до стійбища залишалося ще дві години дороги, Піда вислав уперед двох гінців зі звісткою, що він повертається. Можна тільки уявити, яке враження справило повідомлення про те, що Піда взяв у полон самого Вбивчу Руку!

Ми ще були у відкритій прерії, досить далеко від лісу, який вузькою смугою тягнувся вздовж берегів Солт-Форк, коли побачили вершників, які мчали нам назустріч. Це були воїни кайова, що хотіли першими побачити Вбивчу Руку.

Вони зустрічали нас гучними пронизливими криками, кидали на мене швидкі погляди і приєднувалися до нашого загону. Мене не розглядали, не витріщалися, як робили б це у цивілізованому світі. Гордість не дозволяє індіанцям проявляти цікавість і бурхливі почуття.

Таким чином наш загін збільшувався з кожною хвилиною. Коли ми нарешті дісталися до лісу, назустріч нам виїхало близько чотирьохсот воїнів, з чого я зробив висновок, що плем’я Танґуа збільшилося.

Під деревами стояли вігвами, в яких не зосталося жодного червоношкірого — все живе вибігло зустрічати мене. Там були старі та молоді жінки, підлітки, діти. Жінки й діти могли дозволити собі менше стриманості, ніж дорослі воїни, і користувалися своєю свободою так голосно, що якби мої руки не були зв’язані, я б заткнув собі вуха. Вони верещали, пищали, кричали, сміялися, і я міг добре відчути, якою великою подією став для них мій приїзд.

Але раптом Піда, який очолював загін, махнув рукою, закликаючи до тиші. Галас негайно вщух. Після наступного жесту молодого вождя вершники утворили півколо, в центрі якого стояв я. Поруч став Піда і ще двоє воїнів, чиїм єдиним завданням було не відступати від мене ні на крок. Сантер спробував пробитися крізь стрій ближче до мене, але його відтіснили. Піда вдав, що не помітив зусиль Сантера.

Мене завезли до великого вігвама, прикрашеного пучками пір’я. Біля входу напівлежав Танґуа. Він постарів і так схуд, що нагадував обтягнутий шкірою скелет. У глибоких очницях мерехтіли гострі, як ножі, чорні зіниці. Його погляд був нещадний, яким міг бути лише погляд вождя Танґуа. Довге волосся його геть посивіло.

Піда зістрибнув із коня, воїни зробили те саме і щільним кільцем оточили нас. Кожен хотів почути слова, якими зустріне мене верховний вождь. Мені розв’язали ноги і зняли з коня. Я стояв перед лежачим на шкурах старим і чекав, що ж мені скаже мій смертельний ворог. Проте чекати мені довелося недовго.

Танґуа мовчки розглядав мене. Оглянув зверху донизу, а потім знизу догори, і так кілька разів підряд. Це був страшний погляд, який міг налякати кого завгодно. Потім він заплющив очі. Ніхто не промовив жодного звуку, навкруги панувала глибока тиша, яку лише іноді порушував стукіт кінських копит. Мені стало неприємно, і я вже зібрався заговорити першим, коли старий вождь урочисто промовив, не розплющуючи очей:

— Квітка чекає на росу, але роса не падає, і квітка хилить голову і в’яне. А коли нарешті роса падає, квітку вже не врятуєш.

Він помовчав і продовжив:

— Бізон розгрібає сніг копитом, але не знаходить трави, він реве від голоду, кличе весну, але весна пішла далеко. Бізон худне, горб його зникає, сили покидають його; він от-от помре. Раптом дме теплий вітер, і бізон перед смертю встигає побачити весну.

Танґуа знову замовк.

Яка дивна й загадкова істота людина! Цей індіанець ненавидів мене так, як ніхто інший, він переслідував мене, намагаючись убити, а як я відімстив йому? Помилував. Замість того, щоб пристрелити його на місці, як скажену собаку, роздробив йому кулею коліна, та й то лише тоді, коли в мене не лишилося іншого виходу. Тепер переді мною лежав немічний каліка, старий з пергаментною шкірою, яка обтягувала крихкі кістки, зі слабким глухим голосом, який долинав немов із могили. Я відчув жаль до нього, хоча знав, що він прагне помсти і що очі його заплющені від радості, яка охопила його від передчуття, що він нарешті вгамує свою спрагу за моєю кров’ю. Дивна істота людина! А ще дивніші істоти — німці.

Безкровні губи Танґуа знову заворушилися.

— Танґуа був такою квіткою і таким голодним бізоном. Він тужив і ревів від бажання помсти, а помста не приходила. Танґуа слабшав, минали місяці, роки. І тепер, коли Танґуа вже бачив смерть, помста з’явилася!

Раптом він широко розплющив очі, весь напружився, підвівся, наскільки йому дозволяли покалічені ноги, і простягнув до мене кістляві руки.

— Нарешті помста з’явилася! — надривно вигукнув він. — Вона тут! Я бачу її поруч зі мною! Ти помреш у страшних муках, собако!

Знесилений страшною напругою, він знову опустився на шкури й заплющив очі. Ніхто не смів порушити тишу, навіть його син Піда мовчав. Минав час. Нарешті старий знову розклепив повіки й запитав:

— Як вам вдалося зловити цю отруйну змію? Відповідайте!

Сантер негайно скористався можливістю і поспіхом заговорив. Не чекаючи, поки відповість Піда, він вигукнув:

— Я знаю про це найкраще, розповісти?

— Кажи.

Як і слід було очікувати, він представив усе так, немов саме він зловив мене. Піда був занадто гордим, щоб втручатися і викривати його брехню, а мені було начхати на те, що скаже негідник.

— Танґуа, я сподіваюся, вождь розуміє, що тільки завдяки мені він може помститися Вбивчій Руці, — продовжував брехати Сантер. — І я хочу на знак подяки отримати від Танґуа подарунок. Чи ти зробиш його мені?

— Якщо зможу, — відповів вождь.

— Ти можеш.

— Чого ж ти хочеш?

— У Вбивчої Руки в кишені лежать письмена, які можуть говорити. Я хочу, щоб вони стали моїми.

— Він забрав їх у тебе?

— Ні.

— Кому належать ці письмена?

— Не йому, він їх знайшов. Я їздив до Маґворт-Гіллз, щоб відшукати їх, але Вбивча Рука випередив мене.

— Нехай письмена будуть твоїми. Забери їх.

Радісний Сантер поспішив до мене. Я мовчав, не зрадив себе жодним рухом, а тільки грізно дивився йому в обличчя. Що ближче він підходив до мене, то повільнішими і невпевненішими ставали його рухи.

— Ви чули, що сказав вождь, сер? — прошипів він, цього разу звертаючись до мене на «ви».

Я мовчав. Тому він додав:

— Краще не чинити опору, містере Вбивча Рука, бо буде тільки гірше. Підкоріться, вам уже нічого не допоможе. Стійте спокійно, а я дістану письмена з вашої кишені.

З цими словами він підійшов до мене впритул і простягнув руки до моєї кишені. І тут зв’язаними руками я завдав йому різкого удару знизу в підборіддя. Сантер буквально злетів у повітря і гепнувся об землю.

— Уфф! — пролунали схвальні вигуки.

Однак Танґуа думав інакше.

— Цю собаку зв’язали, а вона ще намагається кусатися. Стягніть його ременями так, щоб він не міг поворухнутися і витягніть із кишені письмена!

І тут нарешті втрутився син вождя Піда.

— Мій батько, великий вождь кайова, мудрий і справедливий. Він вислухає свого сина.

Досі старий говорив так, ніби його душа літала десь далеко, а сам він перебував у якомусь запамороченні. Однак коли його погляд зупинився на синові, очі заблищали, а голос зазвучав ясно і спокійно.

— Чому мій син вимовляє такі слова? Хіба блідолиций на ім’я Сантер вимагає те, що йому не належить?

— Так.

— Чому?

— Невже мудрий вождь кайова повірить, що блідолиций на ім’я Сантер зумів би взяти в полон Вбивчу Руку? Коли ми прийшли до Наґґет-Ціль, Сантер лежав зв’язаний. Ми оточили Вбивчу Руку, і він не захищався, не поранив нікого з нас, а добровільно здався мені. Скажи, чий він бранець?

— Твій.

— Кому належить його кінь, зброя і все, що в нього було?

— Тобі.

— Я отримав велику здобич! Яке право має Сантер вимагати письмена?

— Тому що вони належать йому.

— Чи зможе він довести своє право на них?

— Він каже, що поїхав до Наґґет-Ціль, щоб відшукати там ці письмена. Але Вбивча Рука випередив його.

— Якщо він шукав письмена, то повинен знати, про що там написано. Нехай мій батько скаже, чи це так.

— Це так, мій сину.

— Нехай Сантер скаже нам, які слова є в письменах.

— Так, — погодився вождь. — Нехай скаже. Якщо він зможе це зробити, він отримає письмена.

Новий поворот збентежив Сантера. Він розгублено поглядав то на мене, то на старого й молодого вождів. Звичайно, можна було здогадатися, що письмена стосуються золота, захованого в Наґґет-Ціль, проте він боявся, що коли заповіт почнуть читати, то таємниця, якою він прагнув заволодіти, перестане бути таємницею. Тому він вирішив перехитрувати індіанців.

— Якби я знав, про що говорять письмена, я не шукав би їх. Вбивча Рука ж знає, про що там йдеться тільки тому, що випадково знайшов їх раніше за мене. Хіба те, що я поїхав по письмена до Маґворт-Гіллз, не підтверджує моєї правоти?

— Він каже розумно, — підтримав Сантера Танґуа. — Хай забирає письмена.

Однак я не збирався здаватися і вирішив втрутитися, бо на обличчі Піди було написано, що він готовий поступитися.

— Він каже розумно, — заговорив я. — Але це розумна брехня. Він зовсім не по це приїхав до Маґворт-Гіллз.

Старий вождь здригнувся, почувши звук мого голосу, немов людина, до якої долинув голос із пекла.

— Блідолиций собака знову почав гавкати, — прошипів він, — але це йому не допоможе!

— Піда, молодий вождь кайова, сказав, що Танґуа мудрий і справедливий, — продовжував я, не звертаючи уваги на шипіння старого. — Піда помилився, бо інакше б Танґуа розсудив нас справедливо.

— Піда не помилився.

— Тоді скажи, ти підозрюєш мене у брехні?

— Ні. Вбивча Рука — найнебезпечніший серед блідолицих і мій смертельний ворог, але він ніколи не говорить двома язиками, — мусив визнати Танґуа.

— Тоді вислухай мене. Ніхто, крім мене, не міг знати про існування цих письмен. Я, а не він, приїхав до Наґґет-Ціль, щоб знайти їх. Я, а не він, дістав їх зі схованки, він же тільки підглядав за мною. Сподіваюся, ти мені віриш.

— Танґуа думає, що Вбивча Рука говорить правду, але Сантер теж стверджує, що говорить правду. Як мені вчинити, щоб розсудити вас справедливо?

— Правильно робить той, хто поєднує справедливість із мудрістю. Сантер часто їздив до Наґґет-Ціль, щоб шукати там золото. Танґуа сам дозволив йому бувати в тих горах. Я кажу, що й цього разу Сантер поїхав туди шукати золото.

— Це брехня! — викрикнув Сантер.

— Це правда, — сказав я. — Нехай Танґуа запитає у тих трьох блідолицих, Сантер привів їх, щоб вони допомогли йому шукати золото.


Віннету ІІІ

Джеронімо і генерал Джордж Крук під час мирних переговорів у С’єра-Мадре. Арізона, 1886 рік. Фото Каміліуса Флая з Денверської публічної бібліотеки.


За знаком вождя Ґейтс, Клай і Саммер підійшли до вождя і підтвердили, що Сантер привів їх у володіння кайова, щоб шукати золото.

І тут Сантер зробив ще одну відчайдушну спробу заволодіти заповітом.

— Ну і що? Я їхав туди по письмена, а заодно прихопив з собою товаришів, щоб пошукати скарби. Про письмена я нічого не говорив, тому що вони стосуються тільки мене.

Слова Сантера знову вивели з рівноваги старого вождя, і він вимовив:

— Він знову каже правильно, і що мені робити?

— Виявити мудрість, — сказав я. — Нехай Сантер скаже, чи письмена мають для нього цінність.

— Звичайно, мають, — відповів Сантер. — Навіть дуже велику. Інакше я б їх так не домагався.

І тут я пустив у діло свій останній козир:

— Добре! Це тільки один листок чи більше?

— Більше, — відповів Сантер, мабуть, бачив, коли я читав заповіт.

— Скільки? Два-три-чотири-п’ять?

Сантер мовчав, адже якщо він не вгадає, то йому кінець.

— Бачите, він мовчить! — сказав я. — Він не знає.

— Я забув. Хто таке тримає у голові?

— Якщо ці письмена такі важливі для нього, він повинен точно знати, які вони і скільки їх. І навіть якби він раніше знав, а потім забув, то він точно знатиме принаймні те, чим саме написані письмена — чорнилом чи олівцем? Але я припускаю, що він і цього не скаже.

Останні слова я навмисне сказав знущальним тоном, щоб спровокувати Сантера до необдуманої відповіді. Я сподівався, що він не вгадає, бо на Дикому Заході чорнило можна було знайти лише у фортах, тож було би значно логічніше припустити, що хтось написав листа олівцем. Це припущення виявилося правильним, бо Сантер відповів на моє іронічне зауваження:

— Звичайно, я знаю це, бо таке не забувається. Письмена написані олівцем.

— Це точно? — запитав я ще раз про всяк випадок.

— Точно. Це олівець, а не чорнило!

— Добре! Хто з присутніх воїнів бачив письмена, які говорять, і вміє відрізнити написані чорнилом від написаних олівцем?

Знайшлося кілька воїнів, які наважилися провести таку експертизу. А крім того, були ще Ґейтс, Клай і Саммер. Тож я звернувся до Піди:

— Нехай юний вождь кайова витягне письмена з моєї кишені і віддасть їх на перевірку, але не показує Сантерові.

Так він і зробив, а я потурбувався про те, щоб троє білих могли побачити написане, але не прочитати. Вони оголосили, що письмена написано чорнилом, а Танґуа і Піда підтвердили це, хоча й не дуже розумілися на таких речах.

— Ви — придурки! — крикнув Сантер. — І навіщо я тільки з вами зв’язався! Ви навіть не можете відрізнити чорнило від олівця!

— Ну ми не аж такі дурні, як ви стверджуєте, — відповів йому Ґейтс. — Це було і є чорнило.

— Так, і ви по вуха застрягли у цьому чорнилі, тож не виберетеся з нього так просто!

Він не наважився сказати напряму, що вони мали би збрехати. Тоді Піда запхав заповіт назад у шкіряний футляр і звернувся до свого батька:

— Вбивча Рука переміг свого ворога. Мій батько тепер знає, чи має Сантер якісь права на ці письмена.

— Ці письмена належать не йому, а Вбивчій Руці, — відповів старий.

— Отже, вони належать мені, бо Вбивча Рука — мій полонений. Оскільки ці двоє чоловіків так сваряться за ці письмена, то вони мають бути справді важливими. Я буду добре стерегти їх і покладу до своїх ліків.

Він повільно склав заповіт і сховав його в мішечок, що висів у нього на шиї. Я перехитрував Сантера, але нічого від цього не виграв. Тепер, навіть якби мені вдалося втекти, я не зможу отримати заповіт Віннету назад. Індіанці ніколи добровільно не розлучаються зі своїми талісманами, бережуть їх як зіницю ока, а викрадача переслідують усе життя. Однак є в цьому і добрий знак: тепер і Сантер не зможе дістати заповіт, хоч його цінність в очах Сантера значно зросла. Якби заповіт залишався в мене, Сантер, мабуть, рано чи пізно таки викрав би його, поки я спав, або забрав силою, я ж був зв’язаний і не міг чинити належного опору. Тож, мабуть, зараз було краще, що заповіт опинився в юного вождя, де до нього точно не дістанеться Сантер. Сантер вдав, ніби все це перестало його цікавити, і сказав байдужим голосом:

— Ну то тримай ці письмена, якщо так хочеш! Вони тобі нічим не допоможуть, бо ж ти не вмієш читати. Для мене ці письмена були справді важливими, і я би хотів їх мати, але можу пережити це, бо знаю напам’ять, що там написано. Ходімо, друзі, нам більше нема чого тут шукати і нам слід подбати про те, де ми сьогодні заночуємо!

