Жан-Франсуа Марміон, Психолог і головний редактор журналу Cercle Psy
Якщо ви не знайомі з homo economicus, поспішайте познайомитися, поки він іще ворушиться. Аж до кінця століття він був моделлю самодостатності, яка завжди робить вибір відповідно до «сподіваної користі», тобто діючи якнайкраще в своїх інтересах, а надто фінансових. Егоїстичний, раціональний і незмінний. Головний персонаж неокласичної економіки. Це було просто. Це було гарно. Це було неправильно.
Vade retro, economicus!
Навіть поміж психологів довгий час не було згоди щодо цієї моделі. Неважко здогадатися, що психоаналітики, які завжди схильні до пошуків імпульсів, несвідомих мотивацій, тіньового боку особистості, мали підстави виявляти скепсис щодо такого кмітливого й проникливого суб’єкта. Але інші в нього вірили, починаючи з когнітивістів, для яких людська думка функціонує мов комп’ютер, обробляючи інформацію та запускаючи алгоритми.
Деякі моделі 1980-х років (як натуральна логіка Брена чи теорія прагматичних схем міркування Ченга і Голіока) описували нас як операторів формальних правил або ментальних моделей (це випадок теорії ментальних моделей Джонсона-Лерда). Від 1960-х років, однак, інші когнітивісти попсували цю гарну побудову, один з них — Пітер Вейсон зі своєю «задачею вибору».
Перед вами лежать чотири карти. Кожна з них позначена буквою чи цифрою, наприклад Д, Ф, 7 і 5. Завдання: «Які карти вам треба перевернути, щоб перевірити таке правило: якщо з одного боку на карті буква Д, з другого боку там 7?»
Проблему можна розглядати всебічно, але з погляду логіки є тільки одна правильна відповідь: треба перевернути Д і 5. Іншими словами, треба шукати те, що може спростувати правило, а не підтвердити його. Інакше ми втрапляємо в «підтверджувальне упередження». «Ми ж не знали», — скажете ви!
Звісно, 80 % з нас цього не знають і не відчувають щодо цього жодної підказки інтуїції. Ми обманюємось, навіть тоді, коли нас не збивають з пантелику емоції. У цьому немає нічого поганого, бо ми попросту ні логіки, ні статистики від природи, всупереч тому, що просуває теорія про гомо економікуса. Ця остання зазнала нищівного удару 2002 року, коли американо-ізраїльський психолог Деніел Канеман отримав Нобелівську премію з економіки. На початку 1970-х років, у спільних роботах з Амосом Тверські, який помер 1996 року, він пролив світло на так звані евристики — інтуїтивні міркування, до яких ми зазвичай вдаємося. Вони скидаються на логіку, але це сурогат: вони незграбні й приблизні. Проте в щоденному житті їх цілком вистачає. Отож можна їх застосовувати без великої шкоди замість ретельних утомливих міркувань, які були б, ймовірно, точнішими, але виснажували б нас і паралізували.
Публічно дезавуйований цим Нобелєм економікус нині занепадає, звільнивши сцену для нової дисципліни, поведінкової економіки, дуже потрібної надто в наш час кризи, коли відкинуті традиційні моделі економіки. Цього разу наші міркування й наші рішення вивчають не в штучних ситуаціях, а в імовірних, перенесених в експериментальну ситуацію. І результат для нас невтішний! Скільки упереджень! Ми всі мислимо й ухвалюємо рішення дуже короткозоро. Відтак полювання на наші помилкові думки стало олімпійським видом спорту в соціальній та когнітивній психології, а також у нейронауках, і результати постійно руйнують міф про людську раціональність. Наприклад, психолог Соломон Аш довів, що схильність до конформізму змушує нас заперечувати те, що ми безпосередньо сприймаємо. Якщо ми єдині з групи визнаємо, що лінії мають однакову довжину, ми свідомо будемо вдаватися до самообману, щоб добровільно пристати до думки решти.
Однак 2005 року дослідник Ґреґорі Бернс з університету Еморі в Атланті повторює дослід Аша під контролем МРТ. Що ж він бачить? Що, коли ми відмовляємось вірити в очевидне, активується не та частина нашого мозку, яка спеціалізується на когнітивних конфліктах, а лише частина, відповідальна за просторове сприйняття.
Судження інших трансформує наше сприйняття ліній, і те, що нам здавалось неправильним, відтак стає правдою і більше не створює нам проблем. Мораль: помилка — не просто поверхове судження, вона змінює навіть наше сприйняття реальності. Вона засліплює. Принаймні викликає аберацію зору. Розумному, як кажуть, досить!
