Про смерть у минулому часі

— Він мертвий.

Схилилося над тілом доктора Тесли, притискаючи інтерферограф до ока. Світло — світло — світло — світло — світло — світло — світло.

— Він мертвий, панно Крістіно, але, можливо, й живий.

Вона доволі істерично захихотіла.

— Добре, що встигли!

Подивилося на неї підозріливо.

— Що ви маєте на увазі?

— For the love of God, рятуйте його!

— Я вам розповідав.

Її губи затремтіли.

— Ви мені обіцяли! Й що? Замість того, щоб його відмовити, ви самі скуштували!

— Зараз ви скажете, що це моя провина, що то я його вбив.

Але було з усякого погляду гідним захоплення, як добре mademoiselle Філіпов тримається у цих обставинах. Ким би не був їй доктор Тесла — батьком, далеким родичем, коханцем, — адже він був єдиною близькою їй людиною у подорожі чужим дивним краєм, серед незнайомців, Транссибом крізь азіатські нетрі, на шляху до ще більшого уединения. Тепер вона залишилася сама. Чи може вона розраховувати на охранников? То функціонери царської політичної поліції, хтозна, які справжні накази вони отримали: вони мали охороняти доктора, але не захистили, — що вони тепер вдіють? Вона залишилася сама. Крістіна сиділа на краю постелі навпроти, нервово смикаючи рукав орґандинової сукні, скубаючи світлу косу й щомиті нахиляючись до Ніколи, наче все ще тільки чекала, що серб прокинеться й підійме повіки.

Доктор Тесла спочивав на своєму ліжку, на прошитому пурпуровою ниткою покривалі, з подушкою під головою, голова його була повернута до вікна, за яким пересувалася похмура зелень нескінченної тайги, в міру, як експрес віддалявся від останніх осередків цивілізації, перед тим, як перетнути межу справжнього Сибіру й Зими, длук-длук-длук-ДЛУК, а з кожним підстрибом вагона підскакувало й тіло Тесли й зісковзували з покривала укладені вздовж його боків довгі руки доктора, долоні якого ховалися у бездоганно білих бавовняних рукавичках. Манжет лівого рукава його сорочки було підібрано, він відслонював над рукавичкою червоний обруч відтиску: тут Тесла обгорнув собі крижлізний дріт динамо-машини. Ґенератор залишився на столику, кабель сповз на килим, звиваючись по-зміїному, корба хиталася туди й сюди. Металеві елементи встигли вже обсохнути, з приладів і стін зник іній.

Розповідь mademoiselle Філіпов була короткою і конкретною. Крістіна заговорилася з кимось після сніданку — повертається у купе, а там мороз, тьмітло, Тесла крутить корбу, чорні іскри сиплються йому зі шкіри й волосся, протяжний стогін лунає з уст, але він стоїть, крутить, — панна його вхопила, відірвала від машини, посадила на постелі — вже холодного, як смерть, — він знепритомнів — серце б’ється дедалі повільніше, через кілька годин зупиняється.

Пам’ятаючи про випадок із Юналом Фессаром, не повірилося панні на слово. Окуляр інтерферографа послужив контрольним дзеркальцем, приставилося його до губ доктора. На склі не з’явилося жодних ознак дихання. Він мертвий.

— Чи траплялося з ним таке раніше?

— Що?

— Смерть.

— Як ви можете жартувати!

— Ну-у, ми обоє жартуни. «Рятуйте його!» Встань, Лазарю!

— Ви ж самі сказали: помер, але, може, й живий.

Постукалося задумливо по підборідді металевим циліндром.

— Він не замерз, якщо ви, панно, розумієте, що я маю на увазі. Але те саме можуть сказати про себе кілька мільярдів інших трупів за межами Краю Лютих. Тобто, — усміхнулося у вуса, — трупи не говорять, але…

Mademoiselle Філіпов розплакалася.

Як швидко опинилося у ролі, повернутій на 180 градусів: тепер довелося обійняти плачучу, притулити, шепотіти добрі слова, гладити по голівці, гойдати до забуття, тссс, тссс, тссс. Вона схлипнула. Її долоні стиснулися у м’які кулачки, дитяча безпорадність.

— Я д-думала, що ви — бо ви ж сам теж, — а він казав про вас…

— Що казав?

— Що ви ро-ро-зуміііієте!

Чого сподіватися від дитини? «Мамусю, песик у мене зламався, відремонтуй песика!» Й підсовує під носа мертву тварину, а в широко розплющених очах дитини не з’являється й тіні сумніву, для того й існують дорослі, щоб порядкувати світом.

Вона заспокоїлася.

— Він помер, — тихо повторила.

— Може, я сходжу за доктором Конєшиним…

— Я просила його не їхати. Від самого початку над цією поїздкою висіла загроза.

— Він наполягав.

— Так. Він сам мусив виконати всі експерименти, завжди так було. Спершу він хотів їхати туди одразу й на місці провести дослідження. Я виблагала ту Праґу, — вона знайшла носовичок, висякалася, вибачилася. — Ви знаєте, що то Ніколу звинувачували, наче він наслав лютих?

— Що?

— Так, так, на нього й пасквілі в пресі понаписували. Після того, як Пірпонт Морґан відмовив йому в фінансуванні, Ніколі довелося закрити вежу Ворденкліф, ще в тисяча дев’ятсот третьому чи четвертому. Вся справа з Морґаном… Нікола не мав би всіх цих клопотів, якби не був настільки сліпий щодо певних очевидностей у спілкуванні з людьми; але його думка завжди бігла радше до того, що неочевидне, чого ніхто в подібному 'oбразі не вловив. Так він здобував прихильність у людей, так він її втрачав. Він же ж ніколи не одружився… Він бував до людей сліпий: сліпий, глухий і нечутливий. З Морґаном він також, мабуть, розмовляв, як із шанувальником науки, а не хитрим фінансистом. Ну й втратив Ворденкліф. — Рука доктора Тесли зісковзнула з постелі, mademoiselle Філіпов підняла її та з великою ніжністю уклала на покривалі. — Але, позаяк він багато років поспіль заявляв, що визволить магнетичну енерґію Землі, що зможе збивати в небі цепеліни й топити кораблі невидимою силою, будь-де влаштовувати землетруси… Ви знаєте, як мелодраматично він може поводитися. І після перших повідомлень із Росії власне так це й виглядало: неначе посеред пустки на іншому боці планети вибухнула невидима енерґія. Я читала статті в старих газетах. А за Ніколою тяглася ще ота справа з Колорадо… — вона урвала.

— Так?

Крістіна струснула головою, прокидаючись від небезпечної задуми, в яку сама себе дала упіймати; поки вона говорила, все було гаразд, нехай говорить, нехай зосередиться на власних словах, це початок усіх жал'oбних обрядів — спогади про покійних.