Сантер пішов геть. Ґейтс, Клай і Саммер слухняно пішли за ним. Ніхто не затримував їх. Справу з заповітом вирішили, тож тепер я чекав, що візьмуться до мене. Але перед тим вождь запитав свого сина:

— Вбивча Рука тримав при собі письмена, — сказав він. — Ви досі не спорожнили його кишені?

— Ні, — відповів Піда. — Він — великий воїн. Ми його вб’ємо, бо він заслужив смерть, але ми не хотіли ображати його. Ми відібрали в нього зброю, поки що цього достатньо. Після його смерті все інше й так стане моїм.

Мені здавалося, що старий не погодиться з сином і дорікне йому за надто м’яке поводження зі мною, але я помилився. Танґуа подивився на Піду і сказав:

— Молодий вождь кайова — благородний воїн, у його серці немає страху перед найнебезпечнішими ворогами, він убиває їх, але не ображає. Із часом його ім’я стане відомішим, ніж ім’я Віннету. Як нагороду за його сміливість і шляхетність я дозволю йому встромити ніж у серце Вбивчої Руки, коли блідолиций воїн втомиться від катувань і життя почне покидати його. Сини кайова будуть пишатися тим, що від руки їхнього молодого вождя упав найславетніший і мужній блідолиций воїн. А тепер зберіть раду старійшин! Нам треба вирішити, якою смертю помре білий пес. Нехай його прив’яжуть до дерева смерті.

Мене підвели до товстої ялини, біля якої були вбиті в землю стовпи, по чотири з кожного боку дерева. Про їхнє призначення я дізнався тільки ввечері. Ялину називали деревом смерті, бо до неї прив’язували засуджених на тортури. Мене прив’язали до стовбура ременями, а праворуч і ліворуч від мене сіли чотири воїни. Тим часом у вігвамі вождя старійшини племені розташувалися півколом і почали вирішувати мою долю, а простіше кажучи, добирати для мене найбільш вибагливі тортури — щоб муки були якомога тяжчими, а смерть не наставала якомога довше. Ще до початку ради до мене підійшов Піда й перевірив, чи сильно стягують мене ремені. Він вирішив, що вузли занадто тугі, послабив їх і наказав вартовим:

— Стежте за ним дуже пильно, але не мучте його. Великий вождь білих воїнів ніколи не завдавав тортур червоношкірим мужам.

І він пішов, щоб узяти участь у нараді.

В індіанському стійбищі є два найпочесніших місця: вігвам вождя і, як не дивно, стовп тортур. Мабуть, стояти біля стовпа тортур почесніше, ніж гостювати у вождя, бо таку честь ще треба заслужити. Саме тому жінки та дівчата зграйками приходили подивитися на мене. Дорослі воїни, юнаки і навіть хлопчики були занадто горді, щоб зрадити свою цікавість, і трималися віддалік. На жодному обличчі я не помітив ненависті, на них читалася тільки повага. Їм хотілося подивитися на білого, про якого вони стільки чули і чия смерть мала стати незабутнім та солодким видовищем, про яке тільки може мріяти індіанець.

Несподівано мою увагу привернула молоденька індіанка, яка, як мені здалося, ще не стала нічиєю скво. Піймавши на собі мій погляд, вона зніяковіла, вибралася з натовпу товаришок, відійшла вбік і стояла там зовсім одна, нишком поглядаючи на мене, немов соромлячись того, що опинилася серед допитливих роззяв. Вона не була красунею, але м’які риси обличчя й величезні чорні очі робили її привабливою. Її очі нагадали мені Ншо-Чі. Я кивнув їй. Вона залилася рум’янцем, відвернулася й подалась геть. Підійшовши до одного з найбільших і найбагатших вігвамів, дівчина зупинилася, ще раз глянула на мене і зникла за пологом, що закривав вхід.

— Хто ця молода дочка племені кайова? — запитав я моїх сторожів.

Їм не було заборонено розмовляти зі мною, тож один з них відповів:

— Какхо-Ото, дочка Сус-Хомаші, який ще хлопчиком отримав право носити у волоссі орлине перо. Вона тобі подобається?

— Так, — зізнався я, хоча розумів, що така розмова в моєму становищі вкрай безглузда.

— Її сестра стала скво нашого молодого вождя, — пояснив мені балакучий стражник.

— Скво Піди?

— Так.

— То вона тепер родичка Піди?

— Так. Воїн із великим пером у волоссі, якого ти побачиш на раді, — її батько.

Так і закінчилася наша дивна коротка розмова, наслідків якої я тоді не зміг би передбачити.

Нарада тривала понад дві години, потім мене відв’язали і знову привели до вігвама вождя, щоб оголосити вирок. Мені довелося вислухати довгі промови, суть яких зводилася до звинувачень за двома основними пунктами: по-перше, мене звинувачували в усіх злочинах, які колись вчинили білі проти червоношкірих, тобто в усіх смертних гріхах людства, і хотіли, щоб я один заплатив за загальним рахунком; по-друге, мені ставили за провину давню ворожнечу з Танґуа, його каліцтво, полон Піди і звільнення Сема Гоукенса.

Словом, я був смертельним ворогом, про помилування якого не могло бути й мови. Ще більше часу пішло на перелік катувань, на які мене прирекли. Я міг би пишатися ними, бо їхня кількість і добірність свідчили про те, що червоношкірі ставляться до мене мало не з забобонним трепетом. Єдиною втіхою для мене стало те, що ці милі люди не збиралися поспішати з виконанням вироку: до стійбища не повернувся ще один загін воїнів, які виїхали на полювання, тож вирішили відкласти урочистий обряд кари, щоб нікого не позбавляти нагоди побачити смерть Вбивчої Руки.

Я поводився так, як мала би поводитися людина, яка не боїться смерті, і зробив свою промову настільки лаконічною, наскільки зміг, але намагався не сказати нічого образливого для індіанців. Це суперечило традиції, бо індіанці, яких судить ворог, намагаються своїми промовами якомога сильніше розізлити мучителів, це вважається доказом відваги. Я ж був білим, до того ж знаменитим у прерії, а отже, міг не боятися, що мене можуть визнати боягузом, тому й не став знущатися з ради вождів і старійшин, а відповідав їм з гідністю, але не зухвало. До того ж кайова прийняли мене значно краще, ніж я міг очікувати, зважаючи на їхню тривалу ворожнечу з апачами. Вже й не кажу про те, що їхній молодий вождь поставився до мене великодушно, і я не відчував до них ворожнечі та ненависті.

Мої вартові отримали наказ знову прив’язати мене до дерева смерті й повели повз вігвам Сус-Хомаші. Біля входу стояла його донька Какхо-Ото. Я зупинився й запитав:

— Моя молода червоношкіра сестра теж радіє, що воїни її племені нарешті зловили злого блідолицього?

Вона знову почервоніла й відповіла:

— Вбивча Рука не злий.

— Звідки ти знаєш?

— Це всі знають.

— Чому ж ви хочете мене вбити?

— Бо ти скалічив Танґуа, а до того ж ти — вождь апачів, а не блідолиций.

— Я — блідолиций, і повік залишуся ним.

— Хіба Інчу-Чуна не зробив тебе вождем свого племені? Хіба ти не пив кров Віннету, а він твою?

— Це так, але хіба я зняв хоч один скальп із синів кайова? Хіба я сам напав на Танґуа? Мене змусили захищатися. Нехай Какхо-Ото не забуває про це.

— Вбивча Рука знає моє ім’я?

— Я дізнався, що ти — донька великого і славного воїна, тому запитав, як тебе звати. Нехай у твоєму житті буде багато зим і сонць, набагато більше, ніж годин, які мені лишилося прожити.

Я пішов до дерева. Мої вартові не заважали мені розмовляти з дівчиною, хоч іншому полоненому навряд чи дозволили б таке. Причиною такої доброзичливості була не тільки поведінка Піди і його ставлення до мене, а й те, як змінився старий вождь Танґуа, змінився не лише з віком, а й під впливом власного сина. Молоді пагони надали старому дереву нової сили, наповнили його новими соками.

Коли мене знову прив’язали до дерева, мені ніхто не набридав — не тільки воїни, але й жінки та діти трималися віддалік. Мабуть, вожді дали наказ не наближатися до мене, і я був задоволений з цього. Думаю, нікому не подобається відчувати себе виставленою на показ дичиною.

Потім я побачив Какхо-Ото. Вона вийшла з вігвама з глиняною мискою в руках і підійшла до мене.

— Мій батько дозволив мені принести тобі їжу. Ти приймеш мій подарунок?

— З радістю, — відповів я. — Але я не можу їсти: у мене зв’язані руки.

— Я погодую тебе.

Вона взяла ножа й почала наколювати на його вістря дрібно нарізане печене м’ясо бізона і шматок за шматком підносити його мені до рота. Молоденька індіанка годувала Вбивчу Руку, як дитину! Попри всю безглуздість мого становища, я ледь стримувався, щоб не розреготатися. Хоча дівчині, яка так милосердно поставилася до мене, годувати засудженого до смерті не здавалося чимось особливим.

Мої стражники з серйозним виглядом спостерігали за нами. Коли я проковтнув останній шматок м’яса, один з них вирішив сказати дівчині щось приємне і промовив:

— Какхо-Ото подобається Вбивчій Руці.

Дівчина глянула на мене своїми темними глибокими очима, і я відчув, що червонію точно так само, як раніше вона. Не сказавши ні слова, вона відвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася й запитала:

— Воїн кайова сказав правду?

— Він запитав мене, чи подобаєшся ти мені, і я відповів, що так, — не став відпиратися я.

Вона пішла, і я взявся дорікати моєму балакучому стражникові, що, втім, було йому цілком байдуже.

Після обіду я побачив між вігвамами Ґейтса.

— Чи можу я поговорити з тим блідолицим? — звернувся я до вартового.

— Так, але якщо заговорите про втечу, я прожену його геть, — відповів воїн.

— Нехай мій брат не тривожиться.

Я покликав Ґейтса, і він повільно рушив до мене, озираючись по боках, немов людина, яка робить щось недозволене.

— Ближче! Підійдіть ближче! — попросив я його. — Чи вам заборонили говорити зі мною?

— Боюся, щоб містер Сантер нас не побачив, — зізнався Ґейтс. — Він не хоче, щоб ми розмовляли.

— Він так сказав?

— Так.

— Зрозуміло. Він побоюється, що я відкрию вам очі на його справжнє обличчя.

— Ви й далі помиляєтеся щодо нього, містере Вбивча Рука.

— Не я, а ви!

— Він — джентльмен!

— Ви цього не можете довести, а от я дуже легко можу засвідчити протилежне.

— Я не хочу нічого чути. У вас із ним давні порахунки, тому й ставитеся до нього вороже.

— Це правда. Настільки вороже, що він має всі підстави мене боятися.

— Боятися вас? Не ображайтеся на мене, сер, але мені здається, що вас уже можна не боятися.

— Тільки тому, що мене засудили до смерті?

— Так.

— Хто як не я добре знає, що між вироком і фактом є вагома різниця і не менш вагома відстань у часі. Я вже стільки разів мав померти, а, як бачите, все ще живий. Скажіть мені краще, ви й справді вірите, що Вбивча Рука такий негідник, яким його уявляє Сантер?

— Я можу вірити тільки одному з вас. Ви — вороги, а хто з вас правий, мене мало хвилює.

— То не треба було бодай обманювати мене!

— Коли ж я обдурив вас?

— У Маґворт-Гіллз, коли приховали від мене, що кайова їдуть до могил. Якби ви були чесною людиною, я б не стояв тут.

— Але ви перший збрехали нам!

— Як і коли?

— Ви назвалися ім’ям Джонс!

— І це ви називаєте обманом?

— Так.

— Брехня переслідує єдину мету — отримання вигоди, я ж від вигаданого імені нічого не виграв. Це була навіть не хитрість, а звичайна обережність. Сантер убив не одну людину. Він — зухвалий і небезпечний злочинець, який намагався мене вбити. Ви ж були його товаришами. Судіть самі, чи міг я тоді відкритися вам?

— А все ж ви не повинні були нічого від нас приховувати. Ми не заслужили вашої недовіри.

— А довіри — тим більше! Ви — люди недосвідчені, принаймні у порівнянні з таким вестменом, як я. Я знав, що вас найняв Сантер, тому мені мимоволі довелося приховати від вас правду і придивитися до вас. Як же я міг відкрито назвати своє ім’я, якщо ви на всі лади розхвалювали мого найлютішого ворога?

— Гм, — пробурмотів він.

— Гм? Не сердьтеся, але якщо ви досі сумніваєтеся у правдивості моїх слів, то мені годі вас зрозуміти.

— Але якби ви тоді представилися своїм справжнім ім’ям, ми б повірили вам і стали б на ваш бік.

— Ви — дуже недосвідчені люди, це правда. Принаймні на думку справжнього вестмена, такого, як я. А до того ж вас найняв Сантер, якого ви захвалювали до небес, то як я міг назвати вам своє справжнє ім’я?

— Але якби ви його назвали, ми б вам повірили!

— Ні!

— Так!

— Ні! І я можу довести це.

— Чим?

— Тепер ви знаєте, що я — Вбивча Рука. Повірте мені і станьте на мій бік.

— Пізно, сер, ви самі винні в тому, що сталося, бо обдурили нас.

— Не намагайтеся викрутитися. Невже ви не переконалися в тому, що Сантер аж палає бажанням убити мене?

— Він не бажає вам зла.

— Хто це сказав?

— Він сам сказав це.

— Коли?

— От недавно він знову повторив це.

— Як я не намагаюся довести вам, що в Сантера нечесні наміри, ви мені не вірите, хоча будь-який вестмен на вашому місці вже давно вважав би своїм прямим обов’язком покинути його й допомогти мені, полоненому, якому загрожує небезпека.

— Сантер сказав, що хоче врятувати вас.

— Брехня! Сантер заворожив вас, і ви прозрієте занадто пізно.

— Вам нема чого турбуватися через нас. І ми нічого поганого не зробили Сантерові, не вистежували його й не намагалися вбити, тому нам нема чого боятися.

— Ви все ще сподіваєтеся знайти золото?

— Так.

— То майте на увазі — у Маґворт-Гіллз його більше немає.

— Зате є в іншому місці.

— В якому?

— Ми ще не знаємо, але рано чи пізно дізнаємося.

— Від кого?

— Нам скаже про це Сантер.

— Але досі ні словом, ні знаком він не натякнув вам, де збирається шукати золото?

— Ні.

— Вам потрібні ще докази, що він вас за дурнів має?

— Але ж не може він сказати нам те, чого й сам ще не знає!

— Він знає, і навіть дуже добре знає, як відшукати місце, де тепер заховане золото.

— Якщо ви так говорите, це означає, що й ви знаєте це місце.

— Звичайно, знаю!

— То скажіть мені!

— На жаль, ніяк не можу.

— Ось вона, ваша чесність. Як же ми можемо стати на ваш бік?

— Буду з вами відвертий. Ви самі бачите, що ми не довіряємо одне одному, тому ви не маєте чим мені дорікнути. Ви самі змушуєте мене зберігати таємницю. Де ви оселилися?

— Ми живемо вчотирьох в одному вігвамі, який вибрав для нас Сантер.

— І Сантер живе з вами?

— Так.

— А де саме розташований ваш вігвам?

— Біля вігвама Піди.

— Дивно! Сантер сам вибрав його?

— Так. Танґуа дозволив йому жити, де він захоче.

— І він оселився коло молодого вождя, який ставиться до нього не надто привітно? Бережіться! Якщо Сантер раптом зникне зі стійбища і кине вас тут, я за ваші скальпи і ламаного шеляга не дам.