Літератури про наші сердешні упередження й сумні евристики рясно. Іноді, щоб застерегти нас: «Годі обманюватись!»[32] (Arr^etez de vous tromper!) — б’є на сполох швейцарський письменник Рольф Добеллі, сподіваючись навчити нас оминати пастки буденних міркувань, надто якщо їх розставляють економісти й журналісти…
Обманюйся, магайбі
А одна журналістка, Катрін Шульц, обняла протилежну позицію в своїй книжці «Шукайте помилку! Чому вигідно помилятися»[33]: ми помиляємось, то й що? Тільки від нас залежить, чи навчать нас наші помилки, які можуть бути креативними й повчальними. Отож суперечка вже цікавить не тільки психологів і економістів. То що нам робити: радіти нашому раціоналізму, впадати у відчай через наше глупство чи привітати наші слабкості як шанс? Імовірно все разом.
У своїй останній книжці, «Мислення швидке і повільне»[34], Деніел Канеман — знову він — відзначає, що ми розмірковуємо з двома швидкостями.
Та, яку нобелівський лауреат називає «система 1», — прерогатива евристик. Це автопілот. Ми думаємо погано, але швидко, під впливом емоцій робимо максимум з того, що маємо під носом, і переходимо до іншого. Ми категоризуємо світ нашвидкуруч, карикатурно, похапцем… Дуже часто це спрацьовує, але часом — ні. Тоді настає черга системи 2. Потужна, точна, досконала, вона здатна до розумових вправ вищого рівня. Її не обдуриш. На галай-балай вона ненавидить. Вона включається, хоч і неквапно. У неї єдиний недолік: вона лінива. Поки жвава система 1 веде човен сяк-так за течією подій, система 2 дає їй рулити. Аж ось трапляється коловорот, вона зволяє стати до керма… але монополізує увагу, споживає багато енергії. За якість доводиться платити! Одним словом, завдяки системі 2 якщо ми хочемо добре поміркувати, то можемо. Трошки. Але ми майже ніколи не хочемо.
І навіть тоді ми ніколи не досягаємо непогрішності холодної формальної логіки. Герберт Саймон, також нобелівський лауреат з економіки (але 1978 року), вважав, що ми наділені раціональним мисленням, звісно, але «обмеженим». Саме тому, до речі, наш вид вижив.
Коли б наші предки мали прибрати позу Роденового «Мислителя», перш ніж вирішити, що треба вшиватися від хижака чи ворога, людство вже давно вимерло б! Треба було, щоб існувала система 1, хоч і швидка на помилки.
Але здатністю розмірковувати про неї й аналізувати її недоліки ми завдячуємо паралельному розвитку системи 2, цього дорогого делікатесу, який слід споживати потрошку. Сувора логіка не є нашим природним елементом, натомість ми наділені численними регістрами мислення недосконалого, але пристосованого до нашого становища, що дозволяє нам вижити в складному, нестабільному й непевному середовищі.
Отож так, людині властиво помилятись. У тому сенсі, що помилкам ми, ймовірно, завдячуємо почасти нашою людяністю…
Нехай правосуддя робить свою справу (перетравлення)
Одразу після перерви на обід чи просто після перерви судді з виконання покарань задовольняють 65 % прохань про умовне звільнення. Пізніше вони поступово суворішають, аж до того, що відмовляють майже всім гуртом. Після наступної перерви знову повертаються до порогових 65 % милосердних вироків. Це засвідчив аналіз близько тисячі рішень восьми ізраїльських суддів[35]. Залежно від того, голодні судді чи наїдені, вони зроблять вас білим або чорним.
Ж.-Ф. М.
Ключові слова
Природна логіка Брена
Ми перекладаємо елементи проблеми в пропозиційну логіку, тобто в абстрактні формулювання, поза контекстом і незалежні від нашого досвіду, на зразок: якщо А, то Б; А, отже, Б (випадок modus ponens у логіці). Або ще: якщо А, то Б; неправильно Б, отже, неправильно А (modus tollens) тощо.
Теорія прагматичних схем міркування Ченга і Голіока
Ми міркуємо на підставі знань, здобутих на досвіді, та в умовній формі (на зразок «якщо… то…»). У такому-то контексті якщо це, то те або ні (наприклад, якщо машина швидко їде, то я не переходжу).
Теорія ментальних моделей Джонсона-Лерда
Ми міркуємо не на підставі простих логічних правил, а на підставі уявлень, які ілюструємо прикладами чи контрприкладами.