— У липні тисяча вісімсот дев’яносто дев’ятого в лабораторії у Колорадо-Спрінґс, коли він працював над реєстрацією електричного пульсу Землі, я правильно кажу, електричного пульсу, — він отримав тоді з космосу сигнал, повторювані послідовності чисел. Прошу пам’ятати, що тоді на Землі ще не було жодних радіопередавачів. Нікола обчислив, що сигнал надходить із Марса. Він одразу ж заявив про це в пресі, — вона подивилася з ніжною посмішкою на мертве обличчя винахідника. — Він ніколи в собі не сумнівався, і тим найбільше собі шкодив. Мати розповідала мені…

— Так?

— І коли він отримав це замовлення від царя, спочатку тільки на дослідження у галузі озброєнь, бо тільки навесні минулого року було укладено чіткий контракт проти лютих, — ми насилу вмовили його тримати це питання у таємниці. Він страшенно боявся, що хтось знову його випередить і відгородиться від нього патентами: якби ви знали, скільки нервів це йому коштувало! Він зустрівся з інженерами із Сибирьхожета, тільки вони його переконали. Ви знаєте про цей забобон? Буцімто у Краї Лютих неможливо вигадати нічого справді нового, всі проривні відкриття з проблематики крижліза здійснювалися деінде, інженери казали, що спеціально виїжджають до Владивостока, до Томська, щоб голови собі провітрити. Як уже натраплять на ідею, то їдуть назад, бо самі розрахунки, розумова праця — це на берегах Байкалу йде дуже легко, — але якщо ти чогось не мав у пам’яті раніше, то цього у лютих не вколотиш у думку за жодні скарби світу. А що ж більший страх у Ніколи породжує, ніж те, що він стане таким, як інші люди, стане мислити, як вони мислять, помічати тільки вже зауважені очевидності? Може, й більше було б у ньому тоді нормальної людини — але менше генія. Вам слід знати, що Нікола забобонний, вірить у всілякі такі…

— Зачекайте, панно Крістіно, що ви розповідаєте, адже він накачував себе тою тьмідиною власне для того, щоб роз’яснити собі розум, він сам мені казав.

— Мабуть, ви його погано зрозуміли. Для роботи пізно вночі або коли потрібно було поквапитися з конструюванням прототипів, то авжеж; але для нових думок і тієї крихти божевілля…

— Що?

Підхопилося. Підскочилося до столика, вхопилося за корбу, за крижлізний кабель, закрутилося динамо. Дротом потекла тьмідина, в машині замигтіло бліде тьмітло, трррррррррр, уїдливий холод увійшов у долоню, передпліччя.

— Що ви робите?! Покиньте негайно!

Вона вирвала кабель, іншою рукою зупинила корбу, перелякана, сердита.

Відступилося.

— Пам’ять, для пам’яті, — бурмотілося собі під ніс. — Він питав не про такі ефекти, не про такі, адже він сам не знав, експериментував.

— Пане Бенедикте!

Сховалося інтерферограф.

— Людина, яка живе пам’яттю… Ви казали, панно, що він розмовляє з неіснуючими людьми, що плутає уявлення з реальністю? Сьогодні за обідом промисловець із Іркутська розповідав про місцеві чудачества: отож, у Краї Лютих немає божевільних.

Панна Філіпов насупила брови.

— Чи ви добре…

— Немає божевільних! Ви що, не розумієте? То не для того Нікола ходив до вагона з арсеналом Літа! Динамо-машину він мав тут, але там — він не показав мені, перекинув кабель до чорної солі, переставив приховане обладнання, вийняв тунґетитове дзеркало — там він має флюменатор, призначений для зворотної роботи! Боже мій, він же казав мені відверто: як убити лютого — та ж тільки так: зовсім не заливаючи його ще більшою кількістю тьмідини, а висмоктуючи з них усяку тьмідину! Як електричний струм, чи пливе він до катода, чи до анода, завше залишається струмом; так само є два напрямки потоку Тесли: більше тьмідини — менше тьмідини. Розумієте, панно? Це шлях до шаленства, це шлях до новаторських думок, які нікому раніше не спали на гадку, чудесна машина поетів і винахідників — помпа логіки Котарбінського! Той сам потік, тільки обернений у протилежному напрямку! Арсенал Літа: те, що ні існує, ні не існує, ні істина, ані омана, ні так, ані ні — поглянулося на труп Ніколи Тесли, — ні живий, ні мертвий, панно Крістіно, ні живий, ні мертвий! Наступна зупинка! Коли? Де? Котра година?!

У неї тряслися руки. Вона витягла з шухляди свій примірник «Путеводителя», нервово погортала.

— Я не знаю, на скільки ми запізнюємося, — зойкнула вона. — Новоніколаєвск? Може, ви бачили, яка була остання станція…

— Зачекайте.

Вибіглося у коридор. Купе проводника містилося у кінці вагона, перед ванними кімнатами. Засталося чолов’ягу з пальцями в маслі та з ковбасою в зубах. Бракувало, щоб він удавився. У відповідь на навальне запитання він спершу вказав на невеликий годинник, що стояв над самоваром, потім на розклад руху, пришпилений до дверей, з ручними дописками, зробленими червоним чорнилом, розмашистою, потішною кирилицею. Щоб її прочитати, доводилося мало не торкатися носом до паперу. Новоніколаєвск, годинна зупинка через двадцять вісім хвилин. Двадцять сім. Час біжить, побіглося назад до отделения Тесли.

Схопилося доктора за плече (шкіра холодна, як лід), шарпнулося. Mademoiselle Філіпов тихо скрикнула.

— Що ви робите?!

— А все ж, бий його лихо, важкі ці трупи, — засопілося. — Панно дорога, краще відразу почастуйтеся якимись солями, котрі повертають притомність, бо я потребуватиму вашої допомоги, й рук, і справної голови.

— Але…

— Через півгодини Нікола мусить опинитися у своєму вантажному вагоні, я спробую вчинити чудо. Тепер, — зробилося кілька глибоких вдихів, сілося біля підніжжя ложа покійного, обтерлося його чоло, — тепер ми мусимо подумати, як це здійснити. Хто перенесе. І як. Щоб збіговисько на станції не спровокувати й не принадити юрми до арсеналу Літа: пан Тесла ніколи б мені того не пробачив. Думаю, що ви повинні одразу після того, як потяг зупиниться, постукати у той вагон і привести сюди тих двох аґентів, вас вони знають краще, послухаються; тоді хутко…

Панна Крістіна від’єднала від динамо-машини корбу й, нахилившись над порожньою постіллю, ударила дерев’яною ручкою об стіну: луп, луп, луп, тричі, раз у раз.

Подивилося здивовано. Вона відклала корбу. Двері відчинилися — і в купе вскочив Павєл Владіміровіч Фоґель з наґаном у руках.

— Пане докто…

— Сховайте зброю! — гаркнулося на сивочолого охранника, бо, задивившись на труп Тесли, він завмер із небезпечно спрямованим револьвером, із пальцем на спусковому гачку, кліпаючи по-пташиному через велике хвилювання.