— Але чому?

— Зараз вони якось миряться з вашою присутністю, але потім можуть вважати вас ворогами, і якщо вас захочуть поставити до стовпа тортур поруч зі мною, навіть мені буде важко врятувати вас.

— Вам… нас… врятувати? — здивувався він. — Містере Вбивча Рука, ви говорите так, ніби добровільно прийшли сюди.

— У мене є на те вагомі причини, повірте…

— Чорт забирай! — перебив він мене. — Зараз він побачить, що я балакаю з вами.

І справді, з-поміж вігвамів вийшов Сантер, побачив Ґейтса коло мене і швидким кроком попрямував до нас. Його обличчя палало люттю.

— Е-е-е, та ви його боїтеся, хоча й намагаєтеся переконати мене, що між вами дружба й повна довіра, — зауважив я.

— Нікого я не боюся, просто містер Сантер не хоче, щоб ми розмовляли з вами, — виправдовувався Ґейтс.

— Поспішайте, містере Ґейтсе, біжіть йому назустріч і вибачтеся за свій непослух.

— Чого вам тут треба, Ґейтсе? — накинувся Сантер на свого товариша. — Хто дозволив вам заводити розмову з Вбивчою Рукою?

— Я випадково тут проходив, і він покликав мене, — мляво захищався Ґейтс.

— Випадково? Зарубайте собі на носі — я ненавиджу випадковості! Ідіть зі мною!

— Але, містере Сантере, я ж не дитина…

— Замовкніть! Ідіть за мною!

Він ухопив Ґейтса за руку і потягнув за собою. Цей негідник умів брехати як ніхто, і йому вдалося так задурити голову цим людям, що вони в усьому слухалися його і покірно виконували усякі його накази. Але найгірше, що вони навіть не намагалися чинити опір.

Мої стражники трохи розуміли англійську. Вони прислухалися до моєї бесіди з Ґейтсом, й один із них, той, хто охоче відповідав на мої запитання, сказав:

— Якщо вівці йдуть за вовком, то він з’їсть їх, коли зголодніє. Чому вони не вірять застереженням Вбивчої Руки, який бажає їм добра?

Незабаром з’явився Піда, щоб перевірити надійність ременів і дізнатися, чи немає у мене прохань.

— Напевно, Вбивча Рука вже втомився стояти. На ніч його покладуть між цими стовпами, — сказав він, показуючи на вкопані в землю стовпи, про які я вже згадував. — А може, він хоче лягти просто зараз?

— Ні, я ще можу стояти, — відповів я. — У мене є одне прохання.

— Скажи мені, і якщо я зможу, то охоче виконаю його.

— Прошу тебе: стережися Сантера.

— Сантера? Він — хробак і слимак. Так вважає Піда, син вождя Танґуа.

— Я згоден з тобою, але сусідство з хробаками може бути небезпечним навіть для могутнього дуба. Я чув, що він оселився поряд з тобою.

— Так, сусідній вігвам був вільний.

— Остерігайся, щоб він не зайшов у твій.

— Я вижену його, як пса.

— Ти проженеш його, якщо він прийде до тебе відкрито, а якщо він прокрадеться потай?

— Йому не вдасться увійти непоміченим.

— А якщо тебе не буде у вігвамі?

— У ньому завжди сидить моя скво. Вона прожене Сантера.

— Він хоче отримати письмена.

— Він їх не отримає.

— Я знаю, що ти не віддаси їх добровільно, але чи зможеш ти перешкодити йому викрасти письмена?

— Навіть якщо Сантерові вдасться таємно проникнути в мій вігвам, він нічого не знайде.

— Сподіваюся, що так воно й буде. Ти дозволиш мені ще раз поглянути на ці письмена?

— Ти вже прочитав їх.

— Я не встиг, мені завадив Сантер.

— Уже темніє. Я принесу їх тобі завтра, щойно розвидниться, і буду тримати перед твоїми очима, скільки знадобиться.

— Дякую тобі. Ще я хотів попередити, що Сантер постарається викрасти у тебе мою зброю. Сховай її надійно.

— Твоя зброя знаменита, тож не дивно, що він хоче мати її. Але навіть якби йому вдалося проникнути у мій вігвам удень, він не побачить зброї. Твої рушниці загорнуті в ковдри й лежать під моїм ложем. Вони мої. Я буду твоїм спадкоємцем, і до мене перейде слава Вбивчої Руки, тому що він виконає моє прохання.

— Охоче, якщо тільки зможу.

— Я роздивився твої рушниці і зрозумів, що вмію стріляти тільки з однієї. Чи погодишся ти перед смертю навчити мене, як користуватися твоїм штуцером?

— Добре.

— Вбивча Рука — шляхетний воїн. Дякую тобі. Ти міг відмовитися виконати моє прохання, але ти погодився. За все, що ти зробив для мене, я докладу всіх зусиль, щоб ти мав усе, чого захочеш, до того моменту, поки не почнуться твої муки.

Він пішов, навіть не підозрюючи, що вселив надію в моє серце.

А коли сказати по щирості, то досі я сподівався скористатися тим, що Ґейтс, Клай і Саммер були вільними у стійбищі кайова. Навіть якщо вони не були моїми друзями, то були білими. Якби я зауважив з їхнього боку хоч найменшу готовність допомогти мені, я б примудрився звільнити руки від пут, і тоді ніхто не зміг би перешкодити мені втекти. На жаль, від цієї думки довелося відмовитися. Після розмови з Ґейтсом мені стало ясно, що покладатися на нього та його товаришів не варт.

Отже, я міг сподіватися лише на себе. Але точно, постановив я собі, не здаватися. Я не сумнівався, що так чи інакше мені вдасться уникнути тяжкої смерті. Для порятунку мені бракувало дрібниці: звільнити одну руку і добути ніж! Невже мені, Вбивчій Руці, це не вдасться? Це не здавалося нездійсненним завданням, і навіть не надто важким. Я згадав про червоношкіру дівчину. Вона явно співчувала мені, а я знав, що багатьом, дуже багатьом білим пощастило скористатися симпатією індіанських жінок і втекти з полону. У кожному разі я не міг дозволити собі покірно чекати смерті й був готовий на все.

І ось тоді, коли я весь поринув у думки про втечу, до мене звернувся Піда з проханням навчити його стріляти зі штуцера. Кращого збігу обставин годі було й уявити. Молодому вождеві доведеться розв’язати мені руки, щоб я показав йому, як треба заряджати рушницю. Одним рухом я вихоплю ніж з-за його пояса, розріжу ремені, що стягують ноги, і буду вільний. До того ж у мене в руках буде мій чудовий штуцер на двадцять п’ять набоїв. Надія, правда, була невелика, але ж доведеться просто ризикнути життям, а воно, як подумати, уже й так мені не належало.

Звичайно, набагато краще було б утекти потай, не підставляючи себе під кулі червоношкірих. Але як це зробити? Я гарячково шукав вихід, але наразі нічого путнього на думку не спадало. Я вирішив не поспішати з рішенням, часу я ще трохи мав.

Я згадав про те, що вночі вже зможу лежати! Довкола дерева вбили в землю шістнадцять кілків, по чотири з кожного боку. Цих кілків було би достатньо для чотирьох полонених, і з порядку їхнього розташування я побачив, як саме до них прив’язували людей. Якщо полоненого прив’язують лежачи, то ноги й руки йому доводиться тримати широко розкинутими, це доволі незручне положення, і навряд чи так вдасться заснути. Зате індіанці матимуть певність, що бранець не втече.

Тим часом зовсім стемніло і біля вігвамів почали розпалювати багаття. Індіанки готували вечерю. Моя нова знайома знову принесла мені їсти. І цього разу їй довелося умовляти батька, щоб той отримав згоду старого вождя. Ми майже не розмовляли, я тільки подякував їй за доброту, і вона відразу пішла. Незабаром мої стражники теж покинули мене, а на їхнє місце заступили двоє інших. Я запитав, коли зможу лягти, і вони відповіли, що чекають на Піду, який хоче особисто перевірити надійність вузлів та ременів.

Однак раніше за молодого вождя до мене прийшов чоловік, якого я не чекав, — Одне Перо, батько Какхо-Ото. Він довго мовчки дивився на мене, а потім наказав стражникам:

— Нехай мої брати залишать нас наодинці, поки я не покличу їх.

Мої вартові миттю виконали наказ, а я зробив висновок, що старий мав велику владу й повагу одноплемінників, хоч і не був вождем. Коли вони пішли, Одне Перо сів переді мною навпочіпки і знову мовчки розглядав мене. Нарешті він урочисто промовив:

— Блідолиці живуть по той бік Великої Солоної Води, і хоч у них було багато землі, вони припливли до нас у величезних човнах, щоб заволодіти нашими горами й долинами.

Він знову замовк. Правила індіанського красномовства вимагають, щоб кожна важлива розмова з білою людиною починалася з розлогого вступу, у якому слід перелічити всі гріхи блідолицих. Я терпляче чекав, коли він закінчить звинувачувати білих і перейде до суті. Я майже здогадувався, що саме він хотів сказати мені, і це давало мені надію. А тим часом він провадив далі:

— Індіанські мужі зустріли білих привітно, як братів, але отримали у відповідь чорну невдячність, грабунок і вбивства.

Він знову замовк. Я теж мовчав.

— І сьогодні вони думають тільки про те, як обдурити нас і зігнати нас із земель, якими завжди володіли наші предки. Якщо їм не вдається домогтися свого хитрістю, вони застосовують силу.

Чергова пауза.

— Якщо червоношкірий чоловік зустрічає білого, він може бути цілком певен у тому, що перед ним — його смертельний ворог. Хіба є серед блідолицих люди, які не бажали б нам зла?

Тепер я здогадався, про що йшлося старому. Річ була в мені. Коли я й цього разу не відповів йому, він запитав мене прямо:

— Вбивча Рука не бажає говорити зі мною? Хіба я не кажу правду про блідолицих?

— Так, Одне Перо каже правду.

— Блідолиці — наші вороги?

— Так.

— Хіба не всі блідолиці бажають нам зла?

— Ні, не всі, — сказав я.

— Нехай Вбивча Рука назве хоч одного з них.

— Я міг би назвати багато імен, але не зроблю цього. Якщо ти ширше розплющиш очі, то неодмінно побачиш одного з них.

— Я бачу лише Вбивчу Руку.

— Його я й мав на увазі.

— Ти хочеш сказати, що Вбивча Рука ставиться до нас не так вороже, як інші блідолиці?

— Не так.

— Справді? — здивовано запитав він, бо моя відповідь зруйнувала всю його промову.

— Мій червоношкірий брат використав слова, які неправильно називають речі.

— Які це слова?

— Що я ставлюся до індіанців не так вороже, як інші блідолиці. А я взагалі не ставлюся до вас вороже.

— Хіба ти не вбив і не поранив жодного червоношкірого?

— Так, але лише тоді, коли мені доводилося захищати своє життя. Я давно довів, що не бажаю зла червоношкірим. Я зовсім не ворог, а, навпаки, — друг. І я не раз довів це. Я безліч разів допомагав вам у боротьбі проти білих! Якщо ти справедливий, то маєш погодитися зі мною.

— Сус-Хомаші — справедливий.

— Згадай про Віннету. Ми були з ним братами. Хіба Віннету не був червоношкірим воїном?

— Він був великим червоношкірим воїном, хоча й нашим ворогом.

— Він не хотів бути вашим ворогом, але ви змусили його стати ним. Він любив усіх індіанців і намагався жити в мирі з усіма, але ви хотіли воювати між собою. Скільки разів він намагався примирити племена, які стали на стежку війни! Все, що ми з ним робили, робили з любові до червоношкірих.

Я навмисне говорив так само повільно й урочисто, як Одне Перо. Коли я замовк, він нахилив голову й кілька хвилин мовчав. Потім став переді мною на весь зріст і відповів:

— Вбивча Рука не збрехав. Сус-Хомаші — справедливий і погоджується навіть з ворогом, якщо той каже правду. Якби всі індіанці були схожі на Віннету, а білі — на Вбивчу Руку, ми жили б, як брати, і любили б один одного, а на землі вистачило б місця для всіх наших синів і дочок. Але подавати приклад, який ніхто не наслідує, — небезпечно. Віннету загинув від кулі, а Вбивча Рука помре біля стовпа тортур.

Тільки тепер Одне Перо вирішив, що час закінчувати вступ і переходити до справи. Я не квапив його й мовчав.

— Вбивча Рука прославив своє ім’я, тому йому доведеться пройти через страшні муки, перш ніж він потрапить до Країни вічного полювання. Хіба дозволить він своїм ворогам побачити його слабкість?

— Ні. Якщо мені судилося померти, я зустріну смерть як воїн, якому спорудять могилу слави.

— Ти кажеш «якщо мені судилося померти»! Невже ти думаєш, що можеш уникнути смерті?

— Так.

— Ти говориш дуже правдиво!

— Ти хочеш, щоб я брехав тобі?

— Ні, але ти не приховуєш, що хочеш утекти?

— Я завжди кажу правду.

— Висловити таку правду — велика відвага!

— Я ніколи не був боягузом.

Моя відвертість здивувала його.

— Уфф! Уфф! — вигукнув він, звівши руки до неба. — Сини кайова досі ставилися до тебе поблажливо, але тепер я бачу, що з тобою треба поводитися суворо!

— Я не боюся суворості й пишаюся тим, що сказав тобі правду. Ніхто інший не наважився б говорити з тобою так відверто.

— Вбивча Рука каже правду. Нікому не вистачило би сміливості зізнатися, що він збирається утекти. Вбивча Рука не просто сміливий, він зухвалий!

— Ні. Людина буває зухвалою від відчаю, коли їй нічого втрачати. Моя відвертість має інші причини.

— Які?

— Я не можу тобі сказати, ти маєш сам здогадатися.

Одне Перо хотів врятувати мене, запропонувавши власну дочку за дружину. Якби я став чоловіком індіанки, я отримав би свободу, але був би змушений стати кайова. Про це не могло бути й мови, тому я змушений був відхилити пропозицію Одного Пера, але так, щоб індіанець не образився. Це й було головною причиною моєї відвертості. Я натякав йому на те, що здатен сам врятувати своє життя, не вдаючись до шлюбу з індіанкою.

Однак Одне Перо не здогадався про справжній зміст моїх слів і зверхньо провадив своє:

— Вбивча Рука просто хоче змусити нас хвилюватися, бо знає, що втекти йому не вдасться. Напевно, гордість воїна не дозволяє йому зізнатися, що в нього немає шансів. Однак ти не зможеш перехитрувати мене.

— Я певен, що втечу!

— Ні. Ти помреш тут, біля стовпа тортур!

— Я втечу!

— Якби я вважав, що в тебе є можливість втекти, я сам день і ніч сидів би поруч з тобою й охороняв би тебе. Але ти таки можеш уникнути смерті.

— Яким чином? — запитав я, розуміючи, що вже не можу перешкодити Одному Перу виконати його намір.

— З моєю допомогою.

— Я не потребую нічиєї допомоги!

— Хіба можна відмовлятися від допомоги, якщо йдеться про життя і смерть? Твоя гордість ще більша, ніж я думав, вона настільки велика, що ти навіть не думаєш про подяку. Але я й не вимагаю, щоб ти дякував мені. Я тільки хочу, щоб ти став вільним. Моя дочка Темні Коси дуже жаліє тебе.

— Ти хочеш сказати, що я не мужній воїн, а гідна співчуття людина? Співчуття ображає!

Я говорив навмисно грубо, щоб востаннє спробувати зупинити його, але мені не вдалося. Індіанець м’яко відповів:

— Ні я, ні моя донька не хотіли образити тебе. Вона багато чула про тебе і знає, що Вбивча Рука — найсміливіший воїн серед своїх білих побратимів. Вона хоче врятувати тебе.

— У неї добре серце, але їй не вистачить сил врятувати мене.

— Це не так важко, як ти думаєш.

— Ти помиляєшся.