Критика на адресу чистого резонера
Міфічний гомо економікус, за означенням, мав діяти відповідно до чистої логіки. Він міркував дедуктивно, себто брав вихідні припущення (передумови), представлені як певні, й робив з них такий же певний висновок. Таким чином, його батьки-теоретики зовсім не зважали на інші способи міркування, які ми цілком природно практикуємо, як-от індукцію, коли доводиться висновувати загальну закономірність на підставі часткових спостережень, себто в непевності. Це те, що пояснює Жан-Франсуа Боннефон, старший науковий співробітник Школи економіки в Тулузі, нагороджений бронзовою відзнакою CNRS[36], автор книжки «Резонер і його моделі»[37]: «Дедукція становить лише незначну часточку наших міркувань, ускладнених різноманітними параметрами: наприклад, наші вподобання, бажані події, те, що нам хотілося б бачити в реальності. Довгий час отак вивчали наші міркування щодо речей безтілесних, не цікавлячись тим, чи вони бажані і для кого. Удавали, наче ми міркуємо завжди для задоволення поміркувати, без практичної мети. Натомість ми не тільки розмірковуємо з певною метою, ми також здатні це робити із включенням здогадних цілей інших. Коли ми розмірковуємо про людей, то враховуємо те, що, на нашу думку, вони хочуть».
А хоч би ми й хотіли завжди міркувати дедуктивно, все одно не змогли б. Просто тому, що рідко маємо абсолютно певні передумови, щоб підперти наші міркування: «Відомо було про людей, здатних давати собі раду в непевності, але це вважали винятком, — веде далі Жан-Франсуа Боннефон. — Згодом дослідники дедалі більше почали свідчити, що все навпаки, що вправи з дедукцією, обробка певної інформації вторинні в щоденних міркуваннях. Справжня первинна здатність — це управлятися з невизначеністю, а дедукція — тільки крайній випадок. Коли вмієш міркувати в непевності, можеш і з певністю: хто здатний на велике, здатний і на мале. Звідси й сучасні теорії, що намагаються пояснити радше більше, ніж менше…» Нереалістичні теорії, в яких ми постаємо безтілесними істотами, такими, що не цікавляться своїми помилками, оманами наших міркувань: в ідеальному світі гіпотези, базовані на нашій чистій раціональності, були б бездоганними, як французький сад. У реальному ж житті вони були деревом, за яким ховалися джунглі.
Ж.-Ф. М.
Ярмарок упереджень (і евристик)
Є десятки всіляких способів мислення, і ми їх усі практикуємо! Ось кілька упереджень (помилок судження) і евристик (автоматичні й приблизні висновки, але не обов’язково неправильні), чітко виявлених науковою психологією.
Евристика репрезентативності: випадок Лінди
Велика класика тандему Канеман/Тверські. Лінді тридцять років, вона розумна, незаміжня й має активну громадську позицію. Що ймовірніше? Що вона працює в банку? Феміністка? Чи працює в банку й феміністка? Ми майже всі схиляємось до третього варіанту, найімовірнішого, на нашу думку, з огляду на те, що, як нам здається, ми знаємо про банківських службовців і феміністок. Але це нелогічно, бо, хоч які в Лінди характеристики, з погляду статистики «Лінда — це» завжди буде імовірнішим за «Лінда — це і це».
Евристика прив’язки/корегування: поганий орієнтир у тумані
Витягніть навмання номер, потім оцініть кількість держав-членів в ООН. Що більшим буде номер, який ви витягли, то вищою буде ваша оцінка кількості членів ООН (саме так, доведено досвідом!). Сумніваючись, ми робимо оцінку на підставі репера, опорної точки, нехай випадкової, хоч вона й не має жодного зв’язку з нашим питанням. Якір, який парадоксально змушує нас відхилятися до нього, а не до правди.
Евристика доступності: найгаласливіший має рацію
Ми екстраполюємо, виходячи зі спогаду, який найсильніше вразив нашу уяву, або просто найсвіжішого. Шизофреник здійснив убивство? Інформація закарбовується в нашій пам’яті, і якщо ми нічого не знаємо про шизофренію, то робимо з неї висновок, що всі шизофреники небезпечні. Про потяги, що приходять вчасно, не говорять, отже, всі вони спізнюються!