— Що з ним трапилося? — запитав він ледь чутно.

— Пан доктор мертвий, — ствердила Крістіна Філіпов. — Як тільки потяг зупиниться у Новоніколаєвську, ми мусимо перенести Ніколу до товарного. Сходіть за Олєґом.

— Мертвий?

— Сховайте це!

Він сховав револьвер. Насадивши на носа пенсне, Фоґель підійшов до тіла Тесли. Узяв обережно зап’ястя трупа. Хвилину він, здавалося, міряв йому пульс, і при цьому порожнім поглядом дивився на теслектричний ґенератор, що стояв біля вікна.

— Так, — пробурмотів він і поволі перехрестився з бюрократичною скрупульозністю. — Доведеться телеграфувати. Панна засвідчить, що то був нещасний випадок? Що ми ніяк не могли запобігти?

— Поки що невідомо.

— Що?

— Чи доведеться свідчити. — Крістіна відвела погляд і накрутила пасмо свого волосся на палець. — Пан Бенедикт вам усе скаже.

Всталося, узялося старого поліцейського за плече.

— Ви мусите роздобути скриню, якомога більшу, порожню звичайно, щоб тіло доктора помістилося без проблем. Перенесемо його в скрині.

Фоґель поправив скельця, насупився.

— Навіщо?

— Самі побачите. Що вам втрачати? Тепер він уже мертвий, більшої шкоди вам не завдасть. Ну, йдіть уже, час минає! Скриня, велика!

Він вийшов, на порозі ще раз озирнувшись на розтягнутого на пурпуровому покривалі серба, — довгі ноги, що стирчать з ліжка, рука в білій рукавичці, яка поволі зсувається на килим, на шиї розпущена хустка, з-під якої видно криваві синці, а з розчесаного на два боки чорного волосся — біле пасмо, що спадає на склепінчасту скроню, — Фоґель стояв і витріщався, поки не замкнулося двері.

— Послухається?

У панни Крістіни знову опустилися руки, вона осунулася по стіні під вікном, приклавши чоло до зимної шиби.

— Можливо. Мабуть, так. Мусив би.

— Я думав, що він подорожує у службовому за тендером.

— Він перейшов на місце Вазова. Вони залишили порожні купе до Іркутська.

— Ах!

Вазов і той інший, котрому Вазов проламав череп, забулося його прізвище, два ангели-хоронителі, від початку приставлені для охорони Ніколи Тесли, мали придбані місця у люксі. Й справді, після їхньої смерти купе залишилися порожніми, мабуть, власне оті два одномісні купе обабіч отделения Ніколи Тесли й Крістіни Філіпов — це було б логічно. Й Фоґель перебрався до одного з них, без сумніву, з відома проводника. Проте він не мав квитка й не був повноцінним пасажиром: він не з’являвся у вагоні-ресторані, ймовірно, взагалі не покидав купе. (За винятком нічних відвідин сусідніх вагонів, щоб застрашити пасажирів, які йому перешкоджали). Він охороняв Теслу.

— Ви справді сподіваєтеся… що… Нікола…

— Ми ще не дісталися до Краю Криги, панно Крістіно, все ще є місце для брехні, навіть найбільшої.

Закурилося цигарку. Те, як раптово все вияснюється і укладається в порядку, приємному для умислу, до певної міри непокоїло б, якби не усвідомлення, що це аж ніяк не перше таке досконале пояснення; усяке попереднє незабаром виявлялося хибним, або принаймні неповним. Зрештою, ми тут маємо справу з новою цариною знань, новою наукою — наукою про тьмітло, про теслектрику, про фізичні підстави логіки — й тому під час цієї поїздки до серця Зими подорожуємо через наступні епохи історії науки, теорія заступає теорію, гіпотеза витісняє гіпотезу.

… Отож, відбулася детьмідизація, Нікола Тесла розвернув напрямок потоку тьмідини в своїй машині, й коли схопилося крижлізну голку, тьмідина зовсім не влилася у тіло, а була з нього випомпувана. Пам’ятається: кристал солі — один із небагатьох у слоїку — спершу не був чорним. Пам’ятається: що забулося усе, що трапилося, від схоплення до відпущення кабелю. Тепер розуміється слова доктора Тесли. Арсенал Літа. Убити лютих. Кожному організмові, кожній біологічній структурі притаманний не тільки певний електричний заряд, а й теслектричний: вони є посудиною для тьмідини. У своєму природному стані на Землі вони залишаються наповненими не до кінця. (Напевно, вдасться якось розрахувати максимальну ємність цієї структури й ступінь її отьмітлення. Якщо такий максимум існує. Чи ж Нікола не згадував про необмеженість теслектричного струму.?..) Літо є царством істинних оман і оманливих істин. Натомість, Зима не допускає нічого поміж істиною і оманою. Люті, діти Зими, живуть у великій повені тьмідини. Так само, як можна відпомпувати тьмідину з лютого, так можна відпомпувати її з будь-якого іншого органу, скільки б її у ньому не було. Чи людина, повністю детьмідизована — «розморожена», — все ще житиме? Тобто чи можна буде сказати про неї будь-що із остаточною певністю: що вона жива, що нежива, що вона є, що її немає? Чи теж будь-які судження про неї будуть однаково істинно-хибними, і їй порівну належатимуть усі атрибути буття — небуття? Чи Нікола Тесла ставив такі експерименти на людях? Або на тваринах? Без сумніву, він сподівається, що для лютих помпа Котарбінського стане знаряддям згуби.

… Отож зазналося детьмідизації, а недобір і надлишок тьмідини об’являється для людського ока однаково: отими дрібними феноменами світла, світла й тьмітла, тіні й світіні. Чи маґнет прикладений нижнім чи верхнім полюсом — потужність однакова; чи електричний струм тече в той чи в інший бік — потужність однакова. Проте вже натиск безпосередньо на тіло й розум різний при нестачі й надлишку тьмідини.

… Зараз усе вкладається у голові небезпечно гладко, все взаємно пасує: і другий лист пілсудчиків, видобутий із «фальшивої» пам’яті, й оті підозріло легкі осяяння і дедукції минулого дня, і нічні розповіді… Зазналося детьмідизації, було відпомповано логіку єдиноістини та єдинохиби. Згодом ефект зникає, рівні тьмідини нівелюються до локальних медіан Літа. Або Зими, де медіана тьмідини набагато вища, — звідси попередження Зєйцова й Поченґла: це інша країна, люди набувають там інших навичок, змінюється спосіб мислення, там керують інші закони, Бог-Самодержець перевів стрілку.

Поклалося руку на корпус динамо-машини Тесли. Вона вже навіть не була зимною. Спершу подумалося, чи може, однак, покрутити корбу й дотьмідитися до здорової рівноваги. Але минула вже майже доба, навіть у дзеркалі різниця не помітна. До того ж — чи й справді цього прагнулося: дотьмітлення? Більше за Мороза?