— Ти знаєш багато звичаїв червоношкірих людей, але цей тобі запевне невідомий. Ми розповімо тобі про нього, і ти погодишся на це. Адже ти сказав, що Темні Коси тобі подобається.

— Ти знову помиляєшся. Я нічого їй не говорив.

— Вона сама мені зізналася. А моя донька ніколи не каже неправди.

— Тут якась помилка. Вона носила мені їсти, і охоронець запитав мене, чи вона мені подобається. Я сказав, що так. От і все.

— Цього достатньо. Вона тобі сподобалася. За законом червоношкірих, той, хто візьме за дружину доньку червоношкірого, стає сином племені.

— Я знаю цей закон.

— Він стає сином племені, навіть якщо раніше був ворогом або полоненим. Йому прощають провину і дарують життя.

— Це я теж знаю.

— Йому пробачають усі провини і дарують життя.

— І це я знаю.

— Тоді ти розумієш, що я хочу сказати.

— Так, я тебе розумію.

— Ти сказав, що моя дочка подобається тобі. Ти подобаєшся їй. Чи згоден ти, щоб вона стала твоєю скво?

— Ні.

Залягла гнітюча тиша. Червоношкірий не чекав від мене такої відповіді. Він ніяк не міг втямити, чому засуджений на смерть відкидає одну з найвродливіших дівчат племені, дочку шановного воїна.

— Чому? — коротко запитав Одне Перо після довгого мовчання.

Невже я міг відкрити йому справжні причини моєї відмови?! Прямо сказати, що освічений європеєць ніколи не зважиться перекреслити все своє майбутнє задля простої червоношкірої дівчини, що шлюб з нею не принесе щастя ні мені, ні їй? Я не хотів йому пояснювати, що Вбивча Рука не належить до тих блідолицих, які одружуються з червоношкірими скво, щоб незабаром кинути їх, і що дуже часто вони мають таку дружину майже в кожному племені. Слід було знайти зрозумілий для нього і благородний в його очах привід для відмови.

— Мій індіанський брат сказав, — почав я здалеку, — що вважає мене великим воїном. Мені здається, що він сказав неправду.

— Ти справді великий воїн.

— Але ти ж хочеш, щоб я отримав життя в подарунок від жінки! Хіба ти погодився б на таке?

— Уфф! — вигукнув він і замовк. Очевидність моєї причини вразила його.

Потім він запитав:

— Ти хочеш стати моїм другом?

— Я буду пишатися дружбою з тобою.

— А що ти думаєш про мою молодшу дочку Темні Коси?

— Вона найкрасивіша квітка серед дочок кайова.

— Чи заслуговує вона того, щоб одружитися з нею?

— Кожен воїн, якому ти дозволиш стати її чоловіком, буде щасливий привести її у свій вігвам.

— Отже, ти відмовив їй не через зневагу?

— Звичайно, що ні. Твоя дочка — красуня. Вона подобається мені, але Вбивча Рука повинен сам захищати своє життя і боротися за нього, а не отримати його з рук жінки.

— Уфф! — із повагою повторив Одне Перо, а я говорив далі:

— Невже ти думаєш, що Вбивча Рука погодиться на це, щоб потім з нього насміхалися? Щоб біля кожного вогнища у прерії розповідали про те, якою ціною він купив свободу?

— Ні.

— Ти вважаєш, що Вбивча Рука може дозволити, щоб про нього говорили, що він утік від обіймів смерті в обійми молодої і красивої скво?

— Ні.

— Хіба не повинен я підтримувати славу свого імені і берегти честь навіть ціною власного життя?

— Ти зобов’язаний вчинити так.

— Тепер ти розумієш, чому я сказав тобі «ні»? Я вдячний тобі і твоїй прекрасній дочці за вашу доброту і хотів би віддячитися не лише словами.

— Уфф! Уфф! Вбивча Рука — справжній воїн. Мені дуже шкода, що він повинен померти. Я підказав йому єдиноможливий шлях до порятунку, але тепер бачу, що справді мужній чоловік не може піти цим шляхом, не втративши честі. Коли я передам його слова своїй доньці, вона теж не образиться на Вбивчу Руку.

— Так, розкажи їй усе! Я не хотів би, щоб вона подумала, ніби я відмовився взяти її в мій вігвам з інших причин.

— Темні Коси ще більше покохає тебе. Коли ти будеш терпіти смертельні муки й усі інші будуть дивитися на тебе й радіти, вона сяде в темному кутку вігвама і закриє своє обличчя. Хуґ! Я все сказав.

Одне Перо підвівся й пішов. Відразу з’явилися охоронці й поставали на свої місця довкола мене.

Слава Богу, один бій я виграв! Це був невидимий для мореплавця підводний камінь, який пробиває днище корабля і руйнує всі надії на щасливий кінець плавання. Якби Одне Перо почувався ображеним, якби моя відмова розпалила в ньому почуття помсти, я став би його особистим ворогом. Червоношкірий був би здатний виконати свою погрозу і стерегти мене як зіницю ока вдень і вночі.

Незабаром прийшов Піда, і мене «поклали» спати. Мене розтягнули між чотирма стовпами, прив’язали до них руки й ноги, а під голову підсунули згорнуту ковдру.

Щойно Піда пішов геть, мене відвідав новий гість, якому я дуже зрадів. Цей був мій кінь, який щипав травичку неподалік від мене. Він відмовився йти в табун і весь час блукав поблизу. Обнюхавши мене з ніг до голови, мустанг ліг поруч. Стражники не прогнали його.

Відданість коня втішила мене. Якщо мені справді вдасться звільнитися, то не доведеться витрачати часу на пошуки коня, до того ж мій кінь був швидшим навіть за коня Піди.

Як я й думав, заснути було неможливо. Розтягнуті руки й ноги заніміли, почали нити суглоби. Час від часу я занурювався в сон, наче провалювався в чорну діру, але майже відразу прокидався. На світанку мене знову прив’язали до дерева, і мені здалося, що я воскрес. Якщо так триватиме кілька ночей поспіль, то я почуватимуся дуже знесиленим, але я не міг дозволити собі поскаржитися, бо славному воїнові не годиться нарікати на таку дрібницю, як безсоння.

Я з цікавістю чекав, хто ж мені принесе їжу. Темні Коси? Навряд. Я відмовив їй і її батькові. Напевно, вона образилася на мене і більше не прийде.

Але вона прийшла і знову нагодувала мене зі своїх рук. Дівчина не вимовила ні слова і тільки дивилася на мене своїми темними сумними очима, в яких читалися жаль і захоплення.

Слідом за нею з’явився Піда, щоб подивитися, як я почуваюся, й розповісти, що разом з іншими воїнами їде на полювання і повернеться аж по обіді. Незабаром після цього я побачив, як воїни вирушили до прерії.

Минуло кілька годин, і я побачив між деревами Сантера, він ішов з рушницею на плечі й з осідланим конем, якого вів за вуздечку. Він зупинився переді мною й почав розглядати мене зі зверхньою посмішкою.

— Як бачиш, я теж зібрався на полювання і вважаю за свій обов’язок повідомити тебе про це. Мабуть, дорогою я зустріну Піду, який так добре ставиться до тебе й так погано — до мене.

Він замовк, чекаючи моєї відповіді, а я прикинувся, що не бачу й не чую його.

— Ти що, глухий?

Я мовчав.

— Повір, я страшно засмучений тим, що сталося, і не так через тебе, як через себе.

І він знущально погладив мене по плечу.

— Геть звідси, негіднику! — гаркнув я.

— О, а я вже думав, що ти відівчився не лише слухати, а й говорити. Це дуже добре, тому що мені хотілося розпитати тебе про одну річ.

Він розглядав мене зі зверхньою міною. На його обличчі з’явилося щось диявольське, і я раптом зрозумів, що він задумав чергову підлість.

— Я хотів тебе дещо запитати і думаю, що ти охоче відповіси мені. Ха-ха-ха!

Він вичікувально подивився на мене, але я знову промовчав. Тоді він ще раз засміявся:

— Мені подобається ця картинка: знаменитий мисливець Вбивча Рука стоїть біля дерева смерті, а негідник Сантер гуляє на волі! Але буде ще цікавіше, повір мені. Ти часом не знаєш такого місця, ялинового лісу чи чогось на зразок, під назвою Індельче-Чіль?

Якби моє тіло не було туго сповите ременями, я би здригнувся. Це слово було згадане в заповіті Віннету. Я вдивлявся у Сантера.

— Ну чого ти так на мене дивишся, немов у тебе замість очей наконечники стріл? — він знову розреготався. — Я знаю, що це означає Темна Вода, але не знаю, де це.

— Як ти про це довідався?! — вигукнув я.

— Не варто ставити питання. Краще відповідай на мої. Там неподалік ще є Тсе-Шош.

— Тисяча чортів! Я…

— Зачекай, не кричи так голосно, — обірвав мене він. — Ти мені тільки шепни на вухо, де це місце, а про решту я сам подбаю. І ще одне місце Декліл-То, здається.

— Негідник! — закричав я, немов поранений ведмідь. — Лист!

— Так-так, лист! Він у мене! — знущально засміявся Сантер.

— Ти обікрав Піду!

— Обікрав? Ну що ти! Я лише взяв своє. Лист тепер у мене разом з усім рештою, — і він поплескав себе по кишенях.

— Тримайте його! — крикнув я моїм стражникам.

— Мене? — засміявся Сантер, скочивши на коня. — Спробуйте.

— Хапайте його! — шаленів я. — Він обікрав молодого вождя! Не дайте йому піти! Він…

Ремінь на моїй шиї стиснувся, і слова застрягли у мене в горлі. Я рвався уперед нелюдським зусиллям, але пута надійно тримали мене. Сантер швидко віддалявся. Стражники схопилися на ноги, але тільки безглуздо витріщалися на нас, не розуміючи, що ж відбувається.

Заповіт Віннету! Сантер викрав його! Злодій тікав у прерію, а ніхто й не думав переслідувати його! Як же я тепер дізнаюся останню волю мого брата?!

Божевільна лють охопила мене. Останнім зусиллям я напружив руки й відчув, що ось-ось мої м’язи розірвуться від напруги. Але розірвався ремінь, і я несподівано впав обличчям на землю.

— Уфф! Уфф! — хором вигукнули стражники. — Він розірвав ремені! — і кинулися до мене.

— Пустіть мене! — кричав я. — Я не збираюся тікати, я хочу зловити Сантера, він обікрав Піду!

Мої крики перелякали все стійбище. З усіх боків до мене бігли чоловіки, і кожен вважав своїм обов’язком схопити мене і стримати, що не було складно, оскільки мої ноги все ще були зв’язані. Безліч рук простягнулося до мене, мене підняли і знову притулили до дерева. Від люті я роздавав удари направо і наліво, кілька червоношкірих впало на землю непритомними, але врешті мене знову зв’язали.

Індіанці стояли навколо, потираючи забиті місця, і з подивом розглядали мене. Вони не злилися на мене за удари, а, навпаки, були сповнені здивування, як же мені вдалося розірвати пута, вони розглядали шматочки й передавали з рук у руки.

— Уфф! Уфф! Він розірвав ремінь. Бізон не зміг би зірватися з такого.

Моя лють минала, і я почав відчувати біль: перш ніж розірватися, ремінь розрізав мені м’язи мало не до кістки.

— Чому ви стоїте тут? — намагався я перекричати гул голосів. — Хіба ви не зрозуміли, що я сказав? Сантер обікрав Піду! Швидше сідайте на коней і доженіть його!

Як і слід було очікувати, ніхто з них не послухався мене. Нарешті з’явилася людина розумніша за інших — Одне Перо. Перед ним розступилися, він підійшов до мене й запитав, що сталося. Я розповів.

— Ти стверджуєш, що Сантер викрав письмена? — перепитував він, не розуміючи причини мого хвилювання.

— Так! Ти ж сам чув, як старий вождь наказав Піді зберігати письмена!

— Так. І ти переконаний, що Сантер викрав письмена, утік і не збирається повертатися?

— Упевнений.

— У такому разі ми повинні запитати Танґуа, що нам робити. Він вождь, і йому вирішувати.

— Питайте! Тільки швидше!

Але Одне Перо не поспішав. Він усе ще вагався, розглядав розірваний мною ремінь, похитував головою і примовляв:

— Уфф! йому недарма дали ім’я Вбивча Рука. І такий воїн повинен померти! Чому він не індіанець, чому він не кайова, а блідолиций!

Потім він нарешті пішов, забравши з собою шматки ременя. Всі, крім моїх охоронців, пішли за ним.

З величезним нетерпінням і занепокоєнням я чекав, коли червоношкірі помчать за злодієм. Але, на жаль, не бачив жодних приготувань. Життя стійбища незабаром повернулося у своє звичне, спокійне і розмірене русло. Я був неймовірно розлючений і попросив охоронців дізнатися, що ж відбувається. Оскільки вони не могли відійти від мене ні на мить, то покликали воїна, який проходив неподалік, і попросили запитати. Той повернувся з повідомленням, що Танґуа не віддав наказу переслідувати Сантера. Оскільки Піда не вміє читати, то письмена, на думку вождя, не дуже йому потрібні.

Від люті я так скреготав зубами, що вартові злякано поглядали на мене. Цілком можливо, що мені знову вдалося б розірвати ремені, попри біль у порізаних руках, але навіщо? Хіба я міг виправити те, що трапилося? Слід було змиритися з долею, і врешті-решт я заспокоївся, якщо не внутрішньо, то бодай зовні. Однак у мені визріло рішення використати найменшу нагоду для втечі, навіть якщо вона буде пов’язана з неймовірними труднощами та небезпеками.

Так минуло зо три години, аж раптом до мене долетів пронизливий жіночий крик. Я подивився туди, звідки почув його, і побачив Какхо-Ото, яка біжить до батькового вігвама. Вона зникла за пологом, але за хвилину знову вибігла назовні, тепер у супроводі Одного Пера. Всі, хто опинився поруч, побігли за ними. Сталося щось надзвичайне.

Через п’ять хвилин знову з’явився Одне Перо й побіг просто до мене. Він зупинився й навіть не подбав про те, щоб стати в імпозантну позу, як робив зазвичай, а з наскоку, не в змозі стримувати свої почуття, вигукнув:

— Вбивча Рука вміє все! Чи може він вилікувати людину?

— Так, — відповів я, сподіваючись, що мене відпровадять до хворого і хоч на якийсь час знімуть пута.

— Чи можеш ти воскресити померлого?

— Хто помер?

— Моя донька.

— Твоя донька? Темні Коси? — перепитав я злякано і здивовано, бо кілька хвилин тому бачив, як вона бігла повз мене.

— Ні, її сестра, скво молодого вождя Піди. Вона лежить на землі зв’язана й не рухається. Наш шаман каже, що вона померла. Її убив Сантер. Вбивча Рука піде зі мною, щоб повернути їй життя?

— Ведіть мене до неї.


Віннету ІІІ

Данина мертвим. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.


Мене відв’язали від дерева і зняли пута з ніг, проте не повністю — а лише так, щоб я міг іти дрібними кроками, і повели через стійбище до вігвама Піди. Я подумки радів зі вдалого збігу обставин — мене вели до вігвама Піди, в якому зберігалася моя зброя. Біля входу юрмилися червоношкірі. Вони шанобливо розступилися, даючи мені пройти.

Одне Перо ввів мене до вігвама. На ковдрах лежала молода жінка, біля неї сиділи Какхо-Ото і потворний старигань. Це був шаман племені.

Побачивши нас, шаман і Темні Коси підвелися. Я оглянув вігвам. Зліва від входу лежало моє сідло і попона, на одній із жердин висіли мої револьвери і ніж. Читач може собі уявити, як мені хотілося дістатися до власної зброї.

— Нехай Вбивча Рука подивиться на померлу і скаже, чи може він її оживити, — вимагав і водночас просив Одне Перо.

