Розділ IV
Про походження і використання грошей
Коли скрізь запроваджується поділ праці, лише дуже малу частку потреб кожної людини може задовольнити продукт її власної праці. Значно більше вона задовольняє шляхом обміну надлишку продуктів своєї праці, що залишається після задоволення власних потреб, на надлишки продукту праці інших людей, яких вона потребує.
Таким чином, кожна людина живе обміном або стає певною мірою торгівцем, а саме суспільство перетворюється, так би мовити, у торговельну спілку.
Однак на етапі зародження поділу праці ця можливість обміну часто наражалася на великі труднощі. Припустимо, що одна людина володіла більшою кількістю певного продукту, ніж потребувала його сама, тоді як другій його бракувало. Перша охоче віддала б частину цього надлишку, а друга охоче придбала б його. Але якщо друга не мала нічого такого, чого потребує перша, між ними не відбувся б обмін. М’ясник має у своїй крамниці більше м’яса, ніж сам може спожити, а пивовар і булочник охоче купили б частину цього м’яса; вони не можуть нічого запропонувати йому, окрім різних продуктів власного промислу, але м’ясник уже зробив запас тієї кількості хліба й пива, що знадобиться йому найближчим часом. У такому разі між ними не може відбутися обмін. М’ясник не стане постачальником пивовара та булочника, а вони — його споживачами; і, отже, усі вони не можуть прислужитися один одному. Щоб уникнути таких незручних ситуацій, кожна розумна людина на будь-якому ступені розвитку суспільства після виникнення поділу праці, ясна річ, мусила намагатися так влаштувати свої справи, щоб постійно поряд із продуктами власного промислу мати певну кількість такого товару, який, на її думку, не відмовляться взяти в обмін на продукти свого промислу.
Напевне, для цієї мети послідовно вибирали й споживали найрізноманітніші товари. За варварського стану суспільства таким загальним знаряддям обміну, як кажуть, слугувала худоба; і хоча вона була вельми незручною для цієї мети, знаходимо згадки про те, що за давніх часів предмети часто оцінювали за тією кількістю худоби, яку давали в обмін на них. Озброєння Діомеда, як твердить Гомер, коштувало 9 биків, а озброєння Главка — 100 биків. Розповідають, що в Абіссінії звичайним засобом торгівлі та обміну слугує сіль; по берегах Індії таким засобом є мушлі особливого виду, у Ньюфаундленді — сушена тріска, у Вірджинії — тютюн, у деяких наших вест-індських колоніях — цукор, у деяких інших країнах — шкури або вичинена шкіра, і, як мені розповідали, нині в Шотландії існує село, де робітник нерідко замість грошей приносить до булочної або пивної цвяхи.
Однак в усіх країнах люди — напевне, через незаперечні докази — урешті-решт визнали за необхідне порівняно з усіма іншими предметами надати перевагу металам. Метали можна не лише зберігати з найменшими втратами, оскільки навряд чи якісь інші предмети порівняно з ними мають більшу міцність, а також без жодних втрат ділити на будь-яку кількість частин, а потім знову сплавити в один шматок; ця якість не властива жодному іншому продукту, що має таку саму міцність, і саме вона, більше за будь-яку іншу, робить метали придатними для того, щоб слугувати знаряддям обміну та обігу. Приміром, людина, якій потрібно купити солі і яка в обмін могла віддати тільки худобу, змушена була купувати сіль у кількості, що дорівнює ціні цілого бика або цілої вівці. Вона рідко могла купити менше за цю кількість, бо те, що вона могла віддати за неї, рідко можна було поділити на частини без збитків, а якщо їй хотілося купити більше, то з тієї самої причини вона змушена була купувати подвійну або потрійну кількість, тобто на вартість двох чи трьох биків або двох чи трьох овець. Якщо ж замість вівці або бика людина могла дати в обмін на сіль метал, вона легко могла відділити таку кількість металу, що точно відповідала кількості того товару, якого вона потребувала.
Різні народи користувалися із цією метою різними металами. Давні спартанці використовували залізо, давні римляни — мідь. Золотом і сріблом користувались усі багаті народи й торговці.
Спочатку метали, напевне, використовували із цією метою у зливках, а не в монеті. Так, Пліній[1], посилаючись на Тимея, розповідає нам, що до Сервія Туллія римляни не мали карбованої монети, а для купівлі потрібних предметів користувалися зливками міді без карбу. Отже, такі неоформлені зливки металу здавна виконували функцію грошей.