Вийнялося торбу з-під столу, запакувалося у неї ґенератор, кабель, корбу. Ключика ніде не знайшлося, але не малося наміру перешукувати кишені трупа. Шафа, на щастя, була незамкнута. Вкинулося усередину важку торбу, вона стукнула об дерев’яну підлогу. Панна Філіпов хутко підняла голову, наче її зненацька розбудили; може, вона й справді прокинулася, задрімала, притиснувши щоку до шиби, залишився червоний відтиск на шкірі. Якусь мить вона здивовано кліпала, наново орієнтуючись у ситуації: труп Ніколи на постелі, чужа людина снує по купе. Уві сні люди набухають: розіспані, вони повертають до світла м’які, пухкі обличчя, повніші, округліші парсуни. Світловолоса Крістіна здавалася тепер ледве розквітлою дівчинкою з личком херувима, великими, блакитними, як на вітражах, очима. Навіть нерішучий рух руки, жест, обірваний на півдорозі, також виказував дитячі безпорадність і розгубленість. Вона спала — це теж різновид утечі.

Відклеїлося цигарку від губи й, відхиливши вікно, струснулося попіл на вітер. Зимне повітря напинало чорні фіранки над ложем покійного. Mademoiselle Філіпов кілька разів глибоко вдихнула.

— Ви повернетеся, панно? — спиталося тихо.

— Так, — вона ковтнула слину. — Спершу до Праги, мушу подбати про Чіто, його асистента; потім до Америки.

— Що станеться з отим вагоном? Із його вмістом? Машинами та рештою?

— Воно й так усе належить царю.

— Він має когось, хто на тому знається?

Крістіна подивилася на мертвого винахідника.

— Сам Нікола не знався, ніхто не знався; не знаються навіть інженери із Зимного Ніколаєвська. Інакше можна було б піти й розпитати. Або прочиталося б про це в якихось книжках, як ви гадаєте?

— Маю на увазі те… чи хтось продовжуватиме експерименти доктора Тесли? Чи підхопить хтось його задуми, використає ці відкриття?

Крістіна підвела погляд.

Енерґійно перехрестилося.

— Та борони мене Бог! Не дивіться так на мене! Я не тому питаю, справді! Зрештою, я взагалі не маю про все це найменшого поняття!

Вона закрила рот рукою.

— А я вам майже повірила! Що ви знаєте, що робите. Що коли ми туди його перенесемо… що, як казав Нікола, ви здогадалися про щось більше, й…

— Воскресіння.

— Що?

Затягнулося димом.

— Я кажу це вголос, щоб переконатися, чи сам не розсміюся. Оживання померлих, воскресіння мертвих, піднесення з гробів, резурекція тіла.

Вона нахилилася через усю віддаль купе й поправила доктору Теслі хустину на шиї.

— Напевно, я даремно вас узагалі турбувала, слід було повідомити проводника, й нехай його покладуть у труну, а не по скринях рештки Ніколи паплюжать, вибачте, я знаю, що моя поведінка варта осуду, ви бачите, я уже не плачу, вибачте. Все це не має сенсу, — вона підвелася. — Дозвольте мені…

— Ви мене випроваджуєте? Я нікуди не кваплюся.

Всілося у кріслі.

— Що потрібно для воскресіння? Не труп. Присядьте, панно, я розповім, а ви поміркуєте, чи є сенс морочитися зі скринею. Та-ак. Для воскресіння — не труп. Потрібна жива людина й пам’ять принаймні одного свідка, що живий був колись трупом.

… Адже, бачите, панно, існує тільки сьогочасність: сьогочасний Бенедикт Ґерославський, сьогочасна Крістіна Філіпов, сьогочасна цигарка, сьогочасний потяг, сьогочасне тіло Ніколи Тесли. Їхнє минуле й майбутнє — вони примерзають до сьогочасности різними можливими формами. Бо ж не існує, зрештою, учорашньої Крістіни Філіпов і не існує завтрашньої Крістіни Філіпов.

… Але: до сьогочасности належать також наші умисли, і їхнє уявлення про майбутнє, і їхня пам’ять про минуле. Проте, оскільки пам’ять так важко впіймати на брехні, а уявлення про завтрашній день завжди підлягає суворій верифікації, ми вважаємо пам’ять певною, і певним — відображене в пам’яті минуле. Але, панно Крістіно, це омана сьогочасного розуму! Чи не траплялося з вами ніколи, щоб ви пам’ятали якусь минулу подію ясно й чітко, а інші її свідки пам’ятали все цілком по-іншому? Чи вони брехали? Нічого подібного. До сьогочасности провадить мільйон стежок, і мільйон стежок від неї розходиться. Чи граєте ви, панно, в шахи? Як часто трапляється, що, поглянувши на шахівницю, ви знаєте з цілковитою упевненістю, яка була на ній розстановка фіґур до попереднього ходу і якою буде — після наступного? Як часто з наявної розстановки можна відтворити тільки одну минулу розстановку?

… Якими ж рідкісними бувають у домініонах Літа миті, коли те, що можливе, повністю перекривається з тим, що скінчене!

… Пан Зєйцов прислужився б ширшими пізнаннями, але ж усі ми знаємо історію біблійних воскресінь. Коли Ісус піднімав із гробу? Приходить до нього храмовий сановник, заламує руки, шати цілує, Учителю, донечка у мене померла, мертва вдома лежить, родина оплакує дівча, підтяте, перш ніж розквітнути, але я вірю, що в Твоїй владі воскресити її з мертвих, якщо ти тільки захочеш, чи захочеш? Ісус іде до будинку покійної, серед жалобників, чому плачете, питає, — отут, послухайте уважно, — чому ви плачете, бо дитина померла, кажуть, і всі знають, що померла. Але ж ні, мовить Ісус, вона не померла, тільки спить. І йде до жалобного покою, над ношами схиляється, устань, панночко, нашіптує. І дівчинка підводиться. Ви уявляєте собі здивування родини. Отож, воскресив! Що він вчинив! Чудо! Вихопив у смерти дівчинку, яка вже запала в небуття: не жила, а тепер живе. Але ж, ні, каже Ісус, вона зараз жива, а перед тим тільки спала. Не кажіть про це нікому, забороняю. Ви неправильно пам’ятаєте, ось, маєте її перед собою, вона дихає. Розумієте, панно? Що Він зробив — чи міг Він змінити минуле, якщо минулого не існує? Урешті-решт залишається тільки ненадійна пам’ять свідків. Важливий сьогочасний стан — лише сьогочасна дочка сановника існує, — а минуле замерзає у наших очах таким, яким ми його найпростіше охоплюємо розумом, тобто найпростішим із усіх можливих. «Вона тільки спала».