Опустившись на коліна поруч із тілом жінки, я спробував зв’язаними руками знайти пульс, мені це вдалося не відразу, але, зрештою, я відчув, як під моїми пальцями рівно б’ється слабенька жилка. Жінка була непритомна і могла справді померти, якщо не привести її до тями. Батько й сестра не зводили з мене очей.

— Вона померла, і ніхто не може воскресити її, — глухим упевненим голосом заявив шаман.

— Я зроблю це, — відповів я.

— Ти повернеш їй життя? Справді? — запитав Одне Перо з надією в голосі.

— Розбуди її, розбуди! — благала мене Какхо-Ото, від хвилювання забувши про правила поведінки індіанської жінки і вчепившись у мою руку.

— Якщо хочете, щоб я повернув їй життя, — сказав я, — вийдіть і залиште мене наодинці з померлою.

— Уфф! Ти розумієш, чого ти від нас вимагаєш? — запитав батько.

— Чого? — перепитав я, хоча чудово розумів, що він має на увазі.

— Тут лежить твоя зброя, якщо вона потрапить до тебе в руки, ти спробуєш звільнитися. Обіцяй мені, що ти не доторкнешся до неї!

Можна уявити собі, як складно було мені знайти правильну відповідь. Ніж, револьвери і штуцер! Мені вистачило б хвилини, щоб розрізати ремені, і хотів би я подивитися на сміливця, який наважився б зупинити мене! Однак хапатися за зброю було по-дурному. Індіанці теж схопилися б за рушниці, полилася б кров. Крім того, мені здалося, що негідно Вбивчій Руці користатися непритомністю жінки, аби досягти своєї мети.

У кутку на розстеленій шкурі я помітив розкидані предмети жіночого рукоділля: голки, шила, бісер, шкіряні ремінці, голки дикобраза та інші дрібниці. Там же були два крихітні ножички з гострими, як бритва, лезами, якими індіанки ріжуть шкіру на тонкі вузькі смужки. Цими смужками вони зшивають замість ниток частини одягу.

— Я обіцяю тобі, — промовив я. — А якщо ви не довіряєте мені, можете винести звідси мою зброю.

— Ми знаємо, що Вбивча Рука ніколи не бреше, тому залишимо зброю тут. Але це ще не все, що ти нам обіцяєш.

— Що ви ще вимагаєте від мене?

— Ми відв’язали тебе від дерева, і ти міг би спробувати втекти й без зброї. Обіцяй мені, що зараз ти не втечеш, повернешся до дерева й дозволиш прив’язати себе знову.

— Слово Вбивчої Руки.

— Нехай усі вийдуть. У нього тверде слово, йому можна вірити. Він — не Сантер.

Одне Перо звільнив мене від ременів і залишив самого. Щойно він зник за пологом, я швидко сховав ножик для рукоділля за манжет сорочки і заходився коло дружини Піди.

Відколи Сантер, скориставшись відсутністю молодого вождя, проник у вігвам і напав на жінку, минуло чимало часу. Чому ж вона так і не отямилася? Найімовірніше, негідник оглушив її. Я обережно обмацав череп і виявив на потилиці величезну ґулю. Я натиснув сильніше на це місце, намагаючись визначити, чи цілі кістки. Жінка застогнала від болю й розплющила очі. Спочатку її погляд був абсолютно безтямний, проте незабаром вона прошепотіла моє ім’я.

— Ти впізнаєш мене? — запитав я.

— Так.

— Розкажи мені, що сталося, і постарайся не зомліти, бо помреш.

Мої слова подіяли на неї, індіанка струсонула головою і, скривившись від болю, сіла, притискаючи руку до потилиці.

— Я була одна, коли увійшов блідолиций і зажадав віддати йому мішечок із «ліками». Я не погодилася, і він мене вдарив.

— Де був мішечок? його вкрали?

Вона подивилася вгору на одну з жердин і вигукнула переляканим голосом:

— Уфф! його немає! Блідолиций украв «ліки»!

То ось що мав на увазі Сантер, коли хвалився, що в нього письмена разом з усім рештою! Він забрав не тільки заповіт Віннету, але й усі талісмани молодого вождя! Тепер Танґуа змушений буде вислати за ним воїнів.

— У тебе вистачить сил сидіти чи ти відчуваєш, що можеш знову знепритомніти? — запитав я.

— Ні, ні! Я більше не впаду, — поспішно запевнила вона мене. — Ти повернув мені життя. Дякую тобі!

Я підвівся і відкинув завісу, яка закривала вхід у вігвам. Батько й сестра стояли поруч, інші жителі стійбища зібралися трохи далі.

— Заходьте! — покликав я Одне Перо і Темні Коси. — Вона ожила.

Думаю, читач розуміє, як пораділи батько й сестра колишньої «небіжчиці». І вони, і всі інші кайова були переконані, що я зробив чудо, я ж не збирався позбавляти їх ілюзій. Я наказав прикладати хворій на потилицю холодні примочки і показав, як це робиться.

Настільки ж сильною, як і радість, була лють червоношкірих, які дізналися, що Сантер викрав усі талісмани молодого вождя. Танґуа негайно вислав загін воїнів слідом за злодієм і відрядив гінців до молодого вождя. Одне Перо знову провів мене до дерева смерті і власноруч прив’язав до нього, засипаючи компліментами, які здалися б погрозами людині, яка не знає звичаїв червоношкірих:

— Ми завдамо тобі ще страшніших мук біля стовпа тортур, ніж вирішили були раніше. Ніхто ще досі не відчував того, через що доведеться пройти тобі. Ми зробимо так, щоб у Країні вічного полювання ти став найзнатнішим з усіх блідолицих, яким буде дозволено потрапити туди після смерті.

Я не вважав за потрібне дякувати йому за честь і промовив:

— Якби ви зробили, як я казав, і відразу поїхали слідом за Сантером, він уже був би у ваших руках. А тепер, найімовірніше, йому вдасться сховатися.

— Він не втече від нас. Його сліди буде видно в прерії ще кілька днів.

— Ох, якби я міг поїхати слідом за ним!

— Ти зможеш!

— Але як? Я ж зв’язаний!

— Якщо ти обіцяєш нам повернутися, щоб ми могли поставити тебе до стовпа тортур, ми дозволимо тобі приєднатися до погоні.

— Ні. Якщо вже мені судилося померти, то нехай цей день настане скоріше. Я не можу його дочекатися.

— Так, ти справжній герой, бо тільки герой здатний вимовити такі слова. Ми всі шкодуємо, що ти блідолиций, а не кайова.

Він пішов, а я промовчав і з увічливості не сказав, що його співчуття не зворушило мого серця. Ба більше, я не міг дочекатися, коли нарешті зможу покинути тих, хто так дбайливо намагався влаштувати моє загробне життя. І покинути їх я збирався тієї ж ночі, навіть не попрощавшись.

Піду знайшли швидко. Він примчав до стійбища на змиленому коні, відразу ж попрямував до свого вігвама, потім відвідав батька і врешті підійшов до мене. Його обличчя було незворушне, але я здогадувався, скількох зусиль це йому коштувало.

— Вбивча Рука врятував від смерті мою скво, яку я люблю, — сказав він. — Піда дякує тобі за це.

— Пусте. Як почувається твоя дружина?

— У неї болить голова, але холодна вода і примочки знімають біль. Скоро вона буде здорова. Однак моя душа хвора й не вилікується доти, поки я не наздожену Сантера й не поверну собі мішечок з «ліками».

— Я ж попереджав тебе, що Сантера треба остерігатися.

— Вбивча Рука завжди правий. Якби наші воїни послухалися його сьогодні й відразу кинулися навздогін за злодієм, він би вже стояв тут, прив’язаний до дерева.

— Піда буде переслідувати Сантера?

— Так, я дуже поспішаю і прийшов до тебе тільки для того, щоб попрощатися. Твою кару доведеться відкласти, хоч ти й бажаєш померти скоріш — так говорить Одне Перо. Але ти маєш бути терплячим і чекати, поки я не повернуся.

— Гаразд.

Він зрозумів мої слова по-своєму і почав мене втішати:

— Довге очікування смерті виснажує душу, тому я наказав, щоб за тобою доглядали якнайкраще, але час мине швидше, якщо ти погодишся виконати моє прохання.

— Яке?

— Ти хотів би поїхати зі мною?

— Звісно, що так.

— Уфф! Я дуже радий. Разом ми точно схопимо злодія. Я розв’яжу тебе й дам тобі твою зброю.

— Стривай! Є одна умова…

— Слухаю тебе.

— Я можу поїхати з тобою тільки вільною людиною.

— Уфф! Це неможливо!

— У такому разі я залишаюся!

— Ти будеш вільний, поки ми не повернемося назад, а потім знову станеш нашим полоненим. Ми вимагаємо від тебе тільки обіцянки не втекти дорогою.

— Отже, ви хочете взяти мене з собою тільки тому, що жоден слід не сховається від мого ока? Вбивча Рука — не пес, якого беруть з собою на полювання, а потім знову садять на ланцюг!

— Ти не зміниш свого рішення?

— Ні!

— Нехай Вбивча Рука подумає про те, що буде, якщо ми не зловимо Сантера!

— Я повторюю — ні! Я міг би піти з вами і зловити Сантера. Але тепер хай кожен сам турбується про те, як повернути викрадене.

Піда не зрозумів мого натяку на те, що я самостійно збираюся вирушити слідом злодія і відібрати те, що він украв у мене.

— Я взяв би тебе з собою, — виправдовувався він, — щоб віддячити тобі за те, що ти повернув життя моїй скво. Мені дуже шкода, що ти відмовляєшся, але моєї провини в тому немає.

— Якщо ти справді хочеш мені віддячити, виконай одне моє бажання.

— Яке?

— Мене турбує доля тих трьох блідолицих, які прибули сюди разом із Сантером. Де вони тепер?

— У своєму вігвамі.

— Вони вільні?

— Ні. Друзі моїх ворогів стають нашими ворогами, тому їх зв’язали.

— Вони невинні. Хіба можуть вони відповідати за вчинки Сантера?

— Вони говорять так само, але наш звичай велить помститися і їм. Вони будуть прив’язані до дерева смерті і помруть разом із тобою.

— Запевняю тебе, вони не були спільниками Сантера!

— Для нас це не має значення. Ти застерігав їх, і вони не захотіли послухатися твоєї поради. Тепер вони кров’ю заплатять за дружбу з нашим ворогом.

— Нехай молодий і благородний вождь кайова вислухає мене. Я знаю, що маю померти мученицькою смертю. Тому прошу не за себе, а за них. Поверни їм свободу!

— Ти просиш відпустити їх з кіньми і зі зброєю? Це немислимо!

— Відпусти їх на знак подяки за порятунок твоєї скво, яку ти любиш.

Він відвернувся від мене, щоб я не побачив на його лиці відбитку тої боротьби, що відбувалася в його душі. За мить він зумів упоратися з почуттями, подивився на мене і промовив:

— Вбивча Рука не такий, як усі інші блідолиці. Він не схожий і на червоношкірих мужів. Його не можна зрозуміти! Якби ти просив за себе, можливо, я знайшов би спосіб урятувати тебе. Ми дозволили б тобі боротися за своє життя з найсильнішими і найбільш мужніми нашими воїнами. Але ти просиш не за себе, а за інших! Ти навіть життя гребуєш отримувати з чужих рук!

— Говори ще!

— Тепер ми тобі нічого не винні, зовсім нічого. Ми розрахувалися з тобою за те, що ти врятував мою скво, і ти не маєш права нічого вимагати!

— Я й раніше не мав права нічого вимагати!

— Вони — вільні. Хуґ! Я все сказав!

Він пішов до батька, щоб повідомити йому про свою обіцянку. Через деякий час він вийшов з вігвама старого вождя і зник між деревами. Незабаром він з’явився знову в супроводі трьох вестменів, сказав їм щось, вказуючи рукою на мене, і пішов.

Ґейтс, Клай і Саммер явно були в розпачі. Вони були схожі на засуджених на смерть, яких помилували в останню хвилину.

— Містере Вбивча Рука, — звернувся до мене Ґейтс, — ми нічого не розуміємо. Може, ви нам поясните, чому червоношкірі здійняли такий галас навколо старого потертого мішечка з «ліками»?

— Ви ще раз підтвердили, що зовсім не знаєте Дикого Заходу. Немає нічого страшнішого для індіанського воїна, ніж втрата «ліків».

— То ось чому Піда так розізлився, що навіть наказав зв’язати нас. Не заздрю я Сантерові, якщо кайова наздоженуть його!

— Він на це заслужив. А ви хоч тепер бачите, що він збирався вас зрадити?

— Нас? Але до чого тут ми?

— Невже ви досі не зрозуміли? У цьому мішечку лежав заповіт Віннету, до якого Сантерові так хотілося добратися.

— А який стосунок цей заповіт має до нас?

— Там детально описано місце, де заховані скарби апачів.

— Чорт забирай! Ви впевнені?

— Звичайно. Я ж сам читав.

— То ви теж знаєте, де шукати золото?

— Знаю.

— Скажіть нам! Скажіть! — голос Ґейтса здригнувся, очі його зблиснули. — Ми поїдемо за Сантером і викрадемо золото в нього з-під носа!

— По-перше, ви не заслужили на золото, оскільки досі були на боці Сантера й не погодилися допомогти мені. По-друге, вам просто не вдасться перехитрувати Сантера. Він зуміє обвести вас круг пальця. Він найняв вас як землекопів, як робочу худобину, щоб потім убити й заволодіти всім скарбом. Я попереджав вас, але ви мені не повірили. Тепер ви стали йому непотрібні, тому він дуже спритно позбувся вас — обікрав Піду, а вас залишив, щоб кайова мали на кому зігнати злість.

— Невже індіанці вбили б нас через Сантера? Ми ж нічого у них не крали! — до Ґейтса повернувся страх за своє життя.

— Досить було й того, що ви — друзі злодія і їхнього ворога. Вас мали стратити біля стовпа тортур разом зі мною.

— Справді, Піда сказав, що ми повинні дякувати вам. За що?

— Я просив за вас.

— Ви? І Піда вас послухався?! Неймовірно! А що ж буде з вами?

— Те, що й запланували раніше.

— Смерть від тортур.

— Так.

— Нам дуже шкода вас, сер. Чим ми могли би вам допомогти?

— Пізно, містере Ґейтсе. Вчора я просив вас про допомогу, але ви відмовили мені, віддавши перевагу товариству негідника Сантера. Їдьте з Богом, а коли доберетеся до селищ білих людей, розкажіть усім, що Вбивча Рука загинув, закатований індіанцями племені кайова.

— Дуже сумна звістка, сер. Мені б хотілося повідомити людям щось утішніше.

— Винні в цьому саме ви. Ви обдурили мене в Маґворт-Гіллз і передали в руки кайова. Ви відмовилися допомогти мені. Блиск золота затьмарив ваш розум. Тож саме через вас моя смерть буде жорстокою і страшною. Я знаю, що ви не посмієте повідомити про це людям, але нехай ваше сумління не дає вам спати ночами. А тепер забирайтеся звідси!

Ґейтс розгубився й не знав, що відповісти. Усі троє мовчки пішли геть, так і не здобувшись на слово подяки за врятоване життя. Згорблені спини горе-золотошукачів свідчили про те, що вони засвоїли мій урок.

Не встигли вони сховатися за горизонтом, як зі стійбища виїхав Піда і щодуху помчав за загоном, що його батько вислав слідом за Сантером. Піда навіть не глянув на мене: він розрахувався зі мною. Тепер він сподівався, що наступна наша зустріч неодмінно станеться через кілька днів біля того ж дерева смерті, а от я був цілковито певен, що ми побачимося з ним на Ріо-Пекос або ще далі, в Сьєрра-Ріта, куди нас приведуть сліди Сантера. Майбутнє мало розсудити, хто з нас помилявся, а хто — ні.

Коли опівдні Какхо-Ото принесла мені їжу, я запитав її про здоров’я сестри. Вона відповіла, що тій уже краще, голова більше не болить, але молода скво ще не може ходити. Вона подавала мені на кінчику ножа шматочки м’яса й дивилася на мене вологими від сліз очима — щось турбувало її, але вона боялася заговорити з чоловіком першою.