Користування такими зливками супроводжували дві значні незручності: було важко, по-перше, зважувати метали і, по-друге, визначати їхню пробу. Стосовно дорогоцінних металів, коли навіть мізерна різниця в кількості зумовлює величезну різницю в їхній вартості, саме зважування з належною точністю вимагає дуже точних ваг і гир. Зважування золота — особливо копітка й тонка операція. Звісно, щодо менш дорогих металів, коли невелика помилка не має вагомого значення, потрібна менша точність. Однак ми вважали б вельми незручним, якби бідна людина, що збирається купити або продати щось на дрібну монету, мусила щоразу відважувати належну кількість металу. Операція засвідчення чистоти металу ще важча, ще більш копітка, і якщо метал не розплавлений належним чином у тиглі й не оброблений належними кислотами, будь-яке визначення його проби буде доволі неточним. До винайдення карбованої монети люди змушені були зазнавати найбрутальніших обманів та ошуканства. Замість фунта чистого срібла або чистої міді в обмін на товари вони могли отримати підроблений зливок із найдешевших матеріалів, зовні подібних до цих металів. Щоб запобігти таким зловживанням та полегшити обмін і сприяти розвитку різних видів виробництва й торгівлі в усіх більш-менш розвинених країнах, було визнано за необхідне позначати публічним тавром певну кількість металів, зазвичай використовуваних у купівлі товарів. Так виникли карбована монета й державні установи, названі монетними дворами. Вони мають такий самий характер, як і установи, створені для нагляду за правильністю мір і для маркування сукон та полотен. Усі ці установи мають однакове завдання: накладанням публічного тавра засвідчувати кількість і встановлену якість різних товарів, що надходять на ринок.
Перші публічні тавра, накладені на метали, які перебували в обігу, у багатьох випадках, напевне, мали засвідчити те, що було найважчим і найважливішим, а саме доброякісність або чистоту металу; вони були подібні до проби, яку нині карбують на зливках срібла та срібному посуді, або подібні до іспанської проби, яку іноді ставлять на зливки золота і яка, накладена лише на один бік зливка, не покриваючи всієї його поверхні, засвідчує тільки чистоту металу, а не його вагу. Авраам відважив Ефронові «чотири сотні шиклів срібла» за землю довкола печери Махпели. Хоча шекель (сикль), напевне, був уживаною монетою в торгівлі, однак приймали його на вагу, а не за кількістю, так само як нині — зливки золота й срібла. Розповідають, що давні саксонські королі Англії одержували свої доходи не в монетах, а натурою, тобто всілякого роду їстівними та іншими припасами. Вільгельм Завойовник установив звичай сплачувати ці доходи монетою. Однак протягом тривалого часу її приймали в казначействі за вагою, а не за кількістю.
Незручності й труднощі, пов’язані з точним зважуванням цих металів, привели до запровадження карбування монет, причому тавро мало цілком покривати монету з обох боків, а часом також її ребра, щоб засвідчити не лише чистоту, а й вагу металу. Тому такі монети приймали, як і нині, за кількість, не зважуючи.