Експрес шарпнувся, закінчуючи гальмування, і тіло Ніколи Тесли зсунулося разом із покривалом; ухопилося їх обома руками, впустивши недопалок на килим. Двері відчинилися, пан Фоґель устромив сиву голову. — Є скриня, йду за Олєґом. — За вікном проплила споруда двірця у Новоніколаєвську й низка вантажних вагонів на запасній колії.

Mademoiselle Філіпов висякалася.

— У те, що ви кажете, — я не вірю, зрештою, і не розумію. Але через те, я к ви це кажете, пане Бенедикте, — він мовив так само, or is it my memory playing tricks on me, so I could hear him once more, his manner of speaking, his manner of thinking, докладно так само, — я повірю.

— Де та скриня?

Після чого почалася чергова комедія з трупом, себто борюкання у розкішній тісноті Транссибірського експреса з мертвим, безвладним тілом. Адже одразу після того, як потяг зупинився, почався рух у коридорі та в проходах: довелося замкнути двері й остерігатися випадкових «цікавих Варвар». Украдена чи придбана Павлом Владіміровічем скриня (можливо, просто звільнена від багажу покійного охранника) чекала в отделении праворуч. Коли Фоґель повернувся з Олєґом, вони перенесли порожню скриню до купе Тесли, блокувавши при цьому коридор на добру хвилину, бо вже під час операції з’ясувалося, що навіть подвійний compartiment не вмістить великої подорожньої скрині, чотирьох живих осіб й одного трупа, — спершу, отож, випроводилася mademoiselle Філіпов, утікаючи на посипаний жорствою і камінням перон станції Новоніколаєвськ (колишня Станція Об). Утрьох узялося пакувати Ніколу Теслу в скриню. Довелося також закрити й заслонити вікно, що виходило на одноповерхову споруду двірця, де тепер, з нагоди проходження Транссибу, зібралася, либонь, половина волостей Імперії і панувала достоту ярмаркова метушня. Обоє дверей під стрімкими фронтонами було широко відчинено, в низьких вікнах сиділи службовці та інші дармоїди, а на пероні й поміж коліями кружляли продавці й поштові аґенти, инородцы з азіатськими обличчями, в європейському вбранні та племінному одязі зі шкур, а в садку праворуч, за набіло помальованим парканом, галасували напівдикі дворняги, заглушаючи навіть жахливий скрегіт іржавої дрезини, що поволі тяглася другою колією з трійцею парадно вбраних у мундири железнодорожников на платформі. До того ж локомотив аж ніяк не згас і не замовк; посвистуючи, крекчучи й повискуючи, тручи сталлю об сталь, із якоїсь причини він щохвилини шарпав усім складом, дюйм туди, дюйм сюди, але й цього могло вистачити: заґавиться людина, втратить рівновагу й впаде у скриню в обійми трупа, писком уперед. Замкнулося вікно, тож станційний гармидер трохи принишк, але зате в купе миттєво зробилося нестерпно жарко, душно й парко. Тіло винахідника, дякувати Богу, ще не засмерділося. Проте Олєґові було потрібно небагато, — маючи масивну тушу, він одразу ж задихався, лицо в нього зблідло, на м’ясистому чолі виступив піт, і вже от-от у глазах білки йому назовні обернуться, уже коліна під ним угиналися, — він впустив віко скрині, вагон смикнувся, Олєґ знепритомнів. Але оскільки він впустив віко скрині, то впав, на щастя, не на труп, а вже на замкнуту скриню. Довелося приводити охранника до тями. Час підтискав. Знову відчинилося вікно, не відсуваючи фіранок. Знову завили собаки, заревів паровоз, розкричалися люди. Пан Фоґель спробував перевернути Олєґа на спину, щоби мати змогу дати йому ляпасів, але завдання виявилося непосильним для сивочолого поліцейського. Тільки-но Олєґ повернувся навскіс на опуклій кришці, ноги його роз’їхалися у боки, кумпол ударився об стільницю, з кишені посипалася махорка, мідні та срібні монети, — тоді вхопилося Олєґа за комір, але його руки опали на килим, ноги роз’їхалися ще більше, й посеред окутої залізом труни Ніколи Тесли стирчав тепер величезний зад охранника, ліва півкуля, права півкуля, водяні балони, що напинали чорний шевйот, і тільки-но потяг смикався, одразу перекочувалися ними чергові хвилі й здригання, а коли розлючений понад людське терпіння Павєл Владіміровіч Фоґель узявся приводити його до тями ляпасами, б’ючи ритмічно то в ліву, то в праву півкулю, Олєґ Івановіч, поволі притомніючи, непристойно підстрибував на тій скрині, грюкаючи нею і зачіпаючи за меблі в купе, аж вирив довгі подряпини на дверях шафи й розчавив скинуту на підлогу попільничку, стукаючи-грюкаючи, як проклятий.

— Мертвого б розбудив! — вигукнув свято обурений пан Фоґель, потрясаючи над головою спрацьованою правицею. Розсміялося.

Потім тягнулося ту скриню уздовж ешелону Транссибу по вкритому жорствою пероні; негайно з’явилися послужливі носильщики, проте їх відштовхнули, лаючи останніми словами. Опритомнілий Олєґ тягнув скриню спереду, старий Фоґель допомагав іззаду. Mademoiselle Філіпов поквапилася попередити Стєпана. Важко було узгодити кроки, скриня небезпечно колихалася, чулося, як усередині обертається й оббивається тіло серба, його довгі кінцівки й пташина голова. Належало перенести вантаж якомога швидше, перш ніж причепиться котрийсь із пасажирів, хтось знайомий із люксу: дріботілося у напівбігу. З іншого боку, — власне отой поспіх міг усе зрадити.