— Моя молода сестра хоче щось мені сказати, — почав я, щоб допомогти їй. — Нехай каже, що сталося і чому її душа неспокійна.

— Вбивча Рука вчинив неправильно, — відповіла вона після хвилинного вагання.

— Чому? — я здивувався, що жінка дозволяє собі засуджувати дії чоловіків.

— Ти дарма відмовився їхати з Підою.

— Я не мав жодних підстав їхати з ним.

— Тобі слід було поїхати. Померти біля стовпа тортур без стогону болю — велика честь, але Темні Коси вважає, що життя — це краще.

— Але мені довелося б повернутися в полон, щоб померти.

— Піда змушений був взяти з тебе обіцянку повернутися, він не міг сказати інакше. Можливо, коли б ви зловили Сантера, він дозволив би Вбивчій Руці стати своїм другом і викурив би з ним люльку миру.

— А друга і брата не вбивають біля стовпа тортур, чи не так?

— Так.

— Це правда, але і я зробив правильно. Ти хотіла б, аби я лишився живий?

— Так, — відповіла вона. — Адже ти повернув життя моїй сестрі!

— Хай тебе не турбує моя доля. Вбивча Рука знає, що робить.

Вона замислено подивилася десь удалечінь, потім зиркнула на охоронців і нетерпляче махнула рукою. Я зрозумів, що їй хотілося поговорити зі мною про втечу, але вона боялася навіть вимовити це слово, побоюючись, що охоронці запідозрять недобре. Коли вона знову підняла очі на мене, я з посмішкою сказав:

— Погляд моєї сестри чистий і прозорий, через нього Вбивча Рука бачить її серце і читає думки. Задумане моєю сестрою здійсниться.

— Коли? — злякано здригнулася вона.

— Дуже скоро.

— Нехай твої слова стануть правдою. Какхо-Ото буде рада!

Наша коротка бесіда повернула дівчині душевний спокій і мужність. Коли настав час вечері, вона дозволила собі ще більшу відвертість. Біля вігвамів уже горіли вогнища, наближався вечір, і під кронами дерев було темно. Подаючи мені новий шматок м’яса, вона раптом стала мені на ногу, щоб привернути мою увагу:

— Вбивча Рука вже майже все з’їв, але, напевно, ще голодний. Може, принести ще? Темні Коси принесе все, чого захоче Вбивча Рука.

Охоронці не звернули на її слова уваги, але я зрозумів, що вона пропонує свою допомогу і готова передати мені все необхідне для втечі.

— У моєї сестри дуже добре серце, — відповів я, — і я вдячний їй за все. Але я ситий, і мені більше нічого не треба. Як почувається скво молодого вождя кайова?

— Вона ще слабка, і ми робимо їй примочки, як ти нас навчив.

— Вона потребує догляду. Хто доглядає її?

— Я.

— Сьогодні ввечері ти теж будеш із нею?

— Так.

— Але ж і вночі хтось повинен сидіти біля її ложа.

— Я залишуся з нею до ранку, — голос індіанки здригнувся: вона зрозуміла мене.

— До самого ранку? Тоді до побачення.

— До побачення, Вбивча Рука.

Вона пішла. Охоронці провели її очима, так і не зрозумівши двозначності нашої бесіди.

А річ же була в тім, що я не міг, звільнившись, не піти у вігвам Піди, де лежала моя зброя. Вечірня розмова з дівчиною заспокоїла мене тільки частково: якщо я візьму зброю у присутності сестер, вранці їм дорікнуть у тому, що вони допомогли мені. Як дочки кайова, вони мусили б здійняти крик, щоб воїни завадили мені втекти; з другого боку, вони не хотіли посилати на смерть людину, яка врятувала життя однієї з них. Який же вихід можна було знайти? Напевно, дівчата дозволять мені зв’язати їх. Коли я піду, вони можуть кричати скільки завгодно, а потім розповісти, що я раптово з’явився у вігвамі, збив їх із ніг і зв’язав. Кайова повірять у це, бо я робив так не раз.

Мій штуцер, мабуть, досі лежить у вігвамі Піди. Звичайно, молодий вождь міг взяти його з собою, хоча так і не навчився стріляти з нього. Від того, де тепер була моя зброя, залежали мої подальші дії. Якщо Піда взяв штуцер із собою, то мені доведеться спочатку наздогнати його і за всяку ціну повернути зброю.

Тим часом помінялися мої охоронці, прийшов Одне Перо, щоб особисто перевірити, як мене прив’яжуть до стовпів на ніч. Він сам зв’язав мене, щоб не зачепити рани на зап’ястях, не довіряючи цю болісну процедуру іншим. Коли мене відв’язали й повели до місця ночівлі, я обережним рухом витрусив ножик з рукава в долоню, а коли на руку накинули петлю, я прикинувся, що заледве терплю біль у м’язах, і міцно стиснув кулаки, ховаючи в одному з них крихітний шматочок сталі, який мав відкрити мені шлях до свободи. Потім я вдав, що біль надзвичайно сильний, і швидким та непомітним рухом перекинув ніж до рота і водночас майже повністю перерізав ремені на правому зап’ясті.

— Обережніше! Не торкайтеся до його ран! — гримнув на стражників Одне Перо. — Його будуть катувати, але згодом, не зараз.

У цей момент я випустив ніж на землю і добре запам’ятав місце, де він лежить і де я згодом зможу дотягнутися до нього лівою рукою. Індіанці прив’язали й мою праву руку, а потім обидві ноги, далі принесли мені дві ковдри й підсунули одну під голову, а другою накрили. Ретельно перевіривши вузли, Одне Перо задоволено сказав:

— Сьогодні Вбивча Рука не втече. Ці ремені йому не вдасться порвати, тим більше з такими пораненими зап’ястями.

І він пішов, а обидва охоронці сіли навпочіпки біля моїх ніг.

Багато людей хвилюється у моменти, що передують важливим подіям, вони не можуть опанувати себе від хвилювання, тремтять, їм уривається терпець, і через це в них нічого не виходить. Я ж, навпаки, стаю абсолютно спокійним, ще спокійнішим, ніж зазвичай, у мене вселяється непохитна впевненість, що все вдасться.

Я лежав нерухомо. Минула година, наступна, багаття у стійбищах погасли, хоч одне все ще горіло біля входу до вігвама вождя. Стало холоднішати, мої охоронці підібгали коліна до животів і лягли на землю, намагаючись зігрітися. Але їм було незручно, тож вони простяглися на землі, повернувши голови до мене. Настав час діяти.

Повільно розтиснувши ліву долоню, я поворушив пальцями, відновлюючи кровообіг, а потім зробив різкий рух, остаточно розриваючи ремінь на лівій руці. Ліва рука вивільнилася. Я потягнув її до себе і намацав на землі ножа. Тоді простягнув ліву руку під ковдрою до правої і перерізав ремені на правій. У мене були розв’язані обидві руки! Я почувався майже вільним!

Тепер слід було взятися до ніг. Але як? Щоб дотягнутися руками до ніг, мені довелося би зігнутися, не привертаючи уваги охоронців, чиї голови майже торкалися моїх ніг. Я для проби ворухнувся кілька разів під ковдрою, щоб перевірити, наскільки глибоко вони сплять. Вони не рухалися і не звертали на мене уваги.

Я вирішив ризикнути і діяти блискавично. Відкинув ковдру і сів. Охоронці справді спали! Два швидких надрізи — і я був вільний. Потім два таких самих швидких удари по головах охоронців — і вони були знешкоджені. Я зв’язав їхні руки і ноги тими ж ременями, які хвилину тому стягували моє тіло, відрізав від ковдри два шматки, позапихав вартовим у роти кляпи і озирнувся в пошуках мого вірного жеребця. Кінь, як і минулої ночі, був поблизу.

Я встав і потягнувся. Це було справжнє блаженство — розім’яти бодай кількома рухами застигле тіло, розігнати кров по жилах! Коли я відчув, що сили повертаються до мене, то знову ліг на землю і поповз від вігвама до вігвама. У стійбищі було тихо, і я без перешкод дістався до оселі молодого вождя, але щойно простягнув руку до пологу над входом, як зліва від мене почувся легкий шурхіт. Я відсмикнув руку і прислухався. Шерех перейшов у звук кроків, хтось зупинився навпроти мене біля входу, не помічаючи моєї присутності.

— Темні Коси! — тихо прошепотів я.


Віннету ІІІ

Птах-Ha-Землі і Роздвоєне Залізо, сповісники племені кроу. Монтана, прибл. 1908 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.


— Вбивча Рука! — відгукнулася вона.

Я підвівся.

— Чому ти не у вігвамі? — запитав я.

— Вігвам порожній. Я не хочу, щоб потім мене чи сестру звинуватили в тому, що ми допомогли тобі втекти. Моя сестра хвора, і за нею потрібен догляд, тому я взяла її до батькового вігвама.

Її жіноча хитрість вразила мене.

— Моя зброя там?

— Так. На тому ж місці, що й удень.

— А де лежать рушниці?

— Під ложем Піди. У Вбивчої Руки є кінь?

— Мій жеребець чекає мене біля дерева смерті. Ти була до мене дуже добра, і тепер я тобі завдячую свободою. Дякую.

— Вбивча Рука добрий до всіх людей, мені хотілося б, щоб усі були такими ж, як ти. Ти колись повернешся до нас?

— Думаю, що так. Я повернуся разом із Підою, який стане моїм другом і братом.

— Ти їдеш за ним? Не говори йому нічого про мене. Про те, що я зробила, не повинен знати ніхто, крім моєї сестри.

— Ти зробила для мене дуже багато. Дякую тобі, — сказав я, взявши її за руку.

— Нехай твоя втеча буде вдалою. Мені час іти.

Дівчина зникла у темряві. Я стояв нерухомо, прислухаючись до її кроків. Червоношкіра жінка з добрим серцем! Я увійшов до вігвама, в якому, як я вже знав, нікого не було, навпомацки знайшов ложе Піди, а під ним — загорнуті у ковдри рушниці. Револьвери, ніж і сідло були там, де я бачив їх удень. Не минуло й п’яти хвилин, як я вже знову стояв під деревом смерті і сідлав мого коня. Коли все було готове, я схилився над стражниками і помітив, що вони вже отямилися.

— Щастя відвернулося від воїнів кайова. Їм ніколи не бачити Вбивчу Руку біля свого стовпа тортур, — сказав я тихо. — Я їду слідом за Підою, щоб допомогти йому схопити Сантера. Може, я повернуся до вас разом із ним. Передайте старому вождеві, що він може не турбуватися за сина: я буду захищати його й поводитися з ним як із другом і братом. Сини й дочки кайова були добрі до мене, подякуйте їм і скажіть, що я назавжди збережу їх у своєму серці. Хуґ! Я все сказав!

Я взяв коня за вуздечку і повів за собою. Я не наважився стрибнути йому на спину там же, у стійбищі, побоюючись, що тупіт розбудить когось із індіанців. Лише за кількасот кроків від стійбища я із задоволенням сів у сідло, котре, як самовпевнено стверджували кайова, ніколи більше не мало служити мені.

Мій шлях вів на південь. У темряві я не міг розрізнити слідів Сантера й кайова, але вони мені й не були потрібні. Мені не треба було йти за ними слідом, бо я знав, що Сантер їхав на Ріо-Пекос.

Звідки ж мені стало відомо, що він їде саме туди?

Із заповіту Віннету.

Я не встиг дочитати його до кінця, але там згадувалися географічні назви мовою апачів. Жодна з них нічого не говорила Сантерові. Навіть якщо він і зрозумів, що Декліл-То означає Темна Вода, а Тсе-Шош — Ведмежа Скеля, він однаково не знав, де їх шукати. А були вони дуже далеко, у Сьєрра-Ріта, де я разом із Віннету побував тільки один раз. Саме ми дали назву скелі й озеру, і ніхто, крім нас і ще двох апачів, які були тоді з нами, не міг знати про це. Щоб з’ясувати, де саме шукати зазначені в заповіті Віннету місця, Сантерові доведеться їхати в пуебло на Ріо-Пекос.

Але звідки він знав, що йому слід їхати саме туди? Кожен апач, до якого він звернувся би з розпитуваннями про Декліл-То й Тсе-Шош, порадив би йому їхати в пуебло і там знайти двох людей похилого віку, які колись супроводжували нас у подорожі. Все плем’я знало ці назви, наші з Віннету пригоди в тих місцях, а також імена тих двох старих воїнів, які пройшли з нами через всі небезпеки тої мандрівки.

Але серед апачів були й ті, хто знав Сантера як смертельного ворога Віннету, вбивцю Інчу-Чуни і Ншо-Чі. Невже він наважиться вирушити в пуебло?

А чому б і ні? Він належить до тих людей, які завжди готові ризикувати власного шкурою задля жмені золота. Крім того, сам заповіт служив йому охоронною грамотою, бо на шкіряному конверті був майстерно вирізаний тотем Віннету. Мені слід було випередити Сантера й доїхати до пуебло раніше за нього, попередити воїнів і схопити вбивцю. Це було неважко, тим більше, що мій кінь був дуже бадьорий. Але найголовніше полягало в тому, що цей план врятував мене від потреби йти слідами втікача, повторювати весь його шлях і втрачати час на розгадування головоломок, які так часто трапляються під час погоні.

На жаль, уже наступного дня мій жеребець почав кульгати. Я довго не міг знайти причину, і тільки через два дні виявив, що він мав довгу і гостру скалку у правій передній нозі. Скалку я, звичайно, витягнув, але час було безповоротно втрачено.

Я ще не добрався до берегів Пекос, а їхав порослою рідкою травою прерією. І тут попереду з’явилися два вершники, які мчали мені назустріч. Це були індіанці. Побачивши, що я один, вони не стали ховатися і їхали просто на мене. Коли відстань між нами скоротилася, один з них підняв угору рушницю і голосно вигукнув моє ім’я.

Це був Ято-Ка, знайомий воїн із племені апачів. Другого я не знав. Ми привітали один одного зі звичайними в індіанців побажаннями доброго полювання і багатьох сонць життя. Потім я запитав:

— Мої брати не стали на стежку війни і не виїхали на полювання. Куди ж вони їдуть?

— На північ. У долину річки Метсур, щоб відвідати могилу нашого вождя Віннету, — відповів Ято-Ка. — Ми дізналися сумну новину кілька днів тому, і великий плач пронісся по наших горах і долинах.

— Чи відомо моїм братам, що я був поряд з Віннету в його останню мить?

— Так. Вбивча Рука розповість нам про останні дні життя славного вождя апачів і сам поведе наш загін, щоб помститися за його смерть.

— Про це ми поговоримо згодом. Але чому ви лише удвох зважилися на такий далекий і небезпечний шлях на північ?

— Ні, ми просто виїхали вперед, бо собаки-команчі знову відкопали сокиру війни і вийшли в похід проти нас. Решта воїнів із племені апачів їдуть слідом.

— Скільки воїнів йде за вами?

— П’ять разів по десять.

— Хто їх веде?

— Тілл-Лата.

— Я знаю його. Він зуміє провести загін у долину річки Метсур. Вам не зустрілися дорогою незнайомі вершники?

— Вчора нам зустрівся блідолиций.

— Один?

— Так.

— Він запитав нас про Тсе-Шош. Ми порадили йому поїхати в пуебло до старого Інта.

— Я шукаю цього чоловіка. Він — убивця Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

— Уфф! Уфф! — одночасно простогнали обидва апачі. — Убивця?! Ми не знали, хто він, і тільки тому не схопили його!

— Нічого. Досить того, що ми знаємо, куди він вирушив. Зараз вам не можна їхати далі. Доведеться повернутися в пуебло і схопити убивцю. Потім я сам поведу вас у долину річки Метсур.

Я смикнув за вуздечку, і мій кінь рушив уперед.

— Так, ми повертаємося, — погодився зі мною Ято-Ка. — Ми повинні зловити вбивцю!