Назви цих монет спочатку, очевидно, позначали вагу, або кількість металу, що містився в них. За часів Сервія Туллія, який почав карбувати в Римі монету, римський ас містив римський фунт чистої міді. Подібно до англійського тройського фунта, він поділявся на 12 унцій, кожна з яких містила унцію чистої міді. За часів Едуарда І англійський фунт стерлінгів містив фунт срібла (за тауерською вагою) встановленої проби. Тауерський фунт, певно, був більший за римський, але менший за тройський фунт. Останній було введено в англійському монетному дворі тільки на вісімнадцятий рік правління Генриха VIII. Французький лівр за часів Карла Великого містив тройський фунт срібла встановленої проби. Ярмарок у Труа в Шампані в той час відвідували всі народи Європи, і тому міри та ваги такого відомого ярмарку були відомі скрізь і визнавалися всіма. Шотландська фунтова монета від часів Александра І до Роберта Брюса містила фунт срібла тієї самої ваги та проби, що й англійський фунт стерлінгів. Англійські, французькі та шотландські пенні спочатку теж містили дійсний пенні срібла, тобто 1/20 унції, або 1/240 фунта. Шилінг теж спочатку, очевидно, означав вагу. Коли пшениця коштує 12 шилінгів за квартер, сказано в давньому статуті Генриха III, пшеничний хліб ціною в 1 фартинг має важити 11 шилінгів 4 пенси. Однак співвідношення між шилінгом і пенні, з одного боку, і фунтом — з іншого, не було, певно, таким постійним і однаковим, як співвідношення між пенні та фунтом. За часів першої династії французьких королів французьке су в різних випадках містило приблизно 5, 12, 20 і 40 пенсів. У давніх саксів шилінг певний час містив тільки 5 пенсів; і видається ймовірним, що в них він був так само нестійкий, як і в їхніх сусідів, давніх франків. Від часів Карла Великого у французів і від часів Вільгельма Завойовника в англійців, напевне, установилися такі самі співвідношення між фунтом, шилінгом та пенні, як і нині, хоча вартість їх була зовсім іншою. Адже в усіх країнах світу, на мою думку, через скнарість і несправедливість правителів і державної влади, які зловживали довірою підданих, поступово зменшували дійсний вміст металу, що від початку був у монетах. Римський ас в останні часи республіки був зменшений до 1/24 і замість фунта важив півунції. Англійський фунт і пенні містять нині близько третини, шотландські фунт і пенні — близько 1/36, а французькі фунт і пенні — близько 1/66 первісної вартості. Здавалося, що завдяки таким операціям правителі та уряди діставали можливість сплачувати свої борги й виконувати зобов’язання за допомогою меншої кількості срібла, ніж потрібно без такої підробки. Однак це була тільки видимість, оскільки кредитори фактично виявлялися ошуканими й втрачали частину того, що їм належало отримати. Решта боржників у державі мали такі самі привілеї й могли виплачувати борги у старій монеті такою самою номінальною сумою нової та зіпсованої монети. Через це такі операції завжди виявлялися вигідними для позичальників і розорливими для кредиторів; нерідко вони спричиняли в майновому стані приватних осіб значніші розлади й загальні потрясіння, аніж потрясіння, що їх породжували великі суспільні негаразди.
Таким чином, в усіх цивілізованих народів гроші стали загальним знаряддям торгівлі, за допомогою якого продають і купують або ж обмінюють товари будь-якого роду.
Тепер я з’ясую правила, згідно з якими люди обмінюють товар на товар або товар на гроші. Ці правила визначають так звану відносну, або мінову, вартість товару.
Слід зазначити, що слово вартість має два різних значення: інколи воно означає корисність якогось предмета, а інколи — можливість придбання інших предметів, що її дає володіння цим предметом. Першу можна назвати споживчою вартістю, другу — міновою вартістю. Предмети, що мають дуже велику споживчу вартість, часто мають зовсім невелику мінову вартість або навіть зовсім її не мають; навпаки, предмети, що мають дуже велику мінову вартість, часто мають невелику споживчу або зовсім її не мають. Немає нічого кориснішого за воду, але на неї майже нічого не купиш, в обмін на неї майже нічого не отримаєш. Навпаки, діамант майже не має споживчої вартості, але в обмін на нього можна отримати дуже велику кількість інших товарів. Для з’ясування основних правил, що визначають мінову вартість товарів, я спробую показати: по-перше, яким є дійсне мірило цієї мінової вартості, або з чого складається дійсна ціна всіх товарів; по-друге, із яких частин складається ця дійсна ціна; і, нарешті, які причини інколи підносять деякі або всі частини цієї ціни над її природним або звичайним рівнем, а інколи опускають її нижче від цього рівня; або які причини інколи перешкоджають точному збігові ринкової ціни, тобто фактичної ціни товарів, із їхньою природною ціною.
Ці три питання я спробую з’ясувати з усією можливою повнотою та ясністю в трьох наступних розділах, причому мушу вельми серйозно просити в читача уваги й терпіння: терпіння — для розгляду подробиць, що можуть у деяких місцях видатися надто стомливими; уваги — для засвоєння того, що може видатися незрозумілим навіть після найдокладніших пояснень, що їх я в змозі дати. Я завжди вважаю за краще заслужити закид у недостатній стислості, щоб бути впевненим, що мій виклад зрозумілий; однак, попри все моє старання бути якомога зрозумілішим, питання може видатися недостатньо роз’ясненим через його надзвичайно абстрактний характер.