Так, наче річка Об була природною межею погодного фронту, небо над Новоніколаєвськом втратило похмуру свинцеву барву, і яскраво засвітило сонечко, проливши на двірець, на його білу будівлю, білий паркан, білу жорству, білий пісок — лавину сліпучого світла. Були такі місця, такі напрямки погляду, на яких білість, помножена на білість, випалювала з 'oбразу будь-які колір і форму, і діапазон, і споглядалося тоді в нескінченно глибокі отвори в матерії світу, в огнища гарячого небуття — тут, тут, там, поєднані мережами відблисків, нитками сонячних променів — понад дахом двірця, за садом, у хмарах над Новоніколаєвськом, на шибі вагона, в перспективі залізничної колії. Чмух, чмух, чмуфф, так із білого ніщо виринула брила локомотива, який поволі сунув бічною колією, — мружилося очі, дивлячись просто на нього, поруч із плечем засапаного Олєґа — спершу брила, потім із затримкою засмоктані в білість, довгі крижлізні веселки, арки й бульбашки мерехтливих кольорів, що вкривали паровоз, мов надуті вітром вітрила чотирищоглового ґалеона; й що більше паровоз віддалявся від сонячного стовпа, то потужніше обростав багатобарвними веселками, поки не зрівнявся з останнім вагоном Транссибу, й тоді розгорнув повний такелаж акварельних міражів, десять, двадцять, тридцять метрів над трубою, а також у формі широко розставлених на два боки крил: неповоротка вугільна машина у ґлорії метеликових зблисків. То був локомотив, повністю виготовлений із крижліза. То був локомотив повністю розроблений для крижліза: не копія старих машин, а действительно нова машина. Тієї миті вперше побачилося у такому масштабі технологію епохи Криги. Її естетику вже провістив Ґросмайстер — але то було не просте знаряддя, яке можна взяти в руки; то був л ь о к о м о т и в. Тонкі, наче виготовлені з папіросного паперу, кола з подібними на павутину спицями оберталися обабіч чорної гусениці, кожне удвічі вище від неї; вигнутий лускатим черевцем дах паровоза, здавалося, висів на осях тих коліс. Труба не виростала посеред чола чорного хробака — вона параболічно розмотувалася від лівої скроні, єдиного вцілілого рогу бестії. З неї видобувався сірий дим, починаючи від двох третин висоти, не б’ючи вгору одним струменем, а розсіюючись за древком комина широким прапором. Асиметрія машини була очевидною у кожному її елементі, навіть вікна було розтягнуто навскіс її фронтальної частини, вони нагадували вовчі сл'iпні: шиби в них раз відбивали світлі зблиски, іншого разу виявлялися абсолютно прозорими, щоб стрімко затягнутися чорнильними ляпками, а вже за мить — строкатими калейдоскопами. То мусило бути оте славетне морозне скло, яке бачилося у Варшаві лише як ексклюзивну прикрасу, оте мороскло: його годі розбити, можна тільки розтопити. Ліхтарів було два, той, що праворуч, більший і розміщений вище. Язик відгортачки стримів понад рейками не менш ніж на три аршины перед холодовозом, ажурним шлейфом випереджуючи цю панцирну панну. Над змієподібним переплетенням відгортачки, над ліхтарями й вікнами крижано лиснів двоголовий орел Романових. Натомість на правому боці, на вигнутій подібно до плавника захисній пластині, за аркодужними сходами й дверима до кабіни машиніста, що нагадували риб’ячі жабра, фарбою кольору слонової кости було намальовано на чорній лусці номер і назву машини: В-Сиб 5 ХЗ паровоз «Чёрный Соболь».

— Що це таке? — спиталося.

— Перечеплюють нас, від Обі Транссиб обслуговують байкальські локомотиви, — відказав Фоґель. — Уф, краще поквапмося, Вєнєдікте Філіповічу.

— Будете мене тут страшити? Що заморозницький аґент застрелить мене на очах у всіх?

— На очах у всіх, уф, не застрелить, але — так, усі на нас дивляться!

То була правда, прибуття «Чорного Соболя» привабило на цей бік потяга близько сотні пасажирів, а хто не вийшов, той принаймні вистромив голову в вікно. На щастя, минулося уже останній купейний вагон. Озирнулося через плече. Лиш одна людина на пероні не дивилася на крижлізний паровоз: худий, випростаний силует у фесці, із ціпком у руці. У відповідь на погляд Юнал Таїб Фессар відсалютував цигарою.

За допомогою Стєпана скриню закинулося до вагона. Останнім зіп’явся усередину Фоґель; засунулося за собою двері й обтрусилося долоні.

Обернувшись, опинилося під мовчазними поглядами аґентів і mademoiselle Філіпов.

— Слухаю?

Крістіна схрестила руки на грудях.

— Ми чекаємо.

Важко стрималося, щоб не погризти ніготь.

— Добре. Ви, Павєл Владіміровіч, Олєґ Івановіч, вийміть його й покладіть отут. А вас, Стєпане, я попрошу відкрити ту скриню, де доктор Тесла тримає машину, на якій працював учора вранці, коли я тут вас відвідав. Мені потрібен також кабель до неї. А якихось конструкційних схем із описом?.. Що ж, я так і думав. Це ота скриня?

— Ота.

— Ви маєте ключі від колодок?

— Від тих? Ні. Але доктор також їх не відчиняв. Ось тут, бачите, він просвердлив отвори, такі як від сучків, і закорковував їх ґумовими чопами. Він оце щодня приходив і встромляв ці дроти, й впускав це в себе, тьху, кажу Вашій Вельможності, я знав, що це так скінчиться, і теж його благав, але що поробиш, що поробиш, слухатися треба начальство, і я дивився, як людина труїться тією нелюдською гидотою, — а що ви, Ваша Вельможносте, збираєтеся робити?

— Підключити його до тієї гидоти. Як вона вмикається?

Вийнялося з дошок чопики. Стєпан витяг з-за сінника службову валізочку й вийняв із неї в’язку ключів. Хвилину він їх, підозріло зиркаючи, поперебирав. Чекалося. Mademoiselle Філіпов зойкнула, кваплячи його. Зітхнувши, Стєпан відчинив скриню із соляними слоїками й видобув кабелі. Той, із затискачем на кінці (охранник закріпив його щелепи на кристалі), й отой з голкою: який із них має бути праворуч, який ліворуч? Пам’ять підказувала раз один образ, іншого разу протилежний. Запитально поглянулося на старого аґента. Той зробив крок назад, заслонившись рукою з ключами.

— І що? — наполягала панна Філіпов. — Що тепер? Ви взагалі знаєте, що робите?

Стоялося з кабелями в руках перед запечатаною скринею з бандероллю Tesla Tungetitum Company.

— Ну що ж, це все одно буде воскресіння `a l’improviste. — Встромилося кабелі в отвори й машинні гнізда, сховані за отворами. — Fifty-fifty. Як це вмикається? — Але вже почулося тремтіння від пробудження механізму, зі скрині посипалися пил і стружка. В одному з гнізд мусить бути головний вимикач. Не бачилося диму. Що живило цей флюменатор? Чи його підключали до зовнішнього джерела електроенерґії? Порівняння розмірів із трьома великими флюменаторами, що заповнювали більшу частину вагона, свідчило, що то був радше різновид мініатюрного прототипу.

Плюнулося на долоні, а потім поклалося руку на спусковий гачок, на оголену голку.

…Опустилося на підлогу.

— Добре, — сказалося й зсунулося на дошки, шуруючи піджаком по неструганій деревині скрині. — Добре. Нехай хтось… А краще я. За хвилю.

— Ви знову це зробили! — волала панна Філіпов. — Ви впали в ту ж залежність, що й Нікола! Боже мій, це для того ви втискали його в скриню, для того торсали трупом, щоб я повірила, щоб ви змогли — що про вас кажуть — lying bastard — усе правда!