Кілька годин потому ми вже були на берегах Пекос, переправилися через неї вбрід і поїхали далі. Дорогою я розповідав апачам про зустріч у Наґґет-Ціль і про те, що трапилося зі мною у стійбищі кайова.

— Молодий вождь Піда теж переслідує вбивцю? — запитав Ято-Ка.

— Так.

— Сам?

— Він поїхав слідом за воїнами, яких раніше послав його батько. Мабуть, Піда вже наздогнав їх.

— Чи знаєш ти, скільки їх?

— Я бачив, як вони виїздили зі стійбища. Їх було десять чоловік, разом із Підою буде одинадцять.

— Так мало?

— Занадто багато, щоб зловити одного втікача.

— Уфф! Сини апачів виконають танець перемоги, коли впіймають Піду і його воїнів та прив’яжуть їх до стовпа тортур.

— Ні! — обірвав я його.

— Ні?! — здивувався апач. — Ти думаєш, їм вдасться втекти від нас? Вбивця Інчу-Чуни поїхав у пуебло, і вони поїдуть за ним, тож самі потраплять нам у руки.

— Я не сумніваюся, що вони підуть у пуебло за Сантером і схопити їх буде дуже легко. Я хочу сказати, що вони не загинуть біля стовпа тортур.

— Ні? Але ж вони наші вороги! Вони засудили тебе до смерті!

— Вони поставилися до мене з повагою, а Піда став моїм другом, попри те, що на раді теж подав свій голос за смертний вирок.

— Уфф! — вигукнув здивований Ято-Ка. — Вбивча Рука зовсім не змінився. Він — мужній воїн, але він шкодує своїх ворогів! Тілл-Лата може не погодитися з його рішенням.

— Думаю, що він погодиться.

— Його ім’я — Тілл-Лата, Кривава Рука, на його поясі висять скальпи ворогів, а тепер він став вождем. Він не може принизити свою гідність, проявляючи співчуття до ворога.

— А хіба я не вождь апачів?

— Так. Вбивча Рука — вождь апачів.

— Хіба не став я вождем раніше за нього?

— На багато сонць раніше.

— Тому він повинен підкоритися мені. Якщо кайова потраплять до нього в полон, йому доведеться відпустити їх на волю, бо я так хочу.

Можливо, Ято-Ка ще намагався б переконувати мене, але нашу увагу привернув слід, що вів до річки, а потім — на правий берег Ріо-Пекос. Ми зупинилися і сп'iшилися, щоб роздивитися сліди. Коні йшли один за одним, а так завжди чинять вершники, які прагнуть приховати кількість людей у загоні. Мабуть, ці люди їхали ворожою територією, з чого я зробив висновок, що це має бути загін Піди.

Незабаром ми під’їхали до місця, де вершники зупинилися на відпочинок і де можна було порахувати коней. Їх виявилося одинадцять! Це справді були кайова.

— Воїни апачів ідуть сюди з верхів’я річки? — звернувся я до Ято-Ка.

— Так! П’ять разів по десять апачів зустрінуться з десятьма й одним кайова.

— Чи далеко звідси апачі?

— Коли ми зустріли тебе, їм залишалося проїхати ще півдня.

— Судячи зі слідів, кайова випереджають нас на півгодини. Треба поспішати, щоб наздогнати їх до того, як вони зустрінуться з апачами.

Я пустив коня галопом, бо зустріч двох загонів ворожих племен могла статися будь-якої миті. Піда заслужив, щоб я став на його захист.

Через чверть години ми під’їхали до повороту річки. Кайова явно добре знали місцевість, тому що не поїхали уздовж берега, а переправилися через річку, скоротивши відстань.

Ми зробили те саме і незабаром побачили кайова. Вони їхали один за одним і не помітили нас.

Раптом вершники зупинилися і різко повернули назад. Тільки тепер вони побачили, що ми йдемо за ними, на мить знову зупинилися, а потім прожогом помчали до нас, намагаючись триматися ближче до річки.

— Чому вони повертаються? — запитав Ято-Ка.

— Вони побачили апачів, потім нас і зрозуміли, що оскільки нас усього троє, то ми не зможемо стримати їх.

На горизонті справді було видно великий загін апачів, які мчали слідом за кайова.

— Їдьте назустріч і скажіть Кривавій Руці, щоб він зупинився й чекав на мене, — наказав я своїм супутникам.

— Чому ти не їдеш з нами?

— Я повинен поговорити з Підою. Вперед, швидше!

Вони послухалися, а я повернув коня у той бік, куди попрямували кайова. Вони були занадто далеко, щоб упізнати мене. Я мчав навперейми. Коли Піда розгледів, що за самотній вершник намагається затримати загін, з його грудей вирвався крик жаху, і він почав ще завзятіше підганяти коня. Однак я вже перегородив йому шлях і голосно крикнув:

— Нехай Піда зупиниться, я не віддам його апачам.

Попри страх, молодий вождь кайова, схоже, довіряв мені, тому різко зупинив коня. Його воїни скорилися жесту вождя і теж зупинилися. Червоношкірий воїн навіть у найважчу хвилину мусить зберігати незворушність, проте я помітив, що Піді та його супутникам з великими труднощами вдається приховати враження, яке на них справила моя раптова поява на Ріо-Пекос.

— Вбивча Рука! — вигукнув Піда. — Вбивча Рука на волі! Хто відпустив тебе?

— Ніхто, — відповів я. — Я зумів утекти.

— Уфф! Це неможливо!

— Не для мене. Я ні на мить не сумнівався, що зумію повернути собі свободу. Пам’ятаєш, я відмовився їхати з тобою і сказав, що кожен повинен сам дбати про те, як повернути викрадене? Не бійся мене, я — твій друг, і зроблю так, що апачі не будуть переслідувати тебе.

— Ти справді зробиш так?

— Даю тобі слово.

— Я вірю твоєму слову.

— Я хочу, щоб ти довіряв мені. Подивися назад: апачі, до яких я послав своїх супутників, зупинилися. Вони чекають, коли ми до них під’їдемо. Ви бачили слід Сантера?

— Так, але наздогнати його ще не встигли.

— Він поїхав до пуебло апачів.

— Так ми й думали, побачивши напрямок, у якому вели його сліди, тож поїхали за ним.

— Це було сміливо! Адже кожна зустріч з апачами може стати смертельною для вас.

— Ми знаємо це. Але Піда готовий їхати куди завгодно, щоб повернути свої «ліки». Ми збиралися влаштувати засідку біля пуебло.

— Тепер вам не загрожує небезпека, апачі не чіпатимуть вас. Але щоб я захистив тебе, ти повинен стати моїм другом і братом. Тож викурімо люльку миру.

— Уфф! Великий воїн Вбивча Рука, який зумів втекти з полону, вважає Піду гідним своєї дружби?

— Піда стане великим вождем кайова, і я не принижу себе, якщо стану його братом. Поквапся, ми не повинні змушувати воїнів апачів довго чекати.

Ми сп'iшилися й викурили люльку миру, ретельно дотримуючись ритуалу. Потім я наказав Піді залишатися на місці й чекати мого знаку, а сам знову скочив на мустанга та поїхав до апачів, які тим часом розпитували Ято-Ка про те, де і як він мене зустрів. Тримаючи коней за вуздечку, апачі розташувалися великим колом, в середині якого стояв Кривава Рука.

Я добре знав нового вождя, Тілл-Лата, знав ще з його юних літ. Він був сміливий і честолюбний, але до мене завжди ставився доброзичливо, і я міг сподіватися, що він виконає мої вимоги й не вбиватиме Піду. Привітавши його, я відразу сказав:

— Я прибув до вас один, без вождя апачів Віннету. Мої червоношкірі брати хочуть дізнатися, як загинув великий воїн, і я їм все розповім. Однак зараз я бажаю говорити з ними про кайова, яких ви бачите там, біля річки.

— Ято-Ка передав нам бажання Вбивчої Руки, — відповів Кривава Рука. — Ти — вождь апачів, і ми підкоряємося твоїй волі. Нехай ці десять воїнів негайно повертаються до свого стійбища, ми не будемо переслідувати їх.

— А їхнього молодого вождя Піду?

— Я бачив, що Вбивча Рука курив з ним люльку миру.

— І що ти на це скажеш?

— Нехай він їде з нами і буде нашим гостем стільки часу, скільки сам забажає, але потім він знову стане нашим ворогом.

— Дякую тобі. Тепер воїни апачів поїдуть зі мною навздогін за вбивцею Інчу-Чуни і його дочки. Коли наша помста здійсниться, я сам поведу їх на могилу вождя Віннету.

— Хуґ! — відповів Тілл-Лата, торкаючись своєю рукою до моєї.

Я подав знак Піді, він з острахом під’їхав до нас, вислухав умови апачів і відіслав своїх воїнів додому, а ми продовжили шлях уздовж берегів Ріо-Пекос униз за течією. Увечері ми стали табором на нічліг.

Ми перебували у володіннях апачів і не остерігалися нападу ворогів, тому розпалили багаття. Сидячи навколо вогню, ми неквапливо жували м’ясо, а я розповідав про загибель Віннету. Коли я закінчив говорити, апачі довго мовчали, вражені мужністю свого вождя, а потім почалися спогади. Воїни перебирали всі військові походи з Віннету, всі небезпечні сутички, з яких він незмінно виходив переможцем, називали поіменно численних ворогів, чиї скальпи він носив на поясі. А мені здавалося, що мій друг і брат, мій улюблений Віннету, знову лежить у мене на колінах і спливає кров’ю.

Потім мені наснився сон. На краю бездонної прірви лежали купи золота, вони блищали на сонці, а Сантер із диявольським реготом скидав їх донизу. Я хотів зупинити Сантера і врятувати скарби, кинувся з голими руками на негідника, але він не піддавався, ставав усе сильнішим, і я ніяк не міг його здолати. Раптом земля розступилася під нами, я чудом устиг відскочити вбік і втриматися на краю. Земля ходором ходила у мене під ногами, я бачив, як Сантер разом із золотом летить у глибоченну порожнечу.

Мене аж холодний піт пройняв, і я прокинувся. Весь наступний день я не міг позбутися відчуття, що бачив віщий сон.

На світанку ми знову рушили в дорогу й зупинилися на короткий відпочинок тільки близько полудня. Ми поспішали чимшвидше дістатися до пуебло, впевнені в тому, що Сантер там довго не затримається.

Сонце хилилося до заходу, коли ми нарешті дісталися до пуебло. Праворуч, на вершині пагорба, виднівся хрест на могилі Клекі-Петри. Трохи нижче за течією річки я впізнав те місце, де колись боровся за своє життя, змагаючись у плаванні з Інчу-Чуною. Скільки разів разом з Віннету ми сиділи на цьому березі, розмовляючи про давно минулі дні.

За поворотом долини перед нами розгорнулося пуебло апачів — величезна пірамідальна споруда з кількох ярусів, що слугує і житлом, і фортецею. Дим, що курився з різних поверхів, підказував нам, що жінки вже почали готувати вечерю. Нас помітили. Тілл-Лата приклав долоню до губ і крикнув:

— Вбивча Рука! До нас прибув Вбивча Рука! Воїни, поспішайте назустріч йому!

Індіанці заметушилися, як потривожений мурашник, звідусіль лунали голосні вигуки, з’явилися сходи, а коли ми сп'iшилися й почали підніматися нагору, з усіх боків потягнулися маленькі й великі руки, щоб дотиком привітати нас. На жаль, зустріч не була радісною. Я вперше повертався в пуебло без Віннету, якому вже не судилося побачити свій рідний дім.

Я вже згадував, що в пуебло мешкала лише частина апачів, найближчі друзі Віннету, решта жила в розкиданих по околицях стійбищах. Мене засипали питаннями, але ми поспішали знайти Сантера, тож насамперед я запитав:

— Де Інта? Я повинен негайно бачити його.

— Він у себе, — відповіли мені. — Зараз ми його покличемо.

— Інта старий і слабкий, я сам піду до нього.

Мене провели до видовбаної у скелі невеликої келії.

Старий зрадів мені й почав довгу вітальну промову.

— Тут був хтось із блідолицих? — обірвав я його.

— Так, — здивовано відповів Інта.

— Коли?

— Вчора.

— Він назвав своє ім’я?

— Ні. Він сказав, що Віннету заборонив йому називати себе.

— Де він зараз?

— Він уже пішов.

— Чи довго він був у пуебло?

— Цей час блідолиці називають годиною.

— Він сам прийшов до тебе?

— Він знайшов мене, показав тотем Віннету, вирізаний на шкірі, і сказав, що повинен виконати останню волю вождя апачів.

— Що він вимагав від тебе?

— Він хотів, щоб я описав озеро, яке ви назвали Декліл-То. Я описав, бо так хотів Віннету.

— Що ти сказав йому?

— Я описав дорогу до озера, скелю й водоспад.

— І дорогу до каменя, який нависає над стежкою?

— Так. Він легко знайде це місце. Я був дуже радий, що можу поговорити з ним про місця, які колись відвідав з Віннету й Вбивчою Рукою. Віннету покинув нас назавжди і пішов в Країну вічного полювання, але незабаром я знову побачу його.

Старого не можна було звинуватити ні в чому. Сантер показав йому тотем вождя, й Інта послухався. Але мені треба було дізнатися більше деталей, і я розпитував його далі:

— Кінь блідолицього був утомлений?

— Коли він виїжджав з пуебло, кінь біг жваво, немов після гарного відпочинку.

— Він їв тут?

— Так, але небагато, він не мав часу на це.

— Блідолиций просив щось у синів апачів?

— Він питав, чи немає в нас запального шнура.

— І ви дали йому шнур?

— Так.

— Він не сказав, навіщо йому шнур?

— Ні, але попросив ще пороху.

— Для рушниці?

— Ні, щоб підривати скелі.

— Мій брат бачив, куди він сховав тотем?

— У мішечок з «ліками». Я дуже здивувався, бо знаю, що блідолиці не носять «ліків».

— Уфф! — голосно вигукнув Піда, який стояв поруч зі мною. — Мішечок ще в нього! Це мої «ліки», він вкрав їх у мене!

— Вкрав? — здивувався Інта. — Хіба блідолиций — злодій?

— Він гірший за злодія.

— Але ж у нього був тотем Віннету!

— Його він теж украв. Це був Сантер, убивця Інчу-Чуни і Ншо-Чі.

Старому відняло мову, і він аж закам’янів від жаху. Ми мовчки вийшли з його житла.

Отже, нам не вдалося наздогнати Сантера! Ми навіть не зуміли скоротити відстань між нами. Розлючений невдачею Тілл-Лата запропонував:

— Воїни апачів проведуть ніч у дорозі. Якщо ми не будемо гаяти часу, то зуміємо наздогнати Сантера ще до того, як він приїде до Темної Води.

— Ти гадаєш, ми можемо їхати далі, не відпочивши?

— Воїни апачів не потребують відпочинку!

— А як вважає Піда? — звернувся я до молодого вождя кайова.

— Піда не відчує втоми і не відпочиватиме, доки не отримає назад свої «ліки».

— Чудово! Виїжджаємо зразу після вечері. Нехай Тілл-Лата накаже поміняти коней на найкращих, які знайдуться в табуні. Нам треба поспішати — Сантер узяв з собою порох і шнур. Якщо він зуміє першим дістатися до Темної Води, всі наші зусилля будуть марними.

Жителі пуебло просили нас залишитися, але, дізнавшись, куди ми прямуємо й кого переслідуємо, перестали наполягати і взялися допомагати нам рихтуватися в дорогу. Через дві години ми знову мчали на свіжих конях, а в наших перекидних сумках лежало досить м’яса, щоб у дорозі не марнувати часу на полювання. За Сантером виїхали я, Тілл-Лата, Піда і двадцять апачів. Кривава Рука сам відібрав воїнів, і, хоч аж такий численний загін нам був непотрібний, я не перечив. Наш шлях лежав через володіння індіанців мімбреньо, дружніх апачам, тож від них небезпека нам не загрожувала. Від пуебло нам треба було проїхати шістсот миль. Якщо врахувати, що вершник на хорошому коні може зробити п’ятдесят миль за день, на нас чекала дванадцятиденна подорож.