Неприйняття втрати: «тримай» краще за «втратиш»
Думка про втрату 100 євро хвилює нас більше, ніж перспектива їх отримати. Неприйняття втрати лежить в основі теорії перспектив, розробленої, як і багато інших, Деніелом Канеманом і Амосом Тверські. Ось чому біржові спекулянти часто задовго чекають, перш ніж перепродавати зі збитком. Крім усього іншого, нас легше переконують аргументи на зразок: «Не дозволяйте знизити вашу купівельну спроможність», ніж «Підвищіть свою купівельну спроможність».
«Працювати більше, щоб заробляти більше?» Ні, «працювати більше, щоб менше втрачати!»
Рамкове упередження: напівповний чи напівпорожній?
Вам пропонують на вибір два літаки: імовірність, що перший успішно дістанеться місця призначення, дорівнює 97 %, у другого ймовірність розбитися — 3 %. Який ви обираєте? Ви спонтанно схиляєтеся до першого, хоч ризик в обох літаках однаковий. Так формулювання впливає на наше рішення.
Підтверджувальне упередження: тільки шори
Це цілковита банальність: ми запам’ятовуємо те, що підтверджує наше бачення світу, і зменшуємо чи заперечуємо те, що може показати його помилковість. Приклади: я дотримуюсь правих поглядів? Звісно ж, я читаю «Ле Фігаро». Лівий? «Ліберасьйон». Я вірю в астрологію? Я втішаюся, що три астрологи передбачили катастрофу літака в США у вересні 2001-го. Тисячі інших, які не передбачили теракти 11 вересня, залишаються поза моєю увагою. А коли в мене вже немає вибору, коли мене просто тикають носом у науковий факт, який доводить, що я помиляюсь… Що ж, байдуже, я стверджуватиму, що наука ще не дійшла до цього, не знайшла правильний метод, щоб зробити належні висновки щодо близької мені теми. Це те, що психолог Джефрі Манро характеризував як «виправдання науковим безсиллям».
Упередження ретроспективи: я так і казав!
«Ви здивовані результатами виборів?» — «Аж ніяк! — відповідає політолог. — Правду кажучи, інакше й бути не могло!» І щиро перелічує факти й загальні тенденції, що логічно привели до нинішньої ситуації… якої він одначе ніколи не провіщав. Можна подумати, що доля має свої інструкції до застосування, які, проте, забувають розкрити, аж поки не стає запізно.
Упередження авторитету: «ефект білого халата»
Одного ранку невідомий, перевдягнений у Наполеона, попереджає перехожих, що над містом щойно пролетів невпізнаний летючий об’єкт. Він простягає їм маски для захисту від імовірно отруйних позаземних еманацій. По обіді він робить те саме, але вдягнений у білий халат. У якому з двох випадків, на вашу думку, перехожі вагатимуться? Перед фахівцем ми почуваємось дітьми. Найвідомішою ілюстрацією цього явища був дослід соціального психолога Стенлі Мілґрема у 1960-х роках, в якому звичайні люди на догоду псевдонауковцю погоджувалися бити електричним струмом незнайомців.
Упередження самовдоволення: а всралась невістка
Коли я досягаю успіху, це тому, що я хороший. Коли мене спіткає невдача, це провина інших або обставини так склались. Не плутати з фундаментальною помилкою атрибуції: ми вважаємо інших відповідальними за їхню поведінку попри зовнішні фактори. Наприклад, ми вважаємо, що той, хто читає промову Фіделя Кастро, тому що зобов’язаний це робити, таки з нею згодний (доведено експериментально).
Ілюзія причинності (або ілюзорна кореляція): лелеки й немовлята
Дві послідовні події не обов’язково пов’язані. Якщо одночасно зростає кількість лелек і немовлят, між цими подіями немає жодного причинного зв’язку. Однак ілюзія причинності викликає гострі дебати. Так, в останні двадцять років відчутне збільшення випадків аутизму збіглося з розквітом інтернету… отже, інтернет спричиняє аутизм. Ця смілива гіпотеза, що викликала чимало сарказму, завдячує своїм народженням дослідниці Сьюзан Ґрінфілд з університету Оксфорда.
Ефект гало: хто вкрав яйце, вкраде й курку
У тебе гарні очі… Отож ти маєш бути милим, розумним, чесним і добре пахнути під пахвами. Абсурд? Визнання однієї позитивної характеристики в людини схиляє до приписування їй багатьох інших. У школі фізично привабливіший учень легше отримуватиме хороші оцінки, тому що його вважатимуть обдарованішим і сумліннішим. Так, це жахливо. Особливо, коли сам ти не красень.
Ж.-Ф. М.