— Усе не може бути правдою, — пробурмотілося, підносячи руку до очей. Чорні плямки мерехтіли на поверхні шкіри, а може, й безпосередньо під епідермісом; іноді, коли кінцівка німіє, так усередині долоні укладаються біло-рожеві мандали, але тепер виглядало, наче там билися між собою живі клітини тіні й клітини світіні. Поглянулося лівим оком, поглянулося правим. У вагоні панував напівморок, світло проникало крізь заґратовані віконця, крім того, його частково заслонювали купи ящиків. У повітрі літали мільйони часточок куряви, усі вони тепер вирували й золотаво виблискували, й усі кидали свої тіні, це неймовірно, проте бачилося їх із клінічною докладністю, кожну зокрема, цятки чорні, цятки білі, цятки золоті; увесь інтер’єр вагона було розбито на калейдоскопічні уламки барв. Калейдоскоп, так, це була слушна асоціація, — що вони продовжують обертатися, залишаються у космічному русі, й небагато потрібно, щоб вони перестрибнули в абсолютно іншу конфіґурацію, мик, мик, а то вже не буде вагон, то не будуть дошки, то не будуть люди, не буде труп.

То не буде труп. Відвелося погляд. Три аґенти охранки стояли навколо із серйозними мінами на обличчях, Олєґ із жовтою хусткою у руці, Стєпан із ключами, притиснутими до грудей, Павєл із рукою, застромленою під піджак, тримаючи долоню на руків’ї наґана: іконописні персонажі, кожен із них має своє місце — Павєл посередині, Стєпан праворуч, Олєґ ліворуч, — кожен атрибут — зброя, ключі, хустка — кожна роль, призначена Богом, трійця чиновників царського ладу.

— Скло, — сказалося. — Кремній. Каміння. У крайньому разі метал. Знайдіть щось, що можна під нього підкласти.

— Навіщо? — пирхнула Крістіна.

— Для ізоляції. В іншому разі тьмідина піде з дощок, з підлоги. Зараз я підведуся. Нехай хтось перевірить час, за десять хвилин до від’їзду ми мусимо повернутися до люксу. Розстібніть йому жилет і сорочку на грудях. Чи є тут вода? Чогось напитися? У чому річ? Зараз устану.

— У вас світло в волоссі, — вказав хусткою Олєґ. — Сипле у вас із брів, Вєнєдікте Філіповічу.

— Що? Іній?

— Світла, світелка, світлячки.

Провелося рукою по голові. Після стискання кулака вздовж кісточок і між пальцями уклалися ясні світіні. Заплющилося повіки. Під ними вибухнула сліпуча червінь. Смикнулося головою назад, ударяючись потилицею об дерево, раз, другий, третій, щоразу міцніше. Mademoiselle Філіпов підбігла, схопила за комір, потягнула за плече. Незграбно підвелося.

— Що ви тут витіваєте? — прошепотіла вона, явно перестрашена. — Що на вас найшло?

Знизалося плечима.

— Не знаю. Дуже перепрошую. Зі мною тепер може траплятися таке, що… Ну, це може дивно виглядати. Я не зможу цього розповісти.

Вона закусила губу.

— Він казав те саме! Й потім…

— Потім він ішов до іншої машини, чи не так?

Вони поклали Теслу на трьох бляшаних коробках, виник свого роду катафалк, стопи серба стирчали в повітрі, він був занадто високим, тобто занадто довгим. Ухопивши обережно за ізоляцію, піднялося кабель. (Схиляння, однак, виявилося занадто навальним, запаморочилося у голові). Поклалося голку на відкритих грудях винахідника, притислося крижлізо його відкритою долонею, згинаючи палець трупа на спусковому гачку. Переконавшись, що спуск відтягнуто до самого краю, відступилося під скрині.

Опечатаний флюменатор працював із низьким гарчанням. Помпа Котарбінського витягувала теслектрику з тіла Ніколи Тесли до слоїка із соляними кристаликами.

— Він повторював це щодня, чи не так? Панно Крістіно?

Вона насилу відірвала погляд від Ніколи.

— Так.

— Уранці він відпомповував тьмідину, пополудні запомповував.

— Так, мабуть, так. Ви хочете його тепер — в інший бік? Витягти з нього те, що він там у себе влив? Так?

— Після видалення кулі з рани мертві не оживають. Неможливо вилікувати когось, хто вже помер.

Три охранника стояли над трупом доктора, мовчки споглядаючи. Олєґ усе ще стискав хустку (час од часу він витирав нею чоло), Стєпан далі крутив у долоні ключі, Павєл машинально тримав руку під полою піджака.

— Він вам, панно, казав, навіщо це робить? — спиталося тихо. — Особливо тепер він мусив кидатися з цим у вічі, саме в дорозі. Теслектричний ґенератор він мав під рукою у купе, а до помпи ходив сюди, до арсеналу. Ось чому ви знервувалися, чи не так? Він не міг приховати цього, як приховував раніше в лабораторії. Прошу мені сказати. Чи пояснював він це колись? Чому так? Одне — на сніданок, друге — на обід.

— Ще до Уралу, коли я помітила, що це сильніше, ніж він, ми посварилися і… — вона урвала. — Він називав це, pardon pour le mot, клізмою для мозку. Він сказав, що вранці йому спадають на гадку найкращі ідеї. А потім він їх записує. І що мусить… мусить… мусить…

Вона задихнулася сухим схлипуванням. Хотілося знову обійняти її, притулити, втішити, — але вона хутко відсторонилася у куток за великий циліндр меґафлюменатора, ховаючи обличчя в хусточку. До того ж охранники дивилися.

Тіло Тесли виглядало так само мертвим, як і хвилину тому, навіть ще мертвішим, ніж на ложі в люксі, бо тепер, із рукою притиснутою до голих грудей, воно спочивало в явно неприродній позі, схоже на манекен, на цьому бляшаному катафалку, мов підрихтоване бальзамувальником.

Підійшлося, сталося над Теслою. Чи оптична омана, чи й справді іскри тіні — вуглисті тьмітлики — вже збираються у серба на віях? Провелося долонею над його обличчям. Чи організм після відкачування тьмідини повинен розігрітися, якщо натьмічений предмет остигає?

Олєґ протяжно зітхнув, обтираючи чоло та обмахуючись хустиною: на його обличчі знову з’явилася нездорова блідість.

— Відійдіть, — сказалося. — Не дивіться.

— Що? Чому?

— Це не публічна справа. Такі речі відбуваються у пітьмі, в тиші, під землею, за каменем, коли ніхто не дивиться. — Коли ніхто не дивиться, подумалося, коли немає наступности між минулим і сьогочасним; за завісою Можливо. То лишень у Зимі, в самому серці Криги, в бурульникових брилах, тільки там існує лише те, що існує, і не існує те, чого не існує. — Вийдіть.

Трійця охранников подивилися один на одного.

— Вийдіть! Покуріть, розімніть ноги, я вас покличу. Ну!