Ми не гаяли дорогоцінного часу на пошуки слідів Сантера, а вибрали шлях, який я колись проїздив із Віннету. Можна було припустити, що тією ж дорогою їхав і Сантер — старий Інта не міг описати йому іншого шляху, крім того, який знав сам.

Подорож проходила монотонно й буденно: рівнина змінювалася пагорбами, пагорби — рівниною, і нічого не відбувалося. На десятий день шляху нам зустрілися двоє червоношкірих, батько й син. Вони були з племені мімбреньо, і одного з них я знав — колись він допоміг нам роздобути м’яса.

Він також упізнав мене й радісно вигукнув:

— Вбивча Рука! Ти живий!

— Хіба до вас дійшли чутки, що я помер? — здивувався я, що мене вже вважали небіжчиком.

— Мені сказали, що ти загинув від кулі сіу.

І тут я здогадався, що старий мімбреньо зустрівся з Сантером.

— Хто тобі сказав, що мене вбили сіу?

— До нас приїхав блідолиций, імені якого я не знаю, і розповів нам, як загинули Вбивча Рука і славний Віннету. Як я міг не повірити йому, якщо в нього був тотем Віннету і його «ліки»?

— Ні тотем, ні «ліки» не вміють говорити. Говорять люди, але вони дуже часто брешуть. Як бачиш, я живий.

— Значить, живий і Віннету?

— На жаль, Віннету мертвий. Де ти зустрів цього блідолицього?

— Два дні тому він заїхав до нашого стійбища, щоб змінити виснаженого важкою дорогою коня і попросити провідника до Темної Води. Ми не відразу зрозуміли, про що він говорить, у нас це озеро називають Шиш-Ту. Він запропонував мені натомість мішечок із «ліками» Віннету, і я погодився, дав йому доброго коня, і ми разом із сином відвели його на Шиш-Ту.

— Блідолиций обдурив тебе. Ти можеш показати нам той мішечок із «ліками»?

— Так, ось він.

Здивований індіанець дістав мішечок з торби, яка висіла біля сідла. Піда радісно скрикнув і потягнувся до своїх талісманів, але мімбреньо відштовхнув його руку. Назрівала сварка, яка в найгіршому разі могла завершитися чиєюсь смертю, а в найкращому — затримала б нас.


Віннету ІІІ

Апачі виконують танець Духа Гір. Арізона, прибл. 1906 рік. Фото Едварда Киртіса з Бібліотеки Конгресу США.


— Зупиніться, брати, — наказав їм я. — Чи хочете ви, щоб я розсудив вас?

— Так! — хором відповіли мені.

— Ці талісмани належать молодому вождеві кайова. Віннету ніколи не тримав їх у руках.

— Ти помиляєшся! — заперечив мімбреньо. — Адже задля цього мішечка з «ліками» я проїхав далеку дорогу з блідолицим і віддав йому доброго коня.

— Той блідолиций був ворогом Віннету, мішечок з «ліками» він украв у молодого вождя кайова, а тотем Віннету — у мене. Він знав, що ми йдемо його слідом, тому поміняв коня й обдурив тебе.

— Я вірю тобі, Вбивча Рука. Чи повинен я віддати мішечок з «ліками»?

— Так.

— Гаразд. Але я поїду з вами й заберу у брехуна життя!

— Приєднуйся! Нам теж потрібне його життя!

Таким чином наш загін збільшився ще на двох розгніваних на Сантера червоношкірих. Старий мімбреньо, дізнавшись, що допоміг убивці Інчу-Чуни та його дочки, аж посірів. Він скакав поряд з апачами, і блиск його очей не віщував нічого доброго для Сантера.

Піда, отримавши свої «ліки», був щасливий, але тільки наполовину. Він палав бажанням помститися за образу.

Наступного дня увечері ми під’їхали до озера. Ми не знали, де саме зупинився Сантер, тож навіть не шукали його в темряві, а розташувалися на ночівлю під гіллястими деревами. Старий мімбреньо теж не знав, де отаборився Сантер — той позбувся провідника й випровадив його ще до того, як поставив табір.

Наш шлях від Ріо-Пекос вів на південний схід Нью-Мексико і далі, до Арізони, де проходить межа між землями ґіленьо і мімбреньо. Племена ґіленьо та апачів живуть у мирі. Місця там пустельні й сумні. Там немає нічого, крім каміння. Але там, де є хоч трохи води, одноманітний пейзаж пожвавлюють вузькі смуги рослинності на берегах джерел.

Проте в тому місці, куди ми потрапили, природа немов зробила виняток. Ми стояли в долині, зрошуваній із кількох джерел, вода з яких збиралася в струмки, що наповнювали озеро. З озера витікала маленька річечка. Порослі густим лісом схили долини стрімко здіймалися вгору, від чого вода в озері набувала похмурого кольору, саме це й дало озеру назву Темна Вода, мімбреньо називали його Чорним озером, Шиш-Ту. Північний схил був найвищим і більше скидався на кам’яну стіну, увінчану голою скелею у формі стовпа, в якій вода пробивала шлях, а звідти падала в озеро. Це й була та сама «Падуча Вода», про яку згадував Віннету у своєму заповіті. Трохи вище водоспаду виднілася печера, в яку ми з Віннету намагалися пробратися ще під час нашої першої подорожі, але не знайшли дороги. Мабуть, вождь апачів пізніше таки відшукав хід туди. Наді входом до печери нависала найвища частина скелі, і було дивно, як вона ще тримається — адже за всіма законами фізики вона мала б уже давно звалитися в прірву.

Праворуч від першої скелі, немов притулившись до неї, височіла друга, трохи менша, — там ми з Віннету вбили сірого ведмедя, тому й дали їй назву Тсе-Шош, що означає Ведмежа.

Наближався час помсти. Всю ніч я не стулив очей. Ледве почало світати, ми пішли на пошуки слідів Сантера, але нічого не знайшли. Тоді я вирішив піднятися на північний схил. Зі мною пішли Тілл-Лата і Піда. Стежка привела нас до Ведмежої Скелі. Я пам’ятав слова, написані Віннету в заповіті: «Там зійдеш з коня і вилізеш…» — далі я не встиг прочитати.

Куди я мав лізти? На скелю? Хоча схил був дуже стрімкий, ми піднімалися по ньому все вище й вище, поки не опинилися на самій вершині. Однак дороги до печери звідси не було. Якщо й існувала якась можливість потрапити до скарбниці Віннету від Ведмежої Скелі, то ми не знали, як це зробити — адже заповіт був у руках негідника Сантера. Проклинаючи його в душі, я вже зібрався повернутися назад. Тут раптом пролунав постріл, і куля влучила у камінь поруч зі мною. Зверху почувся знайомий мені голос:

— Собака! Ти знову на волі! А я сподівався, що за мною женуться лише кайова! Іди в пекло, там чорти тебе вже зачекалися!

Пролунав другий постріл, і знову куля просвистіла повз мене. Задерши догори голови, ми побачили Сантера на виступі біля входу в печеру.

— Ти теж прийшов по золото? — знущався він, впевнений у своїй недосяжності. — Ха-ха-ха! Тому, хто запізнився, залишаються самі кості! Я вже тут, і в мене все готово. Ґніт уже горить! Усе, що тобі заповідав Віннету, стане моїм, моїм!

Його обличчя спотворилося дивною посмішкою, більше схожою на вовчий вискал.

— Ти зібрався забрати заповіт апача і знайти скарб? — правив своєї він. — Але ти запізнився. Я вже підпалив ґніт. Ти не дістанеш нічого, нічогісінько, я все заберу собі! — він на мить замовк, а потім говорив далі: — Ти, як бачу, не знаєш дороги сюди! Отже, тобі невідомий і другий шлях, через вершину. Цим шляхом я й утечу разом із золотом, а ви будете скрипіти зубами й кусати лікті, але перешкодити мені не зможете! Проїхати шістсот миль, щоб побачити своїми очима, як я добрався до скарбів Віннету! Ти заслужив на це, присягаюся Богом! Ха-ха-ха!

Що я мав робити? Він стояв нагорі, біля скарбів, а ми не знали, як туди потрапити. Можливо, після довгих пошуків ми врешті знайшли б дорогу до печери, але ні Сантера, ні золота там би вже не було. Зволікати не можна було, тож я спустився трохи нижче, до виступу у скелі, — звідти було зручніше стріляти. Я звів курок і підняв штуцер.

— Ха-ха-ха! Він хоче вбити мене! — шаленів Сантер. — Гаразд, зроблю тобі послугу і стану вигідніше.

Він зник і незабаром з’явився на кам’яному козирку, що нависав над печерою. Став над самим урвищем і махнув рукою. У його кулаці було затиснуте щось біле. У мене раптом запаморочилася голова, до горла підступив клубок.

— Дивіться! — кричав він. — Ось він, заповіт Віннету! Я вивчив його напам’ять, і мені він більше не знадобиться. А вам не дістанеться ніколи!

Він рвав папір на дрібні шматочки і кидав у повітря; повільно кружляючи, вони опускалися на воду. Слова «гнів» або «лють» ніщо в порівнянні з тим, що я тоді відчув.

— Підлий негідник! — крикнув я. — Послухай мене!

— З великою радістю, — почулося зверху.

— Інчу-Чуна і Ншо-Чі шлють тобі вітання!

— Дуже вдячний!

— Та прошу дуже! Від імені Віннету я посилаю тобі цю кулю!

Я знову підняв рушницю, цілком певен, що точно не промахнуся. Зазвичай мені вистачало однієї миті, щоб прицілитися, але раптом я побачив, що мушка танцює. Невже здригнулася моя рука? А може, поворухнувся Сантер? Або здригнулася скеля?

Боже мій! На наших очах скеля хитнулася, почувся важкий глухий звук вибуху, з печери повалили клуби диму. Здавалося, що невидимий велетень штовхнув могутньою рукою верхню нахилену частину скелі, і вона повільно поповзла вниз. Сантер, відчувши, що втрачає опору, закричав. Наступної миті гігантська кам’яна брила з жахливим гуркотом упала в озеро, тягнучи за собою й негідника! Зверху, над нерівним краєм скелі, вилися маленькі хмарки диму.

Я стояв як громом прибитий, нездатний і слова вимовити.

— Уфф! — вигукнув Піда, здіймаючи руки до неба. — Великий Дух сам покарав його й перекинув під ним скелю.

Тілл-Лата, помітно блідий, попри бронзовий відтінок шкіри, вказав рукою на води озера, що нагадували величезний киплячий котел, і сказав:

— Злий Дух кинув його у воду й не поверне, поки не настане кінець цього світу. Він був проклятий.

Я мовчав. Мій сон! Мій віщий сон! Прірва поглинула золото! Прірва поглинула Сантера! В останню мить Бог затримав мою руку і замінив суд людський своїм судом, а вирок Сантер виконав сам: він підпалив ґніт і стратив сам себе.

Внизу до скелі бігли наші воїни. Обидва вожді швидко спускалися до води, щоб перевірити, чи не лишився часом Сантер живим. Але ні! Уламки скелі поховали його на дні озера.

Раптом я, людина сильна, яку досі ніщо не могло вивести з рівноваги, відчув неймовірну слабкість. Ноги мої затремтіли, мені довелося присісти. У голові паморочилось, я заплющив очі, але ясно бачив перед собою скелю, яка хитається, а в моїх вухах все звучав несамовитий крик Сантера.

Чому ж так сталося? Мабуть, Віннету передбачив, що заповіт може випадково потрапити в руки ворога, і влаштував тайник таким чином, що тільки я міг без ризику для життя дістатися до золота. Напевно, якби я прочитав у заповіті зашифрований для мене опис шляху до скарбів, я зрозумів би, де захована пастка. Але де ж золото? Залишилося воно в скелі чи разом з уламками звалилося у води озера?

Я не шкодував про золото. Якщо воно опинилося на дні озера, нехай там і лежить хоч цілу вічність. Непоправною втратою здавалося мені лише те, що назавжди втрачено заповіт мого червоношкірого брата. Але тут я згадав про шматочки паперу, які падали в воду, і відразу відчув приплив сил. Схопившись на ноги, я швидко спустився вниз, щоб зібрати й зберегти те, що ще могло залишитися від останньої волі Віннету. Посеред озера щось біліло. Роздягнувшись, я стрибнув у воду. Це справді був клаптик паперу.

Я довго плавав по озеру в усіх напрямках і відшукав ще три клаптики. Коли вони висохли на сонці, я спробував прочитати розмазані літери. Але мені так і не вдалося встановити зв’язки між окремими словами, які ще можна було розібрати: «… половину отримає…», «… бідність…», «… під скелею…», «… розділити…», «… християнин…», «… не мстити…».

Це було все, що залишилося від заповіту. Я досі зберігаю ці шматки паперу, як святу реліквію.

Коли ж я остаточно отямився від потрясіння, ми почали ретельно обстежувати околиці. Частина апачів вирушила шукати коня Сантера. Ясно, що тварина була десь неподалік, прив’язана до дерева або стриножена, і, якби ми її не знайшли, вона загинула б від голоду. Решта знову пішла зі мною на вершину гори, щоб спробувати знайти дорогу в печеру, якої більше не існувало.

Ми довго лазили по горі, намагаючись підступитися до неприступної скелі. У мене в мозку несподівано спливла остання фраза з заповіту: «… там зійдеш з коня і вилізеш…» Раптом мені сяйнула думка: хіба ми вилазимо тільки на гори? А якщо Віннету говорив про дерево? Біля самісінької скелі справді росла величезна ялина. Я виліз на неї, і під одним із сучків побачив зручний виступ завширшки приблизно три фути, за яким можна було легко зайти до печери, тобто до нинішнього краю скелі. Великі й маленькі уламки каміння вкривали колишнє дно печери. Я стояв посеред цієї купи каміння й чітко бачив, де саме було дно знищеної печери. Якщо золото було сховане не внизу, а в стінах або й у стелі цієї печери, то тепер воно опинилося у воді.

Я покликав апачів, щоб вони допомогли мені шукати. Ми оглянули кожен найменший камінчик, але нічого не знайшли, жодного натяку, жодного сліду. Усі шукачі були навчені звертати увагу на найменші дрібниці й уміти зробити з цього правильні висновки, але тут усе було марно, ми нічого не могли знайти. До вечора ми спустилися на берег озера, щоб переночувати там. Апачі, яких я відрядив на пошуки коня Сантера, знайшли його та привели до місця стоянки. Я витрусив усе з торбів, проте не виявив нічого цікавого.

Ми провели біля Темної Води чотири дні, з ранку до вечора намагаючись знайти слід, що веде до золота, але пошуки наші були марні. Я цілковито впевнений, що якби золото було сховане в скелі, ми неодмінно дісталися б до нього. Але воно лежало на дні озера поряд з тим, хто за нього загинув. Так ми й повернулися на Ріо-Пекос без убивці Інчу-Чуни і Ншо-Чі, але задоволені тим, що нарешті помстилися за них.

…Ось так і загинув назавжди заповіт вождя апачів, як загинув він сам, як незабаром загине все плем’я червоношкірих. І хоч воно обдароване від природи, йому не судилося піднестися до високої мети й виконати своє призначення — немов уривки заповіту вождя, які летять у повітрі, поневіряються по землі червоношкірі воїни без твердої опори. Поневіряються далекими рівнинами, які їм колись належали.

Однак настане час, і кожен, хто побуває в долині річки Метсур, зупиниться біля могили вождя апачів і скаже: «Тут спочиває Віннету, великий червоношкірий воїн!» А коли посеред зеленої прерії зітліють рештки останнього з індіанців, нове покоління, що з’явиться на рівнинах Дикого Заходу й буде значно благороднішим за попереднє, вигукне: «Тут спочиває плем’я червоношкірих. Воно могло б стати великим, але історія, на жаль, не дала йому досягти величі!»


На горі Генкок | Віннету ІІІ | Післямова