Пан Фоґель кивнув головою і вхопився за засув на дверях. Сонце влилося до вагона, відступилося у тінь. Вони виходили повільно, озираючись, Стєпан останній. Вони залишили двері відчиненими на долоню, шпару для струменів теплого світіння, що вливалися у північний морок.

Зайшлося у куток, за флюменатор, до mademoiselle Філіпов. Вона сиділа на вкритій пледом залізній клітці, притуливши скроню до оболонки флюменатора.

Присілося на скрині поруч.

— Чи ви задумувалися, панно, — спиталося без вступу, — що це тільки виглядає, як нещасний випадок, що воно мало виглядати, як нещасний випадок?

Спочатку вона не розуміла, а зрозумівши, стиснула губи.

— Я бачила це на власні очі. Він сам убив себе тією пекельною машиною.

— Подумайте, будь ласка. Він ці пристрої запроектував, виготовив їх, ніхто не знається на них краще, ніж він. Тесла користувався ними місяцями, якщо не роками. Як перед тим електричними динамо-машинами пропускав крізь себе блискавки, ви самі мені розповідали, тримав у долоні блискавки, засвічував жарівки своїм дотиком, провадив нищівні сили крізь землю, повітря й тіла, ніколи не потерпаючи від власних помилок і неправильних розрахунків. То чому це трапилося зараз? Коли убивця-заморозник чигає на нього, а царські аґенти мусять його вартувати зранку до ночі. Випадок?

— Я бачила!

— Ви бачили остаточний результат. Чи Нікола зрозумів би одразу, якби хтось за вашої відсутности пробрався до купе й переставив у механізмі динамо-машини калібратор потужности, якесь коліщатко, що підвищує тиск потоку теслектрики? Майже кожна річ виявляється смертельною, коли подати її в надмірній дозі.

— Це можна перевірити! Зазирнути всередину динамо!

Покрутилося головою.

— Тепер? Коли ми залишили його без нагляду, в відчиненій шафі, в відчиненій торбі? Чи ви взагалі замкнули купе на ключ?

— Але хто міг би це зробити! Хто взагалі знав про звички Ніколи!

— Хто?

Mademoiselle Філіпов широко розплющила очі.

— Ви!

— Це правда. Хто ще?

— Ніхто! Тільки ви! Я тільки вам розповіла!

— А охранники? А доктор Тесла, — з ким він ще розмовляв? А люди з празької лабораторії, — чи заморозники не могли про все дізнатися? До того ж звідки ви знаєте, чи я згодом комусь не сказав?

— Ви ще комусь розповіли?

— Не в цьому суть, — потерлося роздратовано вуса. — Ви мене не слухаєте. Не йдеться про те, як було і як не було, а про те, як могло бути. Ви ж бачите, панно, світить сонечко, літо, блакитне небо, ми все ще стоїмо в Новоніколаєвську, Крига далеко за горизонтом.

Вона потягнула носом, висякалася у зім’ятий, мов ганчірка, носовичок.

— Я не розумію, до чого ви ведете, пане Бенедикте.

— Благаю вас на хвилю зосередитися. Як тепер виглядає ситуація: немає жодного способу дізнатися, чи Нікола Тесла загинув унаслідок нещасного випадку, чи був убитий. Усі ознаки пасують до обох версій минулого. Навіть сам доктор Тесла не міг би визначити, яка з них істинна. Його вбили й не вбили. Ви владні обрати, яка історія заморозиться: убивство чи нещасний випадок.

До неї помалу стало доходити. Мимоволі вона нахилилася уперед і стишила голос.

— Ви мене намовляєте, щоб я заявила, наче його вбили?

— Про розголос поки що не йдеться, але, так, таке минуле було б, мгм, мудрішим.

— Я повинна збрехати?

— Але ж, ні! Збрехати? Та звідки! Й то істинно, й то істинно, а принаймні істинно тією ж мірою. Ви скажете «А» — скажете правду; ви скажете «не-А» — скажете правду. — Застебнулося піджак, заклалося ногу на ногу. — То як буде? Значить, як було?

— Але — чому?

— Чому версія убивства була б для вас, панно, мудрішою? Це, мабуть, очевидно, зваживши на контракт доктора з царем і зобов’язання, які після прибуття до Іркутська…

— А чому ви в цьому зацікавлені? — Крістіна насупилася. — Що ви з цього матимете, коли скажуть, що… — Вона гучно втягнула повітря, прикрила рот хусточкою. — Father Frost! Що вони казали на сніданку про вашого батька, — що ви їдете вести переговори з лютими про долю Росії… що…

Звук спльовування і гучний кашель урвали її на середині думки. Визирнулося з-за флюменатора. Доктор Тесла сидів на бляшаних коробках, однією рукою масуючи собі груди, а другою підносячи до уст підготовлене Олєґом горня з водою.

— Панно Крістіно, — сказалося тихо, — ви не будете кричати й не вчините жодних дурниць…

Вона підхопилася. Побачивши Ніколу, вона протяжно зойкнула. Тесла підвів голову й посміхнувся. Вона припала до нього, мало не вибивши йому горнятко; він пригорнув її, обняв, поцілував у руку. Mademoiselle Філіпов знову розплакалася. Серб поглянув понад її головою, розгублений. Підійшлося до дверей, потягнулося за засув. Павєл Владіміровіч стояв усього за кілька кроків далі, він миттю озирнувся. Кивнулося йому. Він затоптав недопалок, а відтак гукнув Олєґа й Стєпана.

Вийнялося з помпи обидва кабелі; машина чхнула, засвистіла, загарчала й замовкла. Закоркувалося обидва отвори в дошках обшивки, згорнулося дроти, уклалося їх у скрині зі слоїками. Брила солі в обручі крижлізного затискача була чорна, як вугілля. Витерлося долоні об штани — холодна волога збиралася на кабелях, попри товстий шар ізоляції.

Аґенти стояли навколо Тесли з безпорадно опущеними руками, і їхні розм’яклі масляні обличчя говорили про все.

Серб випив решту води.

— Пересохло в горлі, — прохрипів.

Потім скоса зазирнув у горня і тонко захихотів. Це справило пекельне відчуття: Нікола Тесла так не поводиться.

— Не знаю, — сказав Павєл.

— Дихає, — сказав Стєпан.

— Живий, — сказав Олєґ.

Тесла обережно поставив горня на бляху. Крістіна Філіпов сіла йому на коліна. Він щось шепотів їй на вухо. Вона бавилася ґудзиками, застібаючи сорочку старого.

— Доведеться написати в звіті, — сказав Павєл.

— Що живий, а був мертвий, — сказав Стєпан.

— Що живий, — сказав Олєґ.

— Я перевірив йому пульс. У нього не було пульсу. Він не дихав.

— Ви могли помилитися.

— Ви ж не лікар.

— Ви були знервовані.

— А був, правда ваша, був.

— Ну бачите.

— Живий.

Засміялося під носом. Вони подивилися. Розвелося руками.

— Він тільки